— Взагалі-то я спочатку називала його «Кінець світу». А потім подумала, що будь-який кінець — це початок чогось нового… — вона говорила і дратувалась сама на себе. — І дала протилежну назву.

— Що так, що так, однаково невиразно, — здивував прямотою Гордій, збираючи інструменти. — Я у цьому мало що тямлю. Але на таку книжку не звернув би уваги.

Ти ба, який знавець книжкового ринку. А сам, здається, взагалі нічого не читає, хоч із виразною назвою, хоч ні. Бора заходиться витирати рушником й розкладати по шафках чистий посуд.

— А на яку назву звернули б увагу? — не втримується Бора, цікавість таки бере гору.

Гордій не поспішає з відповіддю. Бора озирається — і її накриває щемливе відчуття від миттєвої довершеності картинки-спалаху: в її руках риплять чистотою тарілки, поруч чоловік подзенькує інструментами, перемовляючись із нею. Як випадково почута давно забута мелодія чи запах парфумів, що майже вивітрився з порожнього флакона.

— А ви книжки свої як підписуєте?.. — Гордій не звертає уваги на її погляд. — Яким ім’ям?.. Христина Бора… — повторює він за нею так, ніби пробує її ім’я на смак. — Давайте перейдемо на «ти»? Чи це жінка має пропонувати? Я щось забув, як то має відбуватися…

— Давайте, — погоджується Бора. Вона ніколи не замислювалась, хто перший має пропонувати перейти на «ти» — яка різниця?

— Якби ти назвала роман, скажімо, «Роба», — Гордій легко переходить на «ти», — тоді б його читач одразу ж зауважив хоч візуально, хоч на слух.

Бора мовчить, тарілки риплять, інструменти подзенькують…

— У тебе там є щось про роби? — наполягає Гордій.

— Ні, там про кінець світу.

— Хм, — каже він.

— Тобі б у менеджери податися, у велике видавництво, — Бора ще має звикнути до цього «ти».

— Вже був. Не у видавництві, в іншій сфері. Дай шмату, якої не шкода. Топ-менеджером був, але, слава Богу, пішов.

— А зараз де?

— А зараз — рруба-аю-пиля-аю-садові лав-вв-ки виготовляю, — співоче вигукує Гордій, витираючи руки рушником та скрутивши мармизу, як Шрек з мультфільму. У поєднанні з його екзотичним носом це виглядає справді комічно.

Цю маленьку виставу першою оцінила Лідія — засміялася з порога: з якого приводу такі вирази облич на ніч показують? Про що мова?

Лагідна усмішка, свіжонакладений рожевий блиск на губах. В очах бісики скачуть. Подобається їй Гордій.

— А ми тут на «ти» переходимо, приєднуйтесь, — каже Гордій.

«Звідки йому відомо, — думає Бора, — що я не знаю, скільки у мене грошей у косметичці?..»

Перший роман Бори вийшов вісім років тому. Його обговорювали, на нього писали рецензії — і схвальні, і розгромні. Його шукали у книгарнях, а у автора брали інтерв’ю та коментарі з будь-якого приводу. Минув рік, Бору наполегливо запитували, коли буде наступна книжка. Невдовзі, відповідала Бора, пишу…

Вона і справді почала писати новий роман, але робота над ним просувалася дуже повільно, а тоді й зовсім зупинилася. Після смерті чоловіка Бора збайдужіла до усього, тягнула себе зранку під холодний душ, аби мати снагу до нового дня, автоматично правила у видавництві чужі тексти, бралася читати книжки й відкладала убік — усе видавалося штучним, натягнутим та далеким від її думок та почуттів. Жодна книжка не здатна була розрадити, допомогти, повернути хоч дрібку радості. Читання не приносило задоволення. Несподівано її роман потрапив на очі одному поважному критику — той відгукнувся розгорнутою рецензією, яка збурила нову хвилю зацікавленості авторкою. Про неї згадали. Знову почали запитувати, коли вийде новий роман. Вона не мала що відповісти, бо ж нічого не написала за останні місяці, ані рядочка.

Одного разу старий письменник, який прийшов у видавництво з новим рукописом, сказав їй: книжка сама знає, скільки їй писатися — рік чи десять. У нього, принаймні, саме так і було — щось писалося швидко, за кілька місяців, щось розтягувалось на роки. У кожного тексту — своя швидкість визрівання. Вона на той момент вже знала це й без нього. Він лише підтвердив її думки. Різниця була в тому, що їй написався лише один роман, і більше — так виглядало — й не буде.

