Він перевернув металічний щит з супертитану, який стояв біля стіни. На його зворотному боці була прикріплена паперова мішень.

— А я все забував спитати, навіщо тут, у каюті, цей аркуш супертитану! — засміявся Риндін.

— Вирішив, так буде краще. Не пошкодиться оббивка каюти, — незворушно відповів Ван Лун. — Так, стріляйте, дівчино. Десять пострілів. Звідси, від цієї стіни, — вимірив, п’ять метрів. Прошу, покажіть, який з вас стрілець.

Галя взяла пістолет. Ван Лун з інтересом стежив за її рішучими жестами. Здавалось, і тепер дівчина не відчувала ані тіні збентеження, немов все відбувалося саме так, як вона й передбачала. Вона стала на вказане їй місце, ще раз уважно оглянула пістолет. Звела погляд на Ван Луна.

— А ви його пристрілювали, товаришу Ван Лун? Адже це дуже рисковано — складати іспит з пістолетом, який вперше взятий в руки.

— Дуже прошу не думати так, — заспокоїв її Ван Лун. — Запевняю: якщо не влучите, пістолетові не докоряйте. Пристріляний правильно.

Галя неквапно, старанно прицілилась. Всі уважно стежили за нею.

Постріл — сухий і ледь чутний. Маленька куля врізалась у чорне яблучко мішені. Але тієї ж секунди і сама Галя Рижко похитнулась і ледве втрималася на місці, схопившись за поруччя.

Риндін розсміявся.

— Ну, ось вам ще одне завдання: що треба зробити, щоб уникнути в подальшому таких неприємностей? Покажіть кмітливість, Галю!

Дівчина замислилась, опустивши пістолет дулом униз.

— А справді, що зробити? — повторив Сокіл. — Ван, як ви гадаєте?

Втім, Галя уже придумала вихід сама:

— Треба добре спертися спиною об стояк. І все.

Так вона й зробила. І знову підвела пістолет.

Постріли залунали один за одним. А коли дівчина закінчила стріляти, Ван Лун підійшов до стіни, взяв мішень і уважно оглянув її. Потім він подивився на Галю Рижко з помітним інтересом, наче відкрив у ній нові, досі невідомі йому риси.

— Так… дайте руку, дівчино. Це дуже-дуже добре, — сказав він зовсім іншим тоном, в якому не було й відтінку іронії. І Галя Рижко збентежено і радісно почервоніла: вона зрозуміла, що завоювала симпатії Ван Луна, найсуворішого з трьох членів експедиції.

А він уже говорив Риндіну і Соколу:

— Дуже буду радий, якщо й ви доб’єтеся таких наслідків. Мабуть, доведеться добре попрацювати. Такі успіхи приходять не одразу. Ця дівчина…

Ван Лун ще раз подивився на розчервонілу, задоволену Галю.

— Ця дівчина послала всі десять куль в яблучко. Немає жодного промаху, немає жодного бокового влучення! Вважаю, вона може називатися снайпером!

де читач, якщо він справді цікавиться астронавігацією і не боїться цифр і розрахунків, може при бажанні дістати уявлення про складний, на перший погляд, небесний маршрут астроплана і, крім того, довідатися, як виглядають Земля і Місяць з каюти міжпланетного корабля.

До вечора (звичайно, тільки умовного вечора, бо ракетний корабель, природно, не знав ані дня, ані ночі) Галина Рижко остаточно завоювала симпатії всього екіпажу астроплана. Що стосується Ван Луна, то після стрільби з електричного пістолета, Галя остаточно і беззастережно перемогла його серце, рішуче взявши в свої руки також і обов’язки повара на кораблі. Микола Петрович в свою чергу здався, побачивши, з якою готовністю дівчина намагається бути корисною кожному в першій-ліпшій справі. Дещо натягнутими і дивними залишалися тільки взаємини між Галею і Соколом. Геолог помітно конфузився і уникав розмов; Галя ж, здавалося, просто не помічала цього і поводилася з Вадимом підкреслено байдуже.

Вечеряли всі разом. Галя спробувала чесно виконувати взяті на себе зобов’язання і їсти “найменшу крихітку”. Але Риндін поставив перед нею велику бляшанку консервів і багатозначно сказав:

— Ану, їжте, дівчино! У нас тут треба добре годуватися. Ми мусимо прибути на Венеру міцними і здоровими. А тому — щоб я більше не чув цих ваших розмов про “голодне тренування”, зрозуміло?

— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — цілком серйозно спитала Галя.

— Звичайно, розпорядження. А що?

— Ну, коли розпорядження, то я, як дисциплінований член екіпажу, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, тоді…

Втім, Галя не закінчила, зануривши кирпатий ніс до бляшанки: консерви так чудово пахли, особливо для дівчини, яка нічого не їла майже цілу добу.

Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуттями, мандрівники спали міцно; Риндін, Сокіл і Ван Лун у своїх гамаках, а Галина Рижко — на найм’якшій з перин, прямо в повітрі, прив’язавшися до стіни. Лягаючи, вона ще спитала:

— Кінець кінцем, навіщо зараз оці гамаки? Адже в повітрі спати аж ніяк не гірше.

— Не гірше, але незручно. Найменший рух повітря, який спричиняє наша потужна вентиляція, понесе вас по каюті. Отож, краще прив’яжіться міцніше, — відповів їй Риндін. Проте Галя не відгукнулась. Вона вже спала.

Микола Петрович прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки і схеми, включив прилади, щоб ще раз перевірити курс корабля. Власне, цим мусив займатися, як штурман астроплана, Ван Лун. Але Микола Петрович не хотів будити товариша: хай молодь добре відпочине! Адже ж і Ван Лун, і Сокіл несли сьогодні по черзі першу нічну вахту на астроплані.

Він включив екран перископа, який дозволяв за допомогою системи дзеркал оглядати весь небозвід, і насамперед скерував перископ назад, туди, де в міжпланетному просторі залишилася планета Земля. На великому чотирикутному екрані перед ним чітко вималювалася казкова картина.

Чорне бездонне небо, всипане яскравими іскрами зірок. І на ньому — величезний, трохи щербатий з одного боку блакитнувато-зеленуватий диск, вкритий великими білими, неправильної, примхливої форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи за собою деяку його частину, то, навпаки, дозволяючи бачити окремі ділянки. І тоді ставали видимими знайомі обриси суходолів і океанів… Так, це була мила, рідна Земля, від якої астроплан відлітав все далі й далі, линучи до Венери.

Дивне видовище, в реальність якого трудно було повірити! Ось відкрилися на мить і знову затяглися хмарами глибоко порізані обриси Європи. Піренейський півострів… Британські острови… Хмари весь час заважали, — як щільно вони обгортають Землю! Ось Апеннінський півострів… Але головне: де ж наш великий Радянський Союз?.. Де ти, Батьківщино, до якої весь час прагнуть думки і почуття твоїх вірних синів, що летять у космосі?.. І раптом білі хмари розсунулися, відкриваючи за собою виразні обриси Кримського півострова, який гострокінцевим ромбом врізався в темне тло Чорного моря. Батьківщино! Радянська країно!

Хмари пливли й пливли, дозволяючи поглядові лише зрідка зазирнути за їх густу завісу. Наче на великому глобусі, ставали чітко видимими сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Земле, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою нам, кого ти надіслала в довгу і трудну подорож у міжпланетному просторі?

Зображення на екрані весь час трохи здригалося, коливалося. Риндін знову взявся за рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Зображення прояснилося. Веселий свіжий голос проговорив за спиною академіка:

— А як же красиво, Миколо Петровичу! Прямо наче в казці! Адже ж це — Земля?

— Так, Галю, так! — відповів Риндін, не зводячи погляду з світлого диска. — Наша мила Земля, обгорнена хмарами, віддаляється від нас — чи ми відлітаємо від неї, хіба не все одно! Одразу впізнали стару знайому?

— Аякже! Коли б не хмари, — зовсім схоже з величезним глобусом… Я вам не заважаю, Миколо Петровичу?

— Ні, ні, дивіться. Мені так чи інакше треба братися за діло.

Перевіряючи свої обчислення за записами автоматичних приладів і стрічок, на яких фіксувалися повідомлення земних пунктів керування астропланом, Риндін упевненою рукою викреслював на зоряній карті шлях міжпланетного корабля. Отак, звідси він почався, цей шлях, з цієї точки земної орбіти. Тепер — полога спіраль майже навколо Землі, відрив, політ у міжпланетний простір… так! Лінія польоту вигинається ліворуч, немовби тяжіючи до Сонця…