— Ну і що з того?

— А те, що «Транскод» розшифровує по одному коду кожних шість хвилин. Останній файл робочого дня зазвичай обробляється приблизно опівночі. Щось не схоже, що... — раптом Мідж замовкла й охнула.

Брінкергоф аж підскочив.

— Що таке?!

Мідж отетеріло витріщилася на роздруківку.

— Оцей файл... Той, що потрапив до «Транскоду» ще минулої ночі...

— Ну то й що?

— А те, що його й досі не розшифровано. Час його перебування в черзі становить 23:37:08, але в журналі не вказаний час його розшифрування. — Мідж зашерхотіла аркушами.

— Або вчора, або сьогодні!

Брінкергоф стенув плечима.

— Може, то вони проганяють якусь круту діагностику.

Мідж похитала головою.

— Таку круту, що на неї пішло ось уже вісімнадцять годин? — Вона замовкла, замислившись. — Навряд чи. До того ж дані очікування свідчать, що це файл звідкись зовні. Треба зателефонувати Стретмору.

— Куди — додому? — невдоволено перепитав Брінкергоф. — У суботній вечір?

— Ні, — відповіла Мідж. — Він контролює все це, або я погано знаю Стретмора. Б’юся об заклад, що він тут, на роботі. Утім, це лише припущення. — Припущення, які робила Мідж Мілкен, були другою річчю, яку не можна ставити під сумнів. — Ходімо, — кинула вона, підводячись із крісла. — Ходімо й поглянемо, чи правильне моє припущення.

Брінкергоф пішов услід за Мідж до її кабінету, де вона сіла за робоче місце й заграла на клавішах «Великого брата» зі швидкістю і вправністю піаніста-віртуоза.

Брінкергоф поглянув угору, на комплекс субтитрованих відеомоніторів на стіні її кабінету. Усі їхні екрани — як стоп-кадри того, що відбувалося в замкненому інтер’єрі АНБ.

— Ти що — збираєшся шпигувати за шифрувальним відділом? — знервовано спитав він.

— Та ні, — відповіла Мідж. — Хотілося б, але шифрувальний відділ — за сімома печатями. Там немає відеокамер. Немає мікрофонів. Нічого немає. Такий наказ Стретмора. Я можу лише ознайомлюватися зі статистикою та головними даними, що їх видає «Транскод». Дякувати Богу, нам хоч це перепало. Стретмор наполягав на повній ізоляції, та Фонтейн заперечив і зберіг право доступу до базових даних.

Брінкергоф вельми здивувався.

— У шифровідділі — і немає відеокамер?

— А що тут дивного? — спитала Мідж, не відводячи погляду від моніторів. — Вам із Кармен потрібна більша конфіденційність?

Брінкергоф буркнув щось нерозбірливе.

Мідж натиснула іще кілька клавіш.

— Я виводжу на екран дані про ліфт, яким користується Стретмор. — Ненадовго затримавши погляд на моніторі, Мідж постукала пальцями по столу.

— Він — тут, — сказала вона, наче так і мало бути. — Він у шифровідділі. Ось поглянь. От тобі й наднормові години! Він увійшов до себе вчора рано-вранці і за цей час досі не скористався ліфтом. І магнітною карткою для відімкнення головних дверей досі не скористався. Значить, він там.

Брінкергоф ледь помітно зітхнув — із полегшенням.

— А якщо Стретмор там, то все гаразд — так?

Мідж на мить замислилася.

— Можливо, — нарешті сказала вона.

— Можливо?

— Треба подзвонити йому, щоб пересвідчитись остаточно.

Брінкергоф простогнав із досади.

— Мідж, він же заступник директора. Я певен, Стретмор усе тримає під контролем. Давай не вибудовувати здогадок...

— Припини, Чеде, не будь дитиною. Ми просто виконуємо свої обов’язки. Виявивши в статистиці похибку, ми відслідковуємо її причину. До того ж, — додала вона, — мені хотілося б нагадати Стретмору, що «Великий брат» слідкує невідступно. І таким чином змусити його добряче подумати, перш ніж вдаватися до ще одного ідіотського трюку, сподіваючись урятувати світ від зла. — Мідж узяла слухавку й почала набирати номер.

Брінкергоф збентежено завовтузився.

— Ти й справді вважаєш, що нам слід турбувати його?

— Це не я його турбую, — сказала Мідж, тицяючи йому слухавку. — А ти.

