Бора стоїть біля плити — газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою.

Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері — вона відчинила.

На порозі стояв худорлявий чолов’яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові — якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку.

— Що різати? — запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу.

— Там. У саду. — Бора швидко прийшла до тями. — Тополя впала. Чи ви не знаєте?

Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима — куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики.

— Тут роботи на два дні, — сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. — Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше.

— Який чоловік?

— Ваш чоловік, — глянув на Бору. — Є у хаті чоловіки?

— Усі на роботі, — чомусь збрехала Бора.

— Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати.

— А ви чому один? — перейшла Бора у наступ. — Де ваш помічник?

— Я сам працюю, — дядько їй у відповідь. — Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько.

Поставив валізу на траву:

— Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше.

Бора кивнула, погоджуючись.

— І дорожче, — монотонно додав той.

Ось до чого він веде.

— Про ціну ж домовились… — нагадала вона йому.

— Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце».

Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо — непорозуміння окремо.

— А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, — холодно відповіла Бора. — А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти.

— А що це означає? — дядько припинив смикати блискавку на валізі, виструнчився та дивився тепер в очі. З іронією дивився.

— … що їй шкода того дерева! — пояснила Бора. — Тому й «деревце».

— Хм!

Його «хм!» прозвучало дуже симпатично, як короткий доброзичливий смішок, але він на цьому не зупинився.

— Чорт забирай, — на його обличчі з’явилася усмішка, — хто б міг подумати, що це говорить зовсім не про те, про що говорить!

Він коротко реготнув, а тоді погодився:

— Гаразд. Але я теж маю свої особливості, які теж слід брати до уваги. Про остаточну ціну я зазвичай домовляюся на місці. То що скажете? Яке ваше рішення?

— Пиляйте. Що з вами зробиш! — каже Бора. — А дрова, будь ласка, складайте під хатою з цього боку.

— Дрова? — у голосі чоловіка — щире здивування. — Пані, я зрізаю гілки та пиляю дерево на ковби, а дрова — це зовсім інший поворот діла. І неабиякий шмат роботи. Про дрова мови не було.

Голос у нього і далі рівний, але Борі ввижаються зверхньо-терплячі нотки, немов він пояснює щось тупуватому учню.

— Хочете дрова — будуть і дрова, — веде він далі. — За окрему платню. Треба ж чітко ставити завдання і обговорювати умови.

Борі дуже кортить відправити нахабу подалі. Але стримує його готовність негайно братися за роботу та іскорки усміху у світло-сірих очах. Вони абсолютно не пасують до його кривого носа. «Йому, мабуть, нелегко дихати цим збитим на бік шнобелем», — раптом думає Бора.

— Беріться вже до роботи, — каже вона. — Бо з балачками, бачу, у вас усе гаразд.

Їй не вдається його присадити. Він усміхається, ніби вона сказала йому приємне, починає розчохлювати бензопилку.

— Жлоб! — каже до себе Бора, повертаючись до кривоноса спиною, й, натиснувши пальцями ніс з одного боку, втягує повітря. Як він так дихає? Кривоніс-дереворіз.

Вищання пилки, що вгризається у дерево, чути в усіх кутках будинку. Подивитись на те, що робиться у саду, можна з кімнати Івана Івановича або з горішньої Бориної. Бора піднімається до себе і встає навпроти вікна, відступивши на крок углиб. У цього хлопа виважені, позбавлені метушливості рухи. Гумка від захисних окулярів утримує на потилиці край шапочки, інакше вона б давно вже впала з голови. Для чого таку носити? Ні тепла, ні краси.

Під Дженіс Джоплін — щоб заглушити шум знадвору — Бора редагує текст, який отримала з видавництва. Увесь голосовий діапазон королеви року 70-х — від неймовірного фальцету до низького хрипу — в ефектних комбінаціях зливається зі звуками пилки. У несподіваному дуеті зберігаються і певний ритм, і певна логіка: гаряче соло Дженіс — звук металу, що ріже дерево, — коротка пауза; і — разом. Писала б Бора музику, занотувала б зараз кілька оригінальних музичних фраз.

Тиша з вулиці триває відчутно довше, а тоді пилка береться за роботу веселіше. Бора бачить, як Іван Іванович, відвернувши обличчя від феєрверка тирси, сидить на стовбурі верхи, утримуючи його від похитування власною вагою, а дереворіз, наступивши одною ногою на дерево, вводить гостре лезо у серцевину тополі.

Бора знаходить у сумці навушники, затуляє вуха, аби чути лише музику, а коли за деякий час стягує їх з голови, навколо стоїть тиша. У чоловіків — перерва. Іван Іванович щось розповідає, зосереджено пощипуючи брову. Кривоніс курить цигарку, збиває попіл у траву.

«Треба їх, мабуть, погодувати», — спадає Борі на думку, і вона спускається на кухню. Вранці вони з Іваном Івановичем за півгодини, у чотири руки, звели піраміду з налисників. Іван Іванович випередив будь-які спроби почати розмову, запитавши: «Дозволите?» — й увімкнув радіо. Узявся за справу, постеливши на коліна чистий рушник. Його руки підхоплювали паруючі млинці, які Бора смажила на пательні, викладаючи на кожен по горбочку солодкого сиру. Загортав начинку у акуратні рульки, схожі на мисливські патрони крупного калібру. Відпрацьовані точні рухи. Зосереджена увага на голосах акторів з радіоп’єси. Він не потребував розмов. Вигадана історія зараз цікавила його понад усе.

Бора долила у чайник води, поставила на плиту та вийшла запросити чоловіків на чай та млинці. Кривоніс, глипнувши на неї, стрельнув недопалком у кущі і відмовився. І від налисників, і від чаю. Ще годину попрацював, зачохлив пилу та пообіцяв бути завтра зранку.

— Його звати Гордій, — повідомив Іван Іванович, хоча Бора про це не запитувала.

По обіді за парканом пригальмував «Фольксваген-гольф», але Лідія навіть з авто не вийшла, посигналила, пояснивши перед тим по телефону: спізнюємось, мовляв, давайте швидше. Іван Іванович вже з годину як був готовий, він з самого ранку пам’ятав, що записаний на консультацію до лікаря. І двох хвилин не минуло, як автівка прошурхотіла шинами і стало чути, як легкий вітер бавиться листям берези над головою. Бора повернулась у дім. Тепер навушники зайві, ідеальні умови для роботи — абсолютна тиша. Сиди, пиши. Ні. Спустилась на кухню, поклала десяток налисників у пластикову коробку і, видзвонивши сина, поїхала до нього на іподром.

У довгій стайні — жодної людини. По обидва боки від проходу тягнулися заґратовані кімнатки-бокси. Коні косили на Бору великими масляними очима, тягнулися мордами до ґрат, голосно фиркали. Або навпаки — не звертали на неї уваги, зосереджено хрумтіли сіном, нахилившись над яслами. Деякі закутки були порожніми, хоча усі металеві двері мали таблички з іменами коней. Шоколадна кобила ніби чекала, коли Бора проходитиме повз неї — тулилась мордою до надпису «Зара», дивилась на гостю вологим поглядом. Бора торкнулась оксамитової шкіри над ніздрями — кобила зробила обережний рух, оголивши жовті зуби, потягнулася до долоні губами. Раптом позаду вдарив грім — Бора відсахнулася. У загорожі навпроти трусив гривою сірий кінь, буцав копитом у залізні двері.