Двері повільно відчинилися. І на порозі з’явилися знову тільки Ван Лун і Сокіл. Вони повернулися без Галі.

Сокіл обережно поставив на стіл принесений ним невеличкий прилад. Риндін упізнав його одразу: це був переносний радіопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвідку. Передавач, за допомогою якого дівчина обіцяла розповідати Миколі Петровичу про все побачене нею. Але це означає…

Риндін боявся запитувати. Він мовчки виразно дивився на товаришів. До його горла підступав клубок, щось заважало дихати…

Ван Лун повільно знімав шолом. Потім він повернувся до Миколи Петровича. І знову одвернувся — йому також трудно було говорити. Він вийняв з кишені люльку, тютюн. І вже набиваючи її, проговорив крізь зціплені зуби, важко й утруднено:

— Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Ні, не печери, а скоріше провалля. Там закінчувалися і зникали сліди тварини. Ремені передавача відірвані!

в якому Галя Рижко, рятуючись від потвори, що гналася за нею, опиняється в глибокій підземній печері із загадковими світними камінцями.

Але що ж сталося з Галею Рижко?

Спіткнувшись об вузлувате коріння, вона дійсно втратила рівновагу, впала і покотилася вниз схилом міжгір’я. Вона летіла повз пальми і папороть, перекидаючись і даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мелькало перед нею: папороть, скелі, пальми. Але ось Галя з силою вдарилася об грунт — і все навколо спинилося.

Вона лежала на зім’ятому, поламаному папоротевому листі. Над дівчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її під собою. Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Ні, вона немовби нічого не пошкодила! Щоправда, нила і щеміла ліва нога, — мабуть, на ній садно. Проте це, звісно, зовсім неважливо.

— Де ж це я опинилася? — подумала вголос Галя.

Мабуть, вона скотилася під кручу, випередивши в такий спосіб товаришів. Треба скоріше відшукати їх, щоб вони не турбувалися, і поспішати до астроплана. Адже всі чули сигнальні вибухи, з Миколою Петровичем щось трапилося, йому потрібна допомога.

Галя трохи підвелася, потім стала на рівні ноги, зробила кілька кроків убік, але тієї ж хвилини знову сховалася під широким листям оранжевої папороті. її вразили дивні звуки, що немов наближалися до неї. Було чути гучне сопіння, сухо тріщали гілки дерев, ніби хтось із силою ламав їх. Ці звуки посилювалися, наближалися. Причаївшись під кущами папороті, дівчина визирнула з-за них — і завмерла від несподіванки.

На відстані метрів із сто вона побачила величезну коричневу тварину, яка хутко наближалася, плазувала сюди. Тварина квапилася, вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися під її вагою. Широкі її лапи, наче потворні гребінці, розчісували хрустку папороть. Довгі тонкі вуса звивалися в повітрі, ні до чого не торкаючись. Тварина плазувала прямо на дівчину, але нібито не бачила її. А може, й бачила — і тому саме прямувала сюди?

Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дівчини стиснули гвинтівку. Стріляти? Проте що могла вдіяти гвинтівка проти величезної потвори? Хіба що тільки більш розлютити! Треба відійти з дороги, убік, убік! Галя швидко пробігла кілька кроків направо. І — який жах! — тварина також змінила напрям у той самий бік, немовби зрозумівши її маневр.

Тоді треба виграти час, бігти, відступати і знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора і сама зверне кудись, якщо вона не помічає її.

Галя побігла вздовж міжгір’я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Ні, не спинилася, почала рухатися повільніше, їй у цьому місці заважала група молодих бенетитів, крізь яку потворі було важко пробиратися. Страховище незадоволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба використати час, мерщій, мерщій геть! Галя круто повернула й рвонулася ліворуч, до густих заростей цикадей.

— Ой! — скрикнула вона, знову втративши рівновагу. Здавалося, перед нею і під нею відкрилася безодня, грунт зник з-під ніг, що послизнулися. Дівчина вдарилася спиною об каміння і полетіла вниз, у темряву. Щось тріснуло в неї за спиною, наче обірвалося. Що саме, — Галя не знала, та й думати про це було ніколи. Вона летіла вниз дедалі швидше й швидше. Світле небо, густа оранжево-червона рослинність, жовті скелі — все лишилося позаду, нагорі. Галя стрімливо падала вниз і вниз, судорожно стискаючи гвинтівку.

М’який удар спинив її падіння. Похиле дно безодні було вкрите товстим шаром пухкого грунту — тіло дівчини майже загрузло в ньому, потім прокотилося кілька метрів і залишилося нерухомим. Галя навіть не відчула болю, лише скрикнула від несподіваного поштовху: вона впала начебто на м’який похилий матрац з пухкого грунту. Тепер вона лежала на цьому грунті, не знаючи, де вона і куди потрапила.

Непрониклива темрява оточувала її. Тільки далеко вгорі виднівся маленький світлий отвір: очевидно, звідти вона і звалилася вниз. Так. А що ж робити далі?.. Галя обережно підвелася трохи й сіла. Гвинтівка з нею, ось вона. Шолом… чи не пошкодився він? Ні, немовби все в порядку. Слово честі, пощастило! Природна життєрадісність дівчини взяла верх над переляком. Галя, посміхаючись, подумала: “Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб падати і не розбиватися. Це ж тільки сказати комусь: два рази за кілька хвилин зірватися вниз, пролетіти, перекидаючись, добрий десяток метрів — і щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щастить тобі! Буде що записати до щоденника… коли виберуся звідси і повернуся до товаришів, звичайно. А от як звідси вибратися — це задача. До печери я потрапила, чи що?”

Вона підвелася на ноги, обмацала стіни навколо себе. Вони оточували її з трьох боків. Знову нахилилася і спробувала, який під нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кілька камінців. Певна річ, печера! От тільки надто темно. Може, включити нагрудний прожектор? Втім, трохи заждемо. Чомусь стало трохи світліше, мов темрява стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очі звикають до мороку? Хтозна, але вона й справді бачить значно краще, чимало розрізняє навколо себе. Дивна річ!

Вражена Галя озирнулася. Дійсно, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутінках? Що сталося? Звідки взялося це блакитнувате освітлення, диве примарне сяйво, що наповнює печеру?

Нерівні земляні стіни підносилися круто вгору з трьох сторін. На похилому грунті перед нею — уламки гілок, опале листя: все це, мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо перед Галею — широкий прохід у землі, схожий на круглий тунель, що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося від стін тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється від камінців, де-не-де повкраплюваних у стіни і грунт. Вони мерехтіли, мов світляки. Якесь казкове, незрозуміле освітлення…

Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Круті стіни сходилися вгорі; колодязь, в який вона впала, розширювався донизу. Значить, лишається тільки одне — іти уздовж тунелю, куди б він не привів.

Обережно, легко ступаючи, дівчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очі цілком освоїлися з тьмяним освітленням підземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще більше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.

Тунель ішов майже прямо, без помітних поворотів. Він лишався все таким же широким, як і раніше, спочатку; тільки в окремих місцях його стіни сходилися трохи ближче, проте і в таких місцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем міг проїхати маленький легковий автомобіль.

“Хто викопав його, цей тунель? — міркувала Галя Рижко. — Адже ж не міг такий широкий підземний хід виникнути сам по собі. І грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи підземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!..”