Одного березневого дня у видавництві, стоячи із горнятком кави біля вікна, Бора побачила, як з-під коліс захляпаної брудом автівки, з калабані, заповненої каламутною дощівкою, вилітає проти сонця водяне віяло, зблиснувши у променях усіма кольорами райдуги — і Бора, залишивши горнятко на підвіконні, повернулась за комп’ютер, відкрила новий файл і написала:

«То він затягує її до інтернет-спільнот, переконуючи, що вона збіднює собі життя байдужістю до віртуального спілкування, а то на її очах вбиває усі свої профілі та сторінки і, відвернувшись від монітора комп’ютера, закинувши руки за голову, каже голосом щасливої людини: все! на волю!»

Це був початок роману.

А може, не початок; може, середина — далі буде видно, з чого вона почала писати роман, з початку, чи ні. Речення сформувалось саме собою, спало на думку готовою голою конструкцією, як ніби Бора зняла її з повітря та, подумавши, наповнила живим змістом, вибудувавши слова у певному порядку. А зовні нічого не відбулося. За спиною незворушно сиділа за своїм комп’ютером зосереджена й на диво мовчазна Руслана, і це ще більше підкреслювало особливість моменту. Так у прогрітій землі вистрілює ледь помітним паростком насіння, що втомилося від власного чекання, але ця миттєвість все одно приходить зненацька і минає непомітно, хоча саме з неї усе й починається — усе зрушується, годинник прокидається, відраховуючи перші хвилини нового часу. А на поверхні — і далі без змін, немов нічого там, у глибині, із зернятком не сталося.

Роман про кінець світу, про вихід Інтернету з-під контролю людей, просувався маленькими кроками — по півсторінки на день. Ще й з перервами. І так тривало вже майже три роки. Бора нікуди не поспішала. Це роман прискорив свій рух, поступово наближаючись до фіналу, після розмов із Божкою, після того, як Лідія прочитала першу частину роману і почала вимагати другу.

Бору ж облягли сумніви: може, не варто й порушувати мовчання, думала вона. Може, варто залишитися автором одного-єдиного роману. Але це вже було не їй вирішувати — наступний роман вже існував, і не від Бори тепер залежало його майбутнє. Їй залишалося зробити останній ривок, поставити крапку та відчути момент ні з чим не порівняної ейфорії. Щоб дуже швидко переконатися у тому, що за дев’ятим валом радості вже суне хвиля спустошеності — накриє з головою, не одразу й виберешся.

Ще навіть не спускалася сходами — від шостої ранку не встає з-за комп’ютера. І чує згори, як прийшов Гордій, як шарудить папером, розгортаючи його.

— Таку конструкцію пропоную. Дивіться… — каже внизу.

Бора одягнула навушники. Але через кілька хвилин відтулила один від вуха.

— …з двох боків — ось такі півмісяці, — голос Івана Івановича, піднесений та нетерплячий, — і ось такими… ось такими трьома ярусами, ось так… квіти — від найвищих до найнижчих. І щоб цвіли по черзі.

Бора знову затуляє вуха навушниками. В них навіть музики немає, там просто тиша.

Через деякий час глянула у правий нижній кут монітора: ого! яка година!

Та невже вона собі перерви не заробила? Підійшла до вікна. Збоку їй не надто добре було видно, що робить Гордій під дашком, в імпровізованій маленькій майстерні під стіною. Так виглядало, що тесав якісь колоди та бруски. А на стільці, поставленому у траву, сидів спиною до неї Іван Іванович, щось розповідав, жестикулюючи.

Виправила написане за ранок — і до вікна. Іван Іванович намагався садовими ножицями надати круглої форми самшитовому кущу. Гордія ніде не видно. Побачила його, спустившись у вітальню, — він за вікном прикручував до хвіртки металеву табличку.

Цікавість вивела її до воріт: що він таке робить? На металевому щиті, з боку вулиці, було написано: «Об’єкт перебуває під охороною агентства „Гордіїв вузол“». Чорним по срібному, за трафаретом, у білій рамці-паспарту. Тримався щит на чотирьох шурупах. Гордій перевірив, чи надійно закріпив, задоволено поставив крапку своїм багатофункціональним «хм!».