На Землі все точно обчислили і сповістили нас радіограмою ось про що.

Якщо ми зможемо вилетіти з Венери точно о 12 годині дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рівно через сорок два дні з моменту одержання нами радіограми, — то нова комета, пересікаючи орбіти Венери і Землі, переріже також і витягнений напівеліпс, яким летітиме наш корабель. І пересіче його на якийсь строк пізніше, ніж у тій точці напівеліпса опиниться астроплан. Іншими словами, ми будемо в одній точці напівеліпса, попереду, а комета пройде в іншій точці напівеліпса, позаду нас. Он як точно все зважили і розрахували земні астрономи!

А тоді комета своїм тяжінням, по-перше, уповільнить нашу швидкість у просторі (адже ж вона буде позаду астроплана!) і, по-друге, відхилить наш курс у бік земної орбіти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складні розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслідок складання різних швидкостей, тяжінь і напрямів руху. Це все так складно, що я не можу навіть розповідати про таке, бо й сама як слід не розібралася. Пам’ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкість, тяжіння Сонця, тяжіння нової комети і тяжіння Землі. Внаслідок усього цього астроплан так змінить свій курс і швидкість, що вздовж якоїсь складної дуги на протязі вісімнадцяти днів буде наближатися прямо до земної орбіти і опиниться на ній якраз тоді, коли в тій точці буде й сама Земля. Міжпланетному кораблю лишиться тільки акуратно знизитися на Землі!

Я спитала у Ван Луна, який пояснював мені все це:

— Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбік, пролине мимо Землі? Припустімо, Земля не встигне ще опинитися в тому місці своєї орбіти або пройде по ній, навпаки, раніше за нас, — тоді як?

Проте Ван Лун заспокоїв мене:

— Забули, Галю, одразу кілька речей. Наші астрономи дуже добре лічать. Це раз.

— І все ж таки хіба вони не можуть хоча б раз помилитися?

— Тоді все виправлять земні пости керування. Це два. Ми будемо близько від Землі, вони відшукають астроплан у просторі. І допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить і трьох, Галю?

— А є ще й четверте, що я забула?

— Четверте — це ми самі. Ми теж вміємо лічити і керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги…

— До кого? — здивувалася я.

— До штурмана і капітана астроплана. Значить, до мене і до Миколи Петровича, підкреслю.

Тут мені вже зовсім не було чого заперечити…

І от виходить, що, коли ми зможемо вилетіти з Венери о 12 годині 16 лютого, через сорок два дні, — термін нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! І ми повернемося на Землю несподівано швидко, хіба це не чудово?

Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедиція перевиконала (я маю на увазі знайдений нами інфрарадій). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк — і в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у міжгір’ї, в скелях. І якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тоді не вилетимо звідси ані 16 лютого, ані в старий строк — через 467 днів…

Написала я це — і дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досі нічого не вигадав, то навряд чи тут взагалі можна допомогти справі. В мене є, правда, одна думка, тільки вона дуже складна, навіть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надішле слідом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже він може спеціально взяти з собою підйомні устрої або, в крайньому разі, просто забрати нас звідси?

Втім, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, він одразу відповів мені:

— Не годиться.

— Але чому? — наполягала я.

— Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землі на п’ятдесят чотири з половиною градуси. Тільки тоді зможе полетіти другий астроплан. Знову забули небесну механіку, дівчино?

— А не може допомогти ще якась комета?

— Перше: комети проходять крізь Сонячну систему не дуже часто. А в потрібному напрямі ще рідше. Скажу, разів у тисячу рідше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажімо, другий астроплан, де він шукатиме нас? Венера — це не місто, де є вулиці й номери будинків. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме міжгір’ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. І потім…

Чомусь Ван Лун одразу обірвав розмову, наче про щось раптом згадав. І пішов, навіть забувши запалити люльку, яку він щойно набив тютюном. Я нічого не могла зрозуміти: це вперше він обірвав розмову зі мною так несподівано різко. А головне, потім, на протязі цілого вечора Ван Лун не сказав і нікому іншому жодного слова. Він ходив по каюті і щось бурмотів про себе, відмахуючись від будь-яких запитань. Навіть Миколі Петровичу він коротко відповів:

— Хочу трошки подумати. Згадую одну річ. Потім скажу, пробачте.

А вже перед самим сном Ван Лун пішов до навігаторської рубки і хвилин десять сидів там. Ми вже лягали спати, коли він хуткими кроками вийшов звідти і сказав якось особливо значуще:

— Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно відкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте…

Як тут було не зацікавитися? Ван Лун — і раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й “ледь-ледь”!

— Слухаю, Ван, — відповів Микола Петрович. — У чому річ?

— Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. — Він поклав на стіл папір, на якому був накреслений якийсь план.

— Схоже на грубу карту, — проронив Микола Петрович. — Втім, що на ній зображено? Поясніть, Ван.

І Вадим Сергійович, і я уже вп’ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справді на ньому?

— Це от — наше міжгір’я, — заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. — Пробачте, поспішав, вийшло не дуже чітко. Міжгір’я іде півколом сюди й сюди. З цього боку — багато скель. Бачите, гадаю? З іншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два коліна. І тут протікає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кілометри два-три від астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тільки воно дуже велике, це море, не влізло на рисунок. Йде за обрій, таке велике.

Не лише Микола Петрович і Вадим Сергійович, але навіть і я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звідки Ван Лун міг довідатися про всі ті ручаї, скелі, море? Як він міг накреслити цю карту? А він вів далі:

— Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тільки ручай з міжгір’я. Оця річка також. Широка, багато води. Міжгір’я йде півколом, річка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.

— І що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацікавило? — спитав здивований Микола Петрович.

— Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку міжгір’я, сказав уже, багато великих скель. Наче від землетрусу, скажімо. Висока стіна з скель. А зліва від неї — міжгір’я. А справа — та велика річка. Гадаю, річка раніше, дуже давно протікала нашим міжгір’ям. Потім стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях річці. Як гребля. Тоді річка потекла іншим річищем, поряд. Отут. І прийшла, як і раніше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю… — Ван Лун перевів дух.

Він уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалі уважніше й уважніше, раптом широко розкритими очима подивився на нього і вигукнув:

— Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили і розповіли нам, правильно…

— Вважаю, так, Миколо Петровичу, — підтвердив Ван Лун, уже посміхаючись.

— Тоді… тоді все дуже просто! Ми можемо полетіти з Венери! І навіть полетіти в новий строк! Ван, ви… ви… — Микола Петрович не знаходив слів. А я, все ще нічого не розуміючи, поглядала то на одного, то на другого.

— Тоді, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подібної думки, — заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.

— Та яка там помилка, Ван! — збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. — Вадиме, Галю, дивіться!

Він узяв олівець і знову схилився над рисунком.