La sangre de Cristo, la сора de la salvacion... Кров христова. Чаша спасіння...

Падре Геррера нахилив йому відполіровану руками срібну чашу, і густий аромат вина вдарив Бекеру в ніздрі.

«Ранувато пити», — подумав він, нахиляючи голову до чаші. Та коли срібний келих опинився на рівні його очей, у ньому нечітко відобразився якийсь рух. То була постать. Вона швидко наближалася, і її відображення химерно спотворилося у випуклій чаші.

Бекер помітив відблиск металу — то дістали пістолет. Миттєво, підсвідомо, наче бігун після пострілу стартового пістолета, Бекер пірнув уперед. Священик із жахом відсахнувся — келих злетів у повітря, і червоне вино пролилося дощем на білий мармур. Бекер перестрибнув через олтарну огорожу — і священики зі служками кинулися врозтіч. Глушник кашлянув єдиним пострілом. Падаючи, Бекер сильно вдарився, а куля торохнула в мармурову підлогу побіля нього. Іще мить — і він перекотився по трьох гранітних сходинках до вузького коридору, через який виходили священнослужителі, що давало їм можливість сходити на олтар наче нізвідки, немовби з Божої ласки. Унизу він перечепився й полетів, ковзнувши по слизькій поверхні з полірованого каменя. При падінні він відчув біль, що гострим кинджалом уп’явся йому в бік. За мить Бекер знову мчав, спотикаючись, уперед — проскочив крізь запнуті шторою двері й загупотів униз дерев’яними сходами.

Долаючи сильний біль, Девід пробіг через сакристію. Там було темно. З олтаря почулися крики. Гучно затупотіли кроки переслідувача. Проскочивши крізь двійчасті двері, Бекер влетів до якогось темного кабінету, обставленого багатими східними прикрасами й меблями з червоного дерева. На дальній стіні висіло розп’яття в людський зріст завбільшки. Бекер різко хитнувся й зупинився. То знову був глухий кут. Він опинився на самісінькому вершечку хреста, у верхньому дальньому кінці собору. Позаду швидко наближався Гулогот. Поглянувши на розп’яття, Бекер вилаявся, клянучи свою лиху долю.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

Раптом ліворуч від Бекера почувся дзенькіт розбитого скла. Девід різко крутнувся на п’ятах. То якийсь чоловік у червоній мантії не на жарт перелякався, зіштовхнувшись віч-на-віч із Бекером. Наче кіт, спійманий за поїданням канарейки, священнослужитель швидко витер рота і спробував ногою штовхнути під стіл розбиту пляшку з церковним вином.

— Salida! — вигукнув Бекер тоном наказу. — Salida! Випустіть мене звідси!

Кардинал Ґуерра зреагував миттєво. То до його священного притулку потрапив демон і верескливим голосом вимагав, щоб його випровадили з Божого дому. І Ґуерра задовольнить його бажання — негайно. Бо демон увійшов у зовсім неслушну мить.

Кардинал зблід і показав на штору на стіні ліворуч. З шторою були потайні двері, що вели прямо до внутрішнього двору. Він встановив їх там три роки тому, бо йому набридло входити до церкви, наче звичайний грішник.

Промокла й тремтяча Сюзанна лежала, скоцюрбившись, на кушетці у блоці № 3. Стретмор накинув їй на плечі свій піджак. За кілька футів від неї лежав труп Ґейла. Вили сирени. Наче крига, що тане у відлигу в замерзлому ставку, корпус «Транскоду» лунко тріснув.

— Я спущуся вниз і вимкну струм, — сказав Стретмор, заспокійливо поклавши руку на плече Сюзанні. — І негайно ж повернуся. — Сюзанна провела командира байдужим поглядом, коли той кинувся до люка через приміщення шифровідділу. Це вже був не той вкляклий у ступорі чоловік, якого вона бачила десять хвилин тому. Командир Стретмор знову став сам собою: логічним та вольовим, тим, хто зробить усе необхідне для виконання завдання.

Останні рядки передсмертної записки Ґейла мчали по її свідомості, наче потяг без керування: «А понад усе мені щиро жаль Девіда Бекера. Перепрошую, то амбіції засліпили мене».

Кошмар, який мучив Сюзанну Флетчер, щойно підтвердився. Девіду загрожувала небезпека або навіть гірше. Може, було вже надто пізно.

«Мені щиро жаль Девіда Бекера».

Вона уп’ялася очима в записку. Ґейл навіть не підписав її — просто вдрукував внизу своє ім’я: Ґреґ Ґейл. Він вилив свої почуття, натиснув кнопку «Надрукувати», а потім взяв і застрелив себе. Приблизно так. Ґейл поклявся, що більше ніколи не потрапить до в’язниці. І своєї клятви не порушив, обравши смерть.

«Девіде... — ридала Сюзанна. — Девіде!»

