Классика - скачать книги или читать онлайн. Страница 380

Ты, конечно, слышал о мальчике по имени Нильс и его невероятных приключениях? Нет? Тогда скорее открывай эту книгу! Тебя ждет незабываемый полет в облаках, встреча с коварным и злым лисом Смирре, путешествие в таинственный город, раз в столетие поднимающийся со дна моря, и еще много-много самых невероятных чудес и приключений!

Последний роман великого Фицджеральда, опубликованный уже после его смерти.

В книгу «20 лучших историй о животных» вошли самые интересные произведения русских писателей, повествующие о жизни и повадках «братьев наших меньших», об их увлекательных приключениях – от волшебных до печальных, а также о взаимоотношениях, возникающих между людьми и зверями.

Довоенная Москва Юрия Нагибина (1920–1994) – по преимуществу радостный город, особенно по контрасту с последующими военными годами, но, не противореча себе, писатель вкладывает в уста своего персонажа утверждение, что юность – «самая мучительная пора жизни человека». Подобно своему любимому Марселю Прусту, Нагибин занят поиском утраченного времени, несбывшихся любовей, несложившихся отношений, бесследно сгинувших друзей.

Козьма Прутков – самый уникальный сатирик 19 века, насмехавшийся над нравами и устоями своей эпохи и раздававший запоминающиеся звонкие оплеухи общественному вкусу. Необычность Козьмы Пруткова проявилась не только в стиле и содержании его произведений. Этот выдающийся человек сам является одним из наиболее замечательных литературных вымыслов: его родословная, биография и творчество полностью придуманы несколькими оригинальными писателями – братьями Жемчужниковыми, Петром Ершовым и Алексеем Толстым.

«…Трьох дівчат вважали в університеті за нерозлучних подруг, хоч і вчилися вони на різних факультетах. Віку були не зовсім похилого – близько шести десятків літ, коли брати загальну суму їхніх років. Звали їх Воля, Рада й Аліна, причому – перша була математик, друга – біолог, а третя вчилася на філологічному. Одностайність, із якою вони зневажали проблеми кохання й висміювали чоловічу стать, створила їм між товаришами сумну славу «старих дів», що, як відомо, належить до дуже маловживаного лексикону…»

«З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає. Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій – конкретне думання».

«…Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками – мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма».

Ми, байгородці, ніколи не любили тимчасової влади, себто всіх тих, що, зайшовши у гості, хотіли покласти на нас свої носилки і повісити на нашу вішалку шинелю і кобуру нагана. Ні, їм доводилось у нас спати в передній, не знаючи, хто їх збудить ранком. А згадуючи, що ми – місто величеньке, звише півсотні тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопіт. Ми знаємо, що наше місто, розлігшися на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла. Непорядок у кімнаті, неприбрано, а дівчина не встає собі, засинає, підклавши руку під рожеву щоку. Так місто ранком завивається в пару з млинів, в дим і в тумани, що їх нажене вітер зі степу.

«…Величезна ніч обняла Большакова за шию. Заглянула в вічі…

«Ви відгадали – я хочу топтати романтичні полині. На ноги посиплеться гіркий пил, гіркий пил. Стежка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію, як рана. День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полині».

За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою роман Ю. Яновського «Вершники» – один із кращих творів радянської літератури про героїку Громадянської війни. Кривавою хвилею прокотилася вона по Україні. Заради примарних ідеалів брат убивав брата, батько вбивав сина, а син підіймав руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроці. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останні дні світу… Але між тим «Вершники» – це справжня поема про боротьбу добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людську витривалість і жадання свободи.