— …Ось тут буде лавка.

Гордій зупинився між двома березами, розкинувши руки.

— Погоджуєшся, хазяйко?

Бора лише усміхнулась у відповідь. У Гордія — напад балакучості. Ніколи він стільки не говорив, як тепер.

— Лавку зберемо з Іваном Івановичем. Усі складові вже маємо. Альма буде з нами, якщо ти не проти, бо нема з ким її залишити. Вона дівчинка невибаглива, на вулиці спатиме, на ґанку. У дім не заходить, у неї шерсть густа. А їсть вона все, що дають, навіть сиру моркву гризе, тільки почищену.

Основою лавки слугуватиме обтесана сокирою колода з двома отворами. Сюди, — показав Гордій, — втоплюватимуться грубі довгі бруски, на них триматиметься двостороння перекидна спинка. У такій позиції дивитимемось на схід сонця, а у такій — на захід. — Він навіть присів у повітрі, демонструючи, якою буде ще не існуюча лавка. Бора ледве стримала усмішку, спостерігаючи за ним. Він був зараз схожий на хлопчика. І вона знала того хлопчика.

…Третю годину поспіль чоловіки майстрували лавку в саду, біля них крутилася Альма, а Бора за комп’ютером укотре переробляла один і той самий епізод. Нарешті зупинилась та підійшла до вікна, щоб дати очам перепочинок. Незакінчена спинка з дерев’яних поперечок лежала у траві. Гордій запалював цигарку, а Іван Іванович, сидячи на колоді, основі майбутньої лавки, вичісував щіткою спину Альми; вона слухняно лежала на боці, мружилась від задоволення. Цього усього, що бачила зараз Бора, ще два тижні тому в її житті не було. І такою прикутою до комп’ютера вона себе тоді не відчувала, а тепер мусить щосили гребти до берега, як раб на галері, бо коли вже сам роман веде, потрібно лише виправдати його сподівання: виконати свою роботу, довести її до кінця.

Вранці Бора спробувала відтворити перед дзеркалом макіяж «години перетворення». Результат вже не тішив, або їй забракло Лідиної вправності.

Почувши голос Гордія, спустилась сходами не одразу. Чоловіки у вітальні зустріли її мовчки. Вона пройшла повз них, коротко привітавшись, а у саду зупинилась, приголомшена.

Бронзову пишність жовтневого саду м’яко заливали промені ранкового сонця. Нічний дощ додав барвам масного полиску, як у щойно написаній олією картині. Від живого панорамного пейзажу йшов запах гіркуватої суміші перезрілих квітів і трав. Щойно господар рушив за Борою у сад, як Альма підвелась та побігла слідом, діловито обстежуючи кущі.

— Не чекала сьогодні, — сказала Бора, не обертаючись.

— Я ж сказав, що прийду, — Гордій нахилився, вибираючи з трави тріски, що відлетіли вчора від сокири, відкинув до поскладаних під навісом дров.

— Мало хто що говорить! — Бора зійшла зі стежки, обережно ступаючи у траві, аби не замастити каблуки землею, відщипнула кілька стебел петрушки, що росла острівком просто між кущів хризантем. — Лавку зроблено, можна й не приходити.

— Я приходжу, якщо сказав, що прийду, — він замовк. — Хм. Чого це ти на підборах? На роботу йдеш?

— Ні, сьогодні я вдома.

— У такій спідниці?

— А що такого? — Бора здивовано піднесла брови, навіть не глянувши на свою мереживну спідницю.

— Тоді ти закохалась, — знахабнів Гордій.

— Що ти верзеш? — від несподіванки Бора пхнула Гордію до рук жмутик петрушки. — Тримай.

Заходилась рвати ще, хоча вже було досить і заважала Альма, тицяючись носом у долоню.

— В Івана Івановича, скажімо, — далі насміхався Гордій. — Та це навряд. Або в мене. Більше кандидатур не бачу.

— Не переоцінюй себе.

— Де ти бачила чоловіка, який би себе не переоцінював?.. Ні, справді. Має бути причина. Жінка просто так… не змінюється аж так.

— Чоловік теж просто так віршами не починає говорити. Це ти, мабуть, закохався.

Гордій розреготався:

— Один — один. Але тобі усе це не дуже пасує.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… Якось усього занадто… Ти краща, коли природна.

— У домашніх джинсах, капцях, з хвостом на потилиці?

— Н-не знаю. Мені так здалося. Тобі зручно на каблуках?

— Вперше чую, аби чоловікові не подобались високі підбори.