А саме в ту мить на глибині десять футів під підлогою шифровідділу командир Стретмор зійшов із драбинки і ступив на першу сходову площадку. Це був день суцільних провалів та катастроф. Те, що починалося як патріотичне завдання, несамовито брикнуло як норовистий кінь і повністю вийшло з-під контролю. І командиру довелося приймати страхітливі й немислимі в нормальній ситуації рішення, скоювати жахливі акти — робити вчинки, на які він ніколи не наважився б!

«То було єдине рішення! То було єдине можливе рішення, чорт забирай!»

Треба було думати про обов’язок: про країну та честь. Стретмор знав, що й досі має час. Він зможе вимкнути «Транскод». Зможе скористатися перснем, щоб врятувати найцінніший банк даних його країни. «Так, — подумав він. — Я й досі маю час».

Стретмор озирнувся, споглядаючи на катастрофу, що розгорталася довкола нього. Угорі увімкнулися розбризкувачі. «Транскод» стогнав, наче жива істота. Вили сирени.

Обертальні лампи нагадували вогні гелікоптерів, що наближалися крізь густий туман. З кожним кроком йому всюди ввижався Ґреґ Ґейл, цей молодий шифрувальник. Ось він дивиться На нього широко розкритими благальними очима і — постріл. Смерть Ґейла — то необхідність, це потрібно для країни... для честі... АНБ не могло дозволити собі ще один скандал. Стретмору був потрібен офірний цап. А Ґреґ Ґейл був ходячою катастрофою, яка лише чекала свого часу.

Думки Стретмора різко перервав дзвінок його стільникового телефону. Його було ледь чути крізь виття сирен та сичання пари. Не зупиняючись, він зірвав телефон із ременя.

— Кажіть.

— Де мій пароль? — лиховісно спитав знайомий голос.

— Хто це? — заволав Стретмор, перекрикуючи навколишній гармидер.

— Це Нуматака! — відказав роздратований голос. — Ви обіцяли мені пароль!

Стретмор мовчки йшов, не зупиняючись.

— Мені потрібна «Цифрова фортеця»! — просичав Нуматака.

— Немає ніякої «Цифрової фортеці»! — відрізав Стретмор.

— Що?!

— Незламного алгоритму не існує в природі!

— Авжеж існує! Я бачив його в Інтернеті! Мої люди вже кілька днів намагаються зламати його!

— Дурню, то — закодований вірус! Нам із тобою дуже пощастило, що ми не відкрили його!

— Але ж...

— Угода скасовується! — заволав Стретмор. — Я не Північна Дакота. Північної Дакоти немає взагалі! Забудьте, що я коли-небудь про це казав!

Натиснувши на кнопку, Стретмор вимкнув зв’язок і роздратовано причепив телефон до ременя. Ніхто не має його турбувати.

За дванадцять тисяч миль від Вашинґтона Токуген Нуматака ошелешено завмер біля вітринного вікна свого офісу. Коштовна сигара «Умамі» звисла в нього з рота. Щойно в нього на очах розбилася на друзки мрія всього його життя.

А Стретмор спускався далі.

«Угоду скасовано. Корпорація «Нуматех» ніколи не отримає незламного алгоритму, а АНБ ніколи не створить чорного ходу».

Стретмор довго планував здійснення своєї мрії: світового шифрувального стандарту з чорним ходом для АНБ. Йому дуже хотілося розповісти про свою мрію Сюзанні, разом із нею втілити цю мрію в життя, але він знав, що це неможливо. Навіть коли б смерть Енсея Танкадо дозволила врятувати тисячі людських життів у майбутньому, Сюзанна ніколи б не погодилася на вбивство — вона була пацифісткою.

«Я — теж пацифіст, — подумав Стретмор. — От тільки не можу дозволити собі розкіш поводитися, як пацифіст».

Командир ані на мить не сумнівався, кому доведеться ліквідовувати Танкадо. Танкадо перебував в Іспанії, а Іспанія означала — Гулогот. Цей сорокадворічний найманець-португалець був одним із найулюбленіших професіоналів Стретмора. Він уже багато років працював на АНБ. Народжений та зрослий у Лісабоні, Гулогот виконував замовлення для АНБ по всій Європі. І ніколи його вбивства не викликали підозри, що за ними стоїть Форт-Мід. Єдина вада полягала в тому, що Гулогот був глухий, і ця обставина унеможливлювала телефонний зв’язок із цим фахівцем. Нещодавно Стретмор домовився, щоб Гулогота оснастили найновішою цяцькою АНБ: комп’ютером типу «Монокль». Стретмор купив собі спеціальний пейджер і настроїв його на ту саму частоту. І відтоді все спілкування з Гулоготом стало не лише миттєвим та надзвичайно легким, а й повністю таємним. Його неможливо було вирахувати й перехопити.