Мідж підняла жалюзі й поглянула на пагорби. Сумно зітхнувши, вона поволі повела очима туди, де розташовувався купол шифрувального відділу. Це завжди діяло на неї заспокійливо: той купол був наче блискучий маяк, що сяяв незалежно від години доби. Але цієї ночі, визирнувши у вікно, Мідж не відчула спокою. Вона швидко усвідомила, що дивиться не на купол, а в порожнечу, і притиснулася лицем до скла. Її охопила дика несамовита паніка. Унизу не було нічого, лише темрява. Шифровідділ зник!

Туалет шифрувального відділу не мав вікон, і тому темрява, що огорнула Сюзанну, була непроглядною. Якусь мить вона стояла, як укопана, намагаючись зорієнтуватися в просторі, а потім гостро відчула, як паніка охоплює все її тіло. Страшний зойк, що почувся з вентиляційної шахти, здавалося, і досі висів у повітрі. Попри зусилля Сюзанни побороти тваринний страх, його моторошне відчуття захопило й поглинуло її до останньої клітинки.

Мимоволі заметушившись, вона кинулася несамовито обмацувати двері кабінок та раковини. Збита з пантелику й дезорієнтована, Сюзанна крутилася в темряві з розпростертими руками, намагаючись уявити собі контури приміщення. Наштовхнувшись на сміттєвий бак, вона опинилася біля кахляної стіни. Вона вела рукою по стіні, поки так-сяк дісталася до дверей і судомно намацала ручку, а потім відчинила ривком двері і, спотикаючись, вийшла до зали шифрувального відділу.

Там вона вклякнула знову.

Приміщення шифровідділу змінилося. «Транскод» бовванів сірим силуетом у слабкому мерехтливому світлі, що пробивалося крізь купол. Усі верхні світильники згасли. Не світилися навіть кнопки електронного замку на дверях.

Коли очі призвичаїлися до темряви, Сюзанна побачила, що світло лине з відсунутого люка — слабка червона заграва службового освітлення — і рушила туди.

У повітрі відчувався слабкий запах озону. Жінка зазирнула в отвір. Фреонові трубки й досі вивергали клуби пари, підсвіченої червоними лампочками аварійного освітлення, надривно, верескливо гуділи генератори — тоді Сюзанна здогадалася, що увесь відділ перейшов на аварійне живлення. Крізь туман вона розгледіла Стретмора, який стояв на майданчику внизу. Перехилившись через поруччя, він вдивлявся в глибини гуркотливої шахти «Транскоду».

— Командире!

Та він не відповів.

Сюзанна ступила на драбинку. Гаряче повітря з підземелля хлинуло їй під спідницю. Сходинки були слизькі від конденсату. Жінка обережно спустилася на ґратчастий майданчик.

— Командире!

Стретмор не обернувся, він стояв і далі витріщався вглиб шахти. На його обличчі вона прочитала відсторонений вираз шоку. Сюзанна простежила за його поглядом через поруччя. Якусь мить їй не було видно нічого, окрім клубів пари. І раптом вона побачила. Побачила обриси тіла. Шістьма поверхами нижче. На якусь дещицю секунди воно виринуло з пасм пари. І знову зникло... І знову з’явилося — переплетена маса вивернутих людських кінцівок лежала під ними на глибині дев’яносто футів. То був Філ Картукян. Його тіло, розпростерте на гострих залізних ребрах головного генератора, було чорне й обвуглене. Впавши вниз, воно призвело до короткого замикання системи електроживлення шифрувального відділу.

Та наймоторошнішим видінням з усіх був не Картукян, а інший чоловік, що, пригнувшись, ховався в напівтемряві посередині довгих сходів. Цю мускулисту фігуру неможливо було сплутати ні з ким іншим. То був Ґреґ Ґейл.

— Меґан належить моєму другові Едуардо! Тримайся від неї подалі! — заверещав панк.

— А де вона? — спитав Бекер, і серце його несамовито закалатало.

— Пішов ти в сраку!

— Це надзвичайно важливо! — відрізав Бекер і схопив малого за руку. — Вона має перстень, що належить мені. Я їй заплачу. Багато грошей.

Двомасний спочатку закляк, а потім вибухнув істеричним сміхом.

— Ти хочеш сказати, що отой гидотний гівняний шматочок золота — твій?

Очі Бекера схвильовано розширилися.

— А ти його бачив?

Двомасний хитро кивнув.

— А де він тепер? — різко спитав Девід.

