— Струсоніть ногою, Галю, звалиться! — крикнув Сокіл, підбігаючи до неї.

Ні, це не допомогло: огидна істота цупко трималася на нозі. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтівку, і спробував зіштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нічого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.

— Вважаю, це кліщ, — спокійно промовив він. — Насмоктався крові, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.

Шомполом він підчепив і відірвав від тканини шаровар одну лапу кліща, потім другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Бліда, наче крейда, Галя нервово і злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли кліщ почав кусати її?..

Ван Лун вмілими спритними рухами закотив шаровари на лівій нозі дівчини. Ось вона, малесенька ранка біля коліна! Звідси кліщ смоктав кров.

— І ви не відчували нічого, Галю? — здивовано спитав Микола Петрович.

Галя сердито трусонула головою: коли б то вона відчувала!

— Немає нічого дивного, — заспокійливо промовив Сокіл. Він уже взяв з аптечки дезинфікуючу рідину і обмивав нею ранку на нозі Галі. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед випускає якийсь сік, виділення своїх залоз. Такий сік анестезує тіло в місці укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування організму…

Він говорив веселим, життєрадісним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, відвернути увагу дівчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розуміла це: звичайно, Вадим Сергійович дуже дбайливий і милий!

— Я і потім також не помітила б, — сказала вона збентежено, — коли б не затерпла нога. От тоді я й звернула увагу… А він не отруйний, цей кліщ?

— Ні, ні, що ви! — заспокоював її Сокіл, заліплюючи ранку пластирем. — От і все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, кліщ не отруйний. Згадується мені, в природі взагалі не існує отруйних кліщів… на Землі, я маю на увазі. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з’явилася тут в каюті? Адже не з Землі ми його привезли?

— Можливо, пробрався крізь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, — висловив припущення Риндін.

— Хм… трудно уявити собі, адже кліщі дуже малорухливі істоти, — заперечив Сокіл. — Ну, Галиночко, розвеселіться, люба! Зрозумійте, нічого особливого по суті не сталося. Трохи вкусив вас кліщ. Ван зняв його. Ранку промито, заліплено. І все, більше нема чого думати. У житті й не таке трапляється. Навіщо звертати увагу на такі дрібниці? Та я на вашому місці вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мізерний кліщ! Дрібниця!

— Дозволю собі зауважити: ще одна така дрібниця сидить на вашій власній нозі, Вадиме, — пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокійно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги.

— Де? Де? От мерзота! — аж підскочив стривожений Сокіл. Він люто вдарив себе рукою по нозі. Обличчя його перекосилося від гримаси огиди. З-під руки бризнула кров. Різкий удар роздавив кліща, який сидів на нозі. Вадим заметушився: — Де дезинфекція? Куди я поставив пляшку? Мерщій треба промити! Чорти ж його знають, що то за кліщі… насправді, як неприємно, бридко…

— Гадаю, не варт звертати увагу, друже, — попихкуючи люлькою, так само спокійно говорив Ван Лун, явно копіюючи попередню мову Сокола, звернену до Галі. — Трохи вкусив вас кліщ, трохи ви вбили його. Дрібниці. Зовсім, гм, дурниця, чи не так?

Сокіл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя сміялася на весь голос. Вона розуміла чудово, що не має права сміятися, адже Вадим Сергійович говорив тоді все це, щоб заспокоїти її, підбадьорити… Але вже надто смішно він одразу змінився, коли діло торкнулося його самого. А тут іще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом… І ось веде ще й далі, хоча б на хвилинку посміхнувся: як він може так — жартувати і оком не моргнути!

— Кліщ не дуже юрська істота нібито. Нічого, ще побачимо багато. Будемо вивчати. Два досліди є: Галя і Вадим. Цілком добре, можна перевіряти враження, чи не так, Вадиме? Проте вважаю, кліщі не самі залізли до нас, Миколо Петровичу, — звернувся Ван Лун до Риндіна. — Скоріше, ми принесли їх сюди. Зараз перевіримо.

Уважний огляд скафандрів довів, що Ван Лун мав рацію. На одному скафандрі, причаївшися, сиділо три кліщі, на другому — один. Вони неспокійно ворушилися, сухі і плескаті, чуючи запахи живих істот, кров’ю яких могли заспокоїти голод. Всі непрохані гості були зараз же знищені.

Злива за ілюмінатором вщухала. Але про вихід з астроплана годі було й думати. Бурхливі водоспади все ще линули по схилах міжгір’я, хоча й не так нестримно, як раніше. Річка, що створилася внизу, навпаки, помітно збільшувалася, її потоки перекочували важке каміння і кружляли його у коловоротах. Микола Петрович відійшов од ілюмінатора, пощипуючи борідку, що завжди говорило про його стурбованість.

— Слухайте, друзі мої, — сказав він, звертаючись до всіх разом. — Нам слід обміркувати, як поводитися далі. Які першочергові завдання стоять перед нами? Насамперед, треба встановити: чи зможемо ми якимсь чином витягти звідси наш астроплан? Ми знаємо вже, що він лежить міні скелями. Умови для зворотного старту майже неможливі. Але як міцно тримають його скелі? Чи не зможе потік води, скажімо, від такої зливи, визволити його? Ясна річ, якщо ми перед тим вживемо певних допоміжних заходів… Це перше завдання, яке підлягає вивченню і розв’язанню, тим більше, що заливні дощі тут відбуваються, очевидно, нерідко. Друге завдання — вивчити найближчий до нас район Венери, його геологічні особливості, його рослинний і тваринний світ. Я вирішив зробити ось як. Щойно зійде вода, Вадим і Ван Лун вийдуть… так, так, і ви, Галю, можете вирушати з ними, — поквапливо додав Риндін, помітивши, як стрепенулася засмучена дівчина. — Ви оглянете астроплан, вивчите, як саме він лежить. Потім, якщо залишиться час, Вадим накреслить геологічну схему міжгір’я. З цього ми й почнемо. Це буде першою нашою серйозною розвідкою, чи не так?

— Можна збиратися, Миколо Петровичу? — запитала Галя. Вона вже горіла від нетерпіння. Риндін мимоволі розсміявся:

— Ні, Галю, на жаль, доведеться трохи зачекати, не поспішайте. Я бачу, ви ладні вибігти просто під зливу? Така прогулянка не дасть потрібних нам наслідків.

— Та ж злива вже вщухла, Миколо Петровичу, — упиралася Галя, якій таки й справді дуже хотілося вийти якнайшвидше.

— Навіть тоді, коли вона зовсім вщухне, коли зійде вся цілком вода з міжгір’я, і тоді треба буде спочатку придивитися. Адже ми ще не знаємо й приблизно, яка тривалість дня на Венері. Чи ви бажаєте вирушити в подорож, так би мовити, проти ночі, прямо на побачення з нашим нічним відвідувачем?

Певна річ, Микола Петрович мав рацію. І дощ ще не припинився, і вода ще сходитиме довго, і, можливо, вже наближається вечір, таємнича ніч Венери з її неприродним для людей Землі фіолетуватим присмерком. Ніч Венери з блукаючими серед примхливих жовтогарячих і червоних рослин дивними і страшними потворними тваринами… брр, і згадувати про них неприємно!

Галя Рижко мовчки зітхнула. Доводиться чекати!