— Що?! — ошелешено скрикнула Мідж. — Стретмор стверджує, що наші дані хибні?

Брінкергоф кивнув і поклав слухавку.

— Стретмор заперечив, що «Транскод» ось уже вісімнадцять годин морочиться з одним файлом?

— Він висловився про все це в дуже конструктивному дусі, — повідомив Брінкергоф, аж сяючи від радості, що йому довелося пережити цей дзвінок неушкодженим. — І запевнив мене, що суперкомп’ютер працює чудово. Сказав, що зламує коди по одному за шість хвилин навіть у момент нашої розмови. Подякував мені, що я зателефонував перевірити.

— Він бреше, — відрізала Мідж. — Я уже два роки займаюся статистикою шифрувального відділу. І в його даних жодного разу не було похибки.

— Так буває скрізь і з кожним — усе до першого разу, — невимушено кинув Чед.

Вона кинула на нього несхвальний погляд.

— Я перевірила ці дані двічі.

— Ну... ти ж знаєш, як кажуть про комп’ютери. Коли вони лажають, то лажають вперто й послідовно.

Мідж крутнулася на п’ятах і втупилася в нього сердитим поглядом.

— Це зовсім не смішно, Чеде! Щойно заступник директора нахабно збрехав представнику директорату! І мені цікаво знати — чому?!

Брінкергоф страшенно пожалкував, що покликав Мідж. Його телефонна розмова зі Стретмором розлютила її. Відтоді, як стався інцидент зі «Стрибунцем», щоразу, коли в Мідж виникало відчуття, що відбувається щось підозріле, вона якимось незбагненним чином перетворювалася з кокетки на впертого й цілеспрямованого фанатика. І зупинити її було неможливо, аж поки вона сама в усьому не розбиралася.

— Мідж, цілком можливо, що наша інформація є хибною, — твердо мовив Брінкергоф. — Лишень подумай: хіба може існувати файл, спроможний на цілих вісімнадцять годин завантажити «Транскод» роботою? Та це ж просто нечувано. Іди додому. Уже пізно.

Вона кинула на нього погордливий погляд і поклала звіт на стіл.

— Я довіряю цій інформації. Інтуїція підказує мені, що вона — правильна.

Брінкергоф нахмурився. Навіть директор не насмілювався висловлювати сумніви стосовно інтуїції Мідж Мілкен — вона мала лячну звичку завжди казати слушно.

— Щось сталося, — безапеляційно заявила вона. — І я збираюся з’ясувати — що саме.

Насилу підвівшись із підлоги автобуса, Бекер рухнув на вільне місце на сидінні.

— Класний трюк у тебе вийшов, недоумку, — пирхнув хлопець із трьома шпичаками.

Бекер примружився від різкого світла. То був підліток, через якого Девід кинувся наздоганяти автобус.

— А що трапилося з вашим волоссям? — простогнав Бекер, кивнувши на решту пасажирів. — Воно у всіх...

— ...червоне, біле й блакитне? — підказав хлопець.

Бекер кивнув, намагаючись не дивитися на інфікований наскрізний отвір у верхній губі панка.

— Табу Іуди, — невимушено відповів підліток.

Бекер отетеріло витріщився на нього.

Хлопець сплюнув у прохід, роздратований невіглаством Девіда.

— Табу Іуди? Та це ж найвидатніший панк після Сіда Вішеса із «Секс пістолз». Прострелив собі голову отут рік тому. А сьогодні — річниця його смерті.

Бекер непевно кивнув, не розуміючи логічного зв’язку.

— Табу зробив саме таку зачіску за день до того, як пошабашив. — Підліток знову сплюнув у прохід. — Кожен його фан, хто не боягуз і не слабак, має сьогодні червоно-біло-блакитну зачіску

Бекер довго сидів, нічого не відповідаючи. Повільно, наче під дією транквілізаторів, він повернувся й поглянув уперед. Усі пасажири до єдиного були панками. І більшість із них не зводили з нього очей.

«Кожен фан має сьогодні червоно-біло-блакитну зачіску».

Бекер простягнув руку і смикнув за мотузку зв’язку з водієм. Час виходити з автобуса. Він смикнув іще раз. Але не сталося нічого. Потім він смикнув втретє — настирливо. Нічого не відбувалося.

— На двадцять сьомому автобусі їх повідчіпляли, — сказав підліток і знову сплюнув. — Щоб ми не діставали водіїв.

Бекер обернувся.