— Гадки не маю, — хихикнув малий. — Меґан приходила сюди й хотіла його прилаштувати.

— Тобто вона намагалася продати його?

— Не переймайся, чоловіче, у неї нічого не вийшло. Ти ані біса не тямиш у коштовностях і маєш поганий смак.

— А ти певен, що його ніхто не купив?

— За кого ти мене маєш? Щоб хтось купив оте лайно за чотириста баксів? Я сказав їй, що дам п’ятдесят, але вона хотіла більше. їй треба було забронювати квиток на літак.

Бекер відчув, як кров відхлинула у нього від обличчя.

— Куди ж?

— Та до отого довбаного Конектикуту, — відрізав Двомасний. — Еді сам не свій від горя.

— Кажеш — Конектикут?

— Ти що — глухий? Так, Конектикут. Повертається до матусі й татка. До їхнього маєтку в передмісті. Вона страшенно обламалася з родиною, у якої мешкала за домовленістю тут, в Іспанії. У них навіть води гарячої не було.

У Бекера до горла підкотився клубок.

— А коли вона відлітає?

Двомасний підкотив очі.

— Коли? — Він розсміявся. — Вона вже давно поїхала звідси. Подалася до аеропорту години дві тому. То — найкраще місце сплавити перстень — багаті туристи і всяка інша срань. Як тільки вона матиме на руках гроші, відразу ж полетить.

Тупий біль простромив Девідові груди. «Це вже починає скидатися на поганий жарт», — подумалося йому. Бекер помовчав, а потім спитав:

— А як її прізвище?

Двомасний на мить замислився — і стенув плечима.

— А на який рейс вона збиралася потрапити?

— Меґан щось казала про «Очманілий аероплан».

— «Очманілий аероплан»?!

— Еге ж. Турне на вихідні без перерви на сон: Севілья, Мадрид та Ля Гвардія. Через те, що спати нема коли, його ще звуть «червонооке турне». Студенти та школярі літають цим рейсом, бо він дешевий. Сидять собі у хвості літака, смалять чинарики з маріхуаною і чманіють. Тому він і зветься «Очманілий аероплан».

— Клас! — простогнав Бекер і пригладив волосся. — А о котрій вирушає цей рейс?

— Рівно о другій ранку кожної суботи. Мабуть, вона вже десь над Атлантикою.

Бекер поглянув на годинник — 1:45, і розгублено повернувся до малого.

— Ти сказав, що рейс о другій ранку?

Панк кивнув і розсміявся.

— Схоже, що ти облажався, чоловіче.

Бекер сердито показав йому на свій годинник.

— Але ж до другої ще цілих-п’ятнадцять хвилин!

Двомасний здивовано витріщився на годинник.

— Оце так! Ні фіга собі! — розсміявся він. — Зазвичай я натоптуюся до такого стану лише десь о четвертій ранку!

— А як найшвидше потрапити до аеропорту? — перервав його Бекер.

— На таксі, стоянка — біля входу.

Бекер витягнув зі своєї кишені купюру в тисячу песет і всу-нув у руку малому.

— Дякую, старий! — гукнув Двомасний услід Бекеру. — Якщо зустрінеш Меґан, передай від мене привіт! — Та Бекера вже й слід прохолов.

Двомасний зітхнув і потеліпався до танцювального майданчика. Він був надто п’яний, щоб помітити, як за ним слідкував чоловік в окулярах із дротяною оправою.

А Бекер, вискочивши надвір, подався шукати таксі. Та стоянка була порожня. Він підбіг до дебелого викидайла.

— Таксі!

Викидайло похитав головою.

— Demasiado temprano. Ще рано.

«Рано? — подумки вилаявся Бекер. — Уже друга година ранку!»

— Pidame uno! Викличте мені таксі!

Чоловік витягнув мобільну рацію. Сказавши кілька слів, він вимкнув пристрій і сказав:

— Viente minutos.

— Через двадцять хвилин? — роздратовано скрикнув Бекер. — А коли буде автобус?

Викидайло смикнув плечима.

— Через сорок п’ять хвилин.

Бекер здійняв у відчаї руки. «Чудово, чорт забирай!» Раптом його увагу привернув шум маленького моторчика. Він був схожий на звук мотопилки. То на старому моторолері «Веспа-250» на автостоянку в’їхав якийсь підліток та його обвішана ціпками подруга. Спідниця дівчини високо задерлася на стегнах, але їй, здавалося, було байдуже. Бекер кинувся до них.