— Ні, ну гарно, звичайно… Але гарніше — те, що зручніше.

— Ти кілька разів сказав «ну». Раніше цього не помічала.

— Ну… це я від хвилювання. Маєш сьогодні роботу прийняти, — пояснив Гордій і запросив жестом до своєї лавки.

— Вчора ж ввечері сиділи.

— Так то ж увечері, у сутінках. А тепер — при ранковому світлі.

— Пахне класно, — сказала Бора, сівши так, аби не торкнутися Гордія.

Іван Іванович задивився з вікна, як Бора з Гордієм розмовляють, сидячи на лавці. У кожного в руці — по жмутку петрушки. Бора тримає зелень як букет, Гордій покручує ним недбало, ніби лозиною бавиться. Іван Іванович змушує себе відійти, щоб його, бува, не помітили. Душу щемить від давнього спогаду. Нова, нефарбована лавка, жіночі коліна, обтягнуті бузковою тканиною, букет у тонких пальцях, забув яких квітів, таких білих, дрібненьких. І пес під лавкою: морда на лапах, мружить очі під осіннім сонцем.

Що тягне сюди, до дорослих людей, 14-річну Божку? Вона не самотній підліток-інтроверт, спілкування у неї — аж надміру. Бора раз у раз мимоволі чує уривки телефонних розмов, особливо з ніколи не баченою Галкою — ті розмови, як на Борине сприйняття, не надаються до відтворення, але ж вони, ці порожні теревені, складають частину Божчиного життя.

Але навіть якщо вона зникає на день — зависає у себе вдома в Інтернеті, попередивши: «Сьогодні я потішу свою хронічну та невиліковну залежність», або із друзями у кав’ярні, або їде до бабусі на інший кінець міста, — все одно наступного дня чи вечора просвистять за живоплотом спиці її «седони», Божка зіскочить з велосипеда перед хвірткою та проведе його кам’яною доріжкою до ґанку. У Божки обов’язково буде яскрава деталь у зовнішності — саморобний кульчик до плеча — переплетена нитками намистина із пір’їною — або черевики, розмальовані пацифіками за допомогою фарби до кераміки.

Вона прилаштує свій ровер під колоною, вільною від виноградної лози. Радісно наскочить на Гордія — вистрибне на нього з ногами під незадоволеними поглядами Лідії та її буркотіння: «Ти що, маленька?» А тоді вже обійде усіх по черзі, залишаючи найважливіше насамкінець, коли нарешті роззирнеться: «А де ж мій Кіцмань? Де ця нестерпна облізла скотинка?» — та й рушить на пошуки свого пухнастика, який так і залишився тут жити, і хто б сумнівався, що залишиться.

Цього разу у кімнаті нагорі чекає на неї дерев’яна пташка. Гордій зробив. Іграшка з секретом. Вирізана з дерева, проста, з чіткими лінями дзьоба та крил, довгим, загнутим хвостом — якби не цей хвіст-важок, була б ця пташка копією камінної чорної ворони, лише білою. Гордій висадив її на перетинку, немов на гойдалку — і хитнув. Пташка коливалась й коливалась, як маятник на годиннику.

— Ну для чого? Я ж не маленька, — Божка нарешті реагує на іграшку, і з усього видно, що подарунок припав їй до душі: Гордій вважає її маленькою — це мінус, він виявляє до неї знаки уваги — це плюс.

А ввечері починаються розмови під пострілювання дров у каміні…

— … Думати — шкідливо!

Тут Гордій розплющив очі і голосно видав своє промовисте «хм!!!» — особисто для Божки.

— Принцесо, — мовив він, — ти зараз страшну глупоту сказала. Не повторюй її більше.

Божка скинула капці, залізла з ногами у старе крісло біля каміна. Смикнула було себе за чубчик, пробуючи накрутити пасмо на палець. Але воно прокручувалось, миготіло закоротким хвостиком у повітрі.

— А ви взагалі чули, що я говорила? — відказала вона. — Ви ж дрімали, думаючи про своє, а увагу увімкнули лише на останній фразі.

— Ти казала, — тоном слухняного учня відізвався Гордій, — що страх зробити помилку паралізує. Так? І тому в багатьох випадках треба просто діяти, і все. А думати, принцесо, треба завжди. Перш ніж щось зробити, завжди краще подумати.

— Не завжди! — Божка не мала наміру здаватися. — Часом занадто багато думати — зайва ланка у процесі. Он Бора придумала фінал свого роману, коли просто сиділа в туалеті…