— Зв’язок з Землею можливий, ви маєте цілковиту рацію, Миколо Петровичу, — закінчив за нього вже зацікавлений Вадим Сокіл.

— І я так гадаю. Передавач наш усе ще несправний, ми не можемо користуватися ним, доки не полагодимо. В наших силах подавати за його допомогою тільки оті умовні хрипкі сигнали, якими ми відповідали Ван Луну. Проте приймати радіопередачі з Землі ми могли б, це в наших силах. Чому ж ми їх не чуємо? Адже ж пробували робити це вже не раз.

— Ай правда, чому? — замислився Сокіл. — Може статися, ми пробували приймати саме тоді, коли Земля була схована від нас цілою товщею Венери?

— Ні, ми пробували в різний час, і завжди, на жаль, безрезультатно. А трапляється так, на мою думку, тому, що ми намагаємося приймати на нашу звичайну маленьку антену. Цього не досить, вона надто малочутлива для слабких радіоімпульсів, які можуть дійти до неї на величезній відстані, що відділяє нас від Землі. Крім того, на послабленні сигналів може позначитися ще й відомий нам ворог, те ж саме космічне проміння.

— Якщо це так, Миколо Петровичу, — заговорив уже захоплений міркуваннями Сокіл, — то ми маємо добрий засіб посилити чутливість нашого приймача. Наш радіозонд…

— Саме про це я й подумав, Вадиме. Радий, що наші погляди збіглися. І тому я хочу зараз-таки, не відкладаючи, привести зонд у дію… якщо ви не заперечуєте, а?

— Звичайно, Миколо Петровичу, це страшенно цікаво! І раптом ми почнемо регулярно приймати сигнали Землі!

— Певен цього, друже мій. Отже, до діла. Я беру на себе зонд, ви — трос і водневу установку. Залазьте в скафандр.

— А ви як же, Миколо Петровичу? — вагаючись, спитав Сокіл. — Хіба ж ви маєте на увазі вийти з астроплана без скафандра? Дихати вуглекислотою?

— Не перебільшуйте, мій друже! Будь ласка, не хвилюйтеся, я знаю, що роблю. Навіть при тих п’ятнадцяти процентах вуглекислоти в атмосфері я вільно і без будь-якої шкоди для здоров’я можу провести зовні хвилин принаймні десять. Ну, буду трохи глибше й важче дихати, тільки й усього. Почнемо роботу разом, адже ви самі не впораєтеся. А коли закріпимо трос і зонд наповниться воднем, — я повернуся в астроплан, а ви закінчите справу. Одягайте скафандр, Вадиме! Шкода лише, що я не зможу вас чути. Ви будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємося. Одягайтеся!

— А якщо нападуть якісь хижі комахи? — висловив ще одне побоювання Сокіл.

— Цього не трапиться. Ми знаємо, що вони нападають тільки в тіні, а зараз — світлий день. Та не гайте часу, одягайтеся ж!

Сокіл не пробував заперечувати далі. Якщо Микола Петрович вирішив, треба було виконувати. І він слухняно вліз у скафандр, закріпив шолом і вирушив з каюти, щоб узяти пристрій для наповнення зонда воднем.

Риндін провів Сокола до дверей каюти і напутив його, поплескуючи по плечу:

— Я вийду слідом за вами, Вадиме. Готуйтеся поки що. Та не забувайте прислухатися до моїх слів, пам’ятайте, що я не можу вас почути.

Залишившись на самоті, Микола Петрович полегшено зітхнув. Дуже добре, що Сокіл, нарешті, висловився, вилив те, що зібралося в нього на душі. І дуже добре також, що Риндіну спало на думку зайнятися радіозондом, вдалося зацікавити Вадима. Тепер найголовніше — не давати йому можливості знову зануритися у важкі думки про Галю, не залишати його самого, примушувати працювати, діяти. Тому Микола Петрович і вирішив вийти разом з ним, хоча в цьому не було великої потреби, Сокіл упорався б і сам з запуском зонда.

Ех, коли б сам Микола Петрович був такий внутрішньо впевнений у щасливому, благополучному поверненні дівчини, як доводив він Соколу! Але міркувати про це зараз було ніколи, треба виходити, у Вадима надто нестійкий нервовий стан.

