Рольдан нахмурився. Голос здався йому віддалено знайомим. Він спробував визначити акцент — може, бургоський?

— Ви набрали правильний номер, — обережно підтвердив Рольдан. — Але це служба супроводу.

На іншому кінці дроту настала коротка пауза.

— Ага... ясно. Вибачте. Хтось дав мені цей номер; і я подумав, що це номер готелю. Я тут у гостях, приїхав із Бургоса. Вибачте, що турбую вас... На добраніч...

— Espere! Стривайте! — не стримався сеньйор Рольдан. У глибині душі він був комерсантом. А може, це дзвінок за рекомендацією? Новий клієнт із півночі? А хіба ж можна через страх перед поліцією втрачати потенційних клієнтів?

— Любий друже, — емоційно мовив Рольдан. — Я так відразу й подумав, що у вас — бургоський акцент. Я сам із Валенсії. Що ж привело вас до Севільї?

— Я продаю коштовності. Перлини «Майоріка».

— Та що ви кажете! «Майоріка»! Вам, напевне, доводиться багатенько подорожувати.

Співрозмовник хворобливо прокашлявся.

— Ну, узагалі-то так.

— У Севільї у справах? — не відставав Рольдан. «Ніякий це не поліцейський, це клієнт із великої букви». — Дозвольте висловити здогадку: наш номер дав вам якийсь приятель? Порадив зателефонувати саме до нас? Так?

Співрозмовник знітився.

— Та ні, зовсім ні.

— Не будьте таким сором’язливим, сеньйоре. Ми — служба супроводу, і тут нема чого соромитися. Гарненькі дівчата, знайомства в ресторані чи кафе і все таке. А хто вам дав наш номер? Може, цей чоловік — наш постійний клієнт? Ми можемо організувати вам істотну знижку.

Чоловік розхвилювався.

— Е-е-е, ну, узагалі-то мені ваш номер ніхто не давав. Я знайшов його разом із паспортом. І намагаюся знайти власника.

У Рольдана занило серце. Виявляється, це зовсім не клієнт.

— Так кажете, наш номер ви знайшли?

— Так, сьогодні в парку я знайшов паспорт. А ваш номер був у ньому на смужці паперу. Я подумав, що, може, це номер готелю, де оселився власник паспорта; хотів зателефонувати й віддати. Але помилився. Ну, нічого, я залишу паспорт у відділку поліції, коли їхатиму...

— Вибачте, — знервовано перервав його Рольдан. — Хочете, підкажу вам кращу ідею? — Він пишався своєю обачливістю, а візити до поліції зазвичай перетворювали його клієнтів на колишніх клієнтів. — Подумайте ось над чим, — запропонував Рольдан. — Якщо власник паспорта має наш телефон, то, скоріш за все, це наш клієнт. Може, не варто звертатися до поліції?

Співрозмовник завагався.

— Не знаю. Може, мені слід просто...

— Не поспішайте, друже мій. Мені соромно це казати, але поліція тут, у Севільї, не завжди працює так вправно та ефективно, як поліція на півночі країни. Може минути кілька днів, перш ніж паспорт потрапить до свого власника. Якщо ви скажете мені його ім’я, то я потурбуюся, щоб він отримав свій паспорт негайно.

— Ну гаразд... Сподіваюся, що це цілком безпечно...

Зашелестіли якісь сторінки, а потім у слухавці знову почувся голос.

— Це німецьке прізвище, я не знаю, як його правильно читати... Густа... Густавсон... десь так.

Рольдан такого прізвища не знав, але він мав клієнтів з усього світу. І майже ніхто з них не вказував свого справжнього імені.

— Який він на фото? Може, я його впізнаю за вашим описом.

— Ну, як вам сказати, — почав чоловік. — Його обличчя — товсте, дуже товсте.

Рольдан відразу ж здогадався. Він прекрасно пам’ятав цю заплилу жиром мармизу. Саме цей чоловік був із Рочіо. «Дивно, — подумав він, — сьогодні стосовно цього німця телефонують уже вдруге».

— Містер Густавсон? — придушено хихикнув Рольдан. — Ну аякже! Я добре його знаю. Якщо ви принесете мені його паспорт, то я потурбуюся, щоб він отримав його якомога скоріше.

— Яв центрі міста й без авто, — перервав його чоловік. — Може, ви до мене приїдете.

— Узагалі-то я маю завжди бути при телефоні. Але ж від вас до нас не так уже й далеко, і якщо ви...

— Вибачте, але вже надто пізно для прогулянок пішки. Тут неподалік — відділок поліції. Краще я залишу паспорт там, а якщо вам вдасться найближчим часом побачитися з паном Густавсоном, то скажіть йому, де його документ.