Риндін зайшов до комори, взяв оболонку зонда, що лежала в запобіжному конверті, котушку з найтоншим капроновим тросом, до якого була вплетена ще тонша мідна жилка. Вона здавалася просто павутинкою, ця тонесенька дротинка! Далі він захопив ще невеличкий причіпний пристрій зонда і вийшов слідом за Вадимом.

Він пройшов шлюзовим люком назовні — і мимоволі зупинився біля драбинки, що вела вниз, на грунт. Яке чудове, напоєне пахощами, незнайомими ароматами повітря! Вологе, тепле — трудно повірити, що воно приховує в собі грізну небезпеку, що воно по суті отруєне надміром вуглекислоти. А ландшафт! Надзвичайне багатство небачених оранжево-червоних барв і відтінків, чудесна пишна рослинність, мальовничі густі зарості… так, але і в них, як у повітрі Венери, як у всьому цьому сповненому несподіванок світі, також таяться, підступно підстерігають мандрівників незнані небезпеки!..

Свіжий вітерець ворушив його сиве волосся, трохи підіймав поли легкого піджака. Ні, все ж таки неймовірно красиві ландшафти Венери, особливо оті зарості папороті й цикадей, що розляглися по схилах міжгір’я! Проте дихати таки важкувато, доводиться весь час робити глибокі вдихи і видихи: повітря здається разом і густим, щільним, і дивно порожнім. Бракує кисню!

Риндін зійшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в грунт міцні металічні кілки і поставив біля них балон із стисненим воднем.

— Починаймо, Вадиме, — бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свій вантаж.

Він акуратно розправив з допомогою Сокола і розклав на грунті дуже міцну оболонку кулі-зонда, вийняту з запобіжного конверта, з’єднав її шлангом з балоном. Потім вони прикріпили до оболонки зонда причіпний пристрій, який замкнувся пряжками, і кінець капронового троса.

— Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевірте ще, щоб водень, виходячи під великим тиском, не пошкодив оболонку.

Другий кінець капронового троса, виведений з котушки назовні, був укріплений на ізоляторах стяжки, яка зв’язувала вбиті в грунт кілки.

— Включайте балон!

Почулося легке шипіння. Водень виходив з балона під сильним тиском, який гасився редуктором, і поступово наповнював оболонку кулі-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунті і почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий і широкий розкинутий на грунті гриб. Потім шляпка гриба зросла і піднялася над грунтом. А тоді вже оболонка почала набувати форми кулі.

Звичайно, радіозондом цей дотепний прилад називали тільки за звичкою, бо він був далеким родичем, праправнуком куль-радіозондів, які випускалися у верхні шари атмосфери Землі ще в сорокових і п’ятдесятих роках нашого сторіччя. Ті зонди являли собою пристрої, які вільно плавали в повітрі і підіймалися на тридцять—сорок кілометрів. Вони автоматично передавали вниз по радіо дані про температуру, розрідженість повітря і рух горішніх шарів земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований і зонд астроплана “Венера-1”, але з іншими завданнями і особливостями.

Наповнений воднем, зонд легко підіймався на висоту в двадцять кілометрів, але лишався з’єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мідну павутинку-жилку, важив мізерно мало. Проте він не дозволяв зонду піти вище і разом з тим служив надійною антеною, яка ловила радіоімпульси в горішніх шарах атмосфери і передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкі імпульси не могли пошкодити павутинну міцну жилку.

Дотепно сконструйований причіпний пристрій зонда автоматично регулював тиск водню в оболонці кулі. Якщо куля нагрівалася і тиск посилювався, — водень витискувався з неї крізь клапан і надходив до хімічного приладу, який і поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася і тиск зменшувався, водень так само автоматично виділявся з хімічного приладу і надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхніх шарах атмосфери невизначено довго, зміни температури повітря і тиску водню всередині не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить міцним, щоб протистояти навіть поривам сильного вітру.

Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цілком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорі тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, і вона набуде форми правильної кулі. Зонд погойдувався в повітрі, стримуваний тросом.