— Ні-ні, стривайте! — скрикнув Рольдан. — Не треба сюди залучати поліцію. Кажете, ви в центрі міста? Ви знаєте, де розташований готель «Альфонсо XIII»?

— Так, знаю. Це тут, неподалік.

— От і прекрасно! Містер Густавсон саме там зняв номер. Напевне, він тепер у себе.

У голосі на тому кінці лінії почулися нотки сумніву.

— Ясно... Ну, що ж... У такому разі мені це неважко буде зробити.

— Чудово! Він саме вечеряє з однією з наших супутниць у ресторані готелю. — Рольдан знав, що пан Густавсон, напевне, уже розважався в ліжку, але виявив обережність, не бажаючи травмувати витончену психіку торговця штучними перлинами. — Просто залиште паспорт консьєржу, його звуть Мануель. Скажіть, що ви — від мене. І попросіть його передати паспорт Рочіо. Рочіо супроводжує пана Густавсона сьогодні вночі. Вона потурбується, щоб документ знову опинився в нього. Можете залишити в паспорті смужку паперу зі своїм ім’ям та адресою — можливо, пан Густавсон забажає прислати вам невеличку винагороду.

— Гарна ідея. Отже, готель «Альфонсо XIII». Що ж, дуже добре. Зараз же піду й віднесу. Дякую за допомогу.

Девід Бекер повісив слухавку. «Альфонсо XIII». Він стиха розсміявся. «Просто треба знати, як питати».

А через кільканадцять секунд мовчазна постать рушила слідком за Бекером по вулиці Делісіас і розтанула в темряві андалузької ночі, що опускалася на землю.

І досі не вгамувавшись після сутички з Ґейлом, Сюзанна сиділа й дивилася крізь поляроїдне скло блоку № 3. Приміщення шифрувального відділу було порожнє. Ґейл знову замовк, чимось зайнятий. Їй хотілося, щоб він пішов.

«Може, покликати Стретмора?» — подумала Сюзанна. Шеф просто вигнав би Галіта — і все, бо була субота, неофіційний вихідний. Однак вона розуміла, що коли вигнати Ґейла, той одразу щось запідозрить. І, можливо, почне телефонувати своїм колегам-шифрувальникам і розпитувати — що ж відбувається? Тому Сюзанна вирішила, що краще Ґейла не чіпати. Нехай сидить. Однаково він невдовзі піде.

«Незламний алгоритм», — подумала вона й зітхнула, подумки повертаючись до «Цифрової фортеці». їй було дивно — як подібний алгоритм можна створити взагалі? Але, тим не менше, доказ був у неї прямо перед очима: «Транскод» виявився безсилим проти нового алгоритму.

Сюзанна подумала про Стретмора — як шляхетно несе він страшний тягар цієї катастрофи на своїх плечах, вживаючи всіх необхідних заходів і демонструючи гідну захоплення витривалість перед страшною загрозою.

Інколи вона бачила в Стретморі Девідові риси. Вони мали багато спільного: впертість, відданість і розум. Інколи Сюзан-ні здавалося, що без неї Стретмор пропаде: схоже, чистота її любові до криптографії була для нього рятівним колом у бурхливому морі політики й нагадувала йому про власну молодість, коли він був простим шифрувальником.

Сюзанна теж багато в чому покладалася на Стретмора; він був її захистом у світі жадібних до влади чоловіків, дбав про її кар’єру, захищав її і, як вона часто жартувала, втілював у життя всі її мрії. І це була правда. Хай випадково, але саме телефонний дзвінок Стретмора спричинився до появи Девіда Бекера в АНБ того пам’ятного дня. Вона подумки знову полинула до Девіда, і її погляд інстинктивно впав на висувний лоток біля клавіатури. Там лежав надрукований факс.

Той факс лежав там уже сім місяців. То був єдиний код, який Сюзанні ще належало розшифрувати. Він був від Девіда. Сюзанна прочитала його стонадцятий раз.

Він надіслав їй це послання після невеличкої сварки. Місяцями Сюзанна просила Девіда розказати їй, що то означало, але він не погоджувався. Без воску. То була Девідова помста. Сюзанна багато чого навчила Девіда в галузі шифрування, і для того, щоб він не надто розслаблявся, завела звичку шифрувати всі свої повідомлення нескладним кодом. Списки покупок, любовні записки — шифрувалося все. То було як гра, і Девід поступово став досить вправним шифрувальником. У якийсь момент він вирішив віддячити за її зусилля й почав підписувати всі свої послання фразою «Без воску, Девід». У неї накопичилося вже два десятки записок від Девіда. І всі були підписані однаково: «Без воску».