Бора жестикулювала, стоячи посеред двору, ніби екскурсовод в оточенні екскурсантів. Говорила так, ніби сама той пасаж Міколяша пам’ятала.

— Тут були найкращі ресторації. Концертні зали, крамниці, перукарні, фотосалони… Кілька кінотеатрів! — Бора озирнулась. — А потім, бачиш, вимурували потворний паркан, перекрили наскрізний прохід з вулиці Коперника на вулицю Вороного, ну, це зараз Вороного, колись вона по-іншому називалася. А тоді пасаж мав три виходи. Над головою була скляна стеля, можеш собі це уявити? Скляна стеля над двома поверхами, на металевому ажурному каркасі.

Лідія підвела очі: з вікон третього поверху звисали сорочки та рушники, сохла випрана білизна.

— Пані Крепова казала, що пасаж виглядав як широка вулиця під скляним небом. Всередині взимку опалювалося, віриш?.. — Бора на хвилі піднесення не відчувала холоду. — Вулицю опалювали. І всю ніч не вимикали освітлення. На старих фото дещо видно, скажімо, фонтани з мармуровими фігурами, декоративні панно, вітражі. Ось тут, де ти стоїш, був фонтан, приблизно тут. Розкішний період львівської сецесії! Час рафінованого естетизму. Скільки часу минуло від червня сорок першого року — а тут і далі розруха, вбиральня та сморід.

— А що тоді сталося? Бомба?

— Ага. Бомба. Німецький пілот помилився — мали зруйнувати головну пошту, а влучили у пасаж Міколяша.

Над горами битої цегли височить глуха стіна сусіднього будинку. Видно кладку внутрішніх перекриттів, де-не-де стирчать залізні конструкції. А з двох високих кленів, що виросли за кілька десятиліть посеред двору, зісковзує жовте листя, кружляє у повітрі, перелітає по той бік цегляної стіни, що розділила колись майстерно й витончено облаштований простір на два звичайні занедбані дворики.

— …А що це у вас так чудово пахне? — поцікавилась Бора, сідаючи за столик у затишній кав’ярні.

І почувши екзотичну назву чаю, перезирнулась із Лідією:

— Чаю хочемо! Саме цього чаю — отакенних два горнятища!

У м’якому колі світла від настільного світильника, під стишений голос Челентано погортали меню і вирішили чаєм не обмежуватися. Замовили по млинцю з горіховою начинкою під ванільним соусом.

— Давно хотіла тобі показати пасаж Міколяша, та все ніяк не випадало, — Бора склала плед, накинула його на спинку вільного стільця. — Знищили його в одну мить, а відновити не можуть і за кілька десятків років. Зруйнувати легко, побудувати важко.

Крім них двох, у кав’ярні нікого не було. На вулиці вже господарював пронизливий вітер, але сюди нікого, крім них, не занесло.

— Кажуть, тут офіціанти працюють лише за чайові.

Лідія запитально подивилась на Бору.

— Без зарплати? Хіба так можна?

— Все можна, коли людина на все згодна. Вони погоджуються на роботу без оплати, а заробляють стільки, скільки отримають чайових за зміну.

— Вже не знають, як тих людей притиснути, — хитає головою Лідія. — А ти звідки знаєш?

— Дівчата казали… А пам’ятаєш, до мене підбивав клинки Василь з Білогорщі? Позаторік чи що… Не суттєво. Зустрілися, зайшли до цієї кав’ярні. Роззирнулися, сподобалось — затишно, італійська музика лунає, смачно пахне, усе як зараз… Він у меню зазирнув та й каже: ой, тут все так дорого. Я у своє меню дивлюся: та середні ціни, не високі й не низькі; але хтозна, може, людина зовсім без грошей. Хотіла запропонувати йому піти звідси, погуляти містом, для чого нам та кава, мовляв? Але він щось таки вибрав і до мене: що замовлятимеш? А мені вже й перехотілося, кажу: кави. Він наполіг, аби ще по п’ятдесят грамів коньяку взяти. Ну добре. Сидимо, розмовляємо… Дівчина-офіціантка раз підійшла: ще чогось бажаєте? — Ні, дякуємо, — відповідає Василь. Вона вдруге підходить: чи все гаразд? — Все добре, дякуємо… Приносить рахунок. Уважно його вивчивши, Василь відраховує усе до гривні, кладе гроші на тацю, подає мені пальто — вішак, як зараз, стояв поруч. Тим часом підходить офіціантка до столу, бере тацю з грошима і лагідно цікавиться: чи вам у нас сподобалось? Василь — їй: сподобалось, дякую. — Вона: ні, вам щось не сподобалось. — Та що ви! — запевняє Василь, — все чудово, у вас так затишно! Така кава чудова! Дівчина не зводить з нього погляду, мало не тицяє йому під ніс тією тацею. Я готова провалитися крізь землю, так переконливо вона дає зрозуміти, що він залишає її без чайових.

— І що? — не витримує Лідія.

— І що? Що було робити у такій ситуації? Ти б що зробила? Витягнути п’ятірку і покласти їй на тацю?.. Але ж соромно. Це ж для чоловіка яке приниження. Та ще й при іншій жінці. Стою поруч, печу раків, аж вуха палають.

— І що? — Лідія вперше чує цю історію, Бора не розказувала їй про ту зустріч.

— Ледве добула той вечір. Півгодини витримала, поки кружляли вулицями, а тоді: вибач, Василю, мені час йти… Хоча його скнарість тут була ні до чого. Мені з ним було тоскно.

— Нє-є, — Лідія рішуче береться за прозору цукерничку з металевим хоботом-дозатором, перевертає її та енергійно струшує у горнятко з кавою. — Ой нє-є. Я б усе зробила з точністю до навпаки. Спочатку замовила б те, що справді хочу, — каву, тістечко, коньяк. Зрештою, не арманьяк, не «Мадам Кліко», звичайний мінімум-мініморум. Згодом вчинила б саме так, як ти не наважилась: чайові — офіціантці, показово, на його очах, аби він второпав, чого від нього дівчина чекає. А за порогом сказала б: чао, бамбіно! На таксі відправиш — чи маршруткою? Ось так би було. І не йшла б поруч, марнуючи час та шукаючи слушного моменту, аби додому звалити. А тобі соромно! Ти б ще з ним з жалості зустрічалася!

— Та ну, яке! Жалість — це вже майже любов.

— Ой, Боро-Боро…

— Як тобі млинець?.. Може, ще по одному?

— Ні, вже пізно. Хіба додому візьмемо, потішимо наших смаколиками, — і, прикликавши офіціантку, Лідія замовила три порції млинців на винос, з маковою та з горіховою начинками, плюс ванільний соус в окремому пластиковому пуделку. Тоді повернулась до Бори: — А у мене щось з Гордієм накльовується.

Бора скинула брови вгору: ось як? Як сказала б Божка, «тіпа здивувалась». І стало гидко від власної нещирості. Але Лідія нічого не помічає, вона веде своє:

— Гордій — моя людина, я це відчуваю. І він до мене небайдужий. Тому план такий: він оговтається від своїх стресів та депресій, ми допоможемо йому знайти роботу…

— Він просив тебе про це?

— Я сама бачу, що треба робити. І зроблю. Я з нього такого хлопа зроблю, очам не повірите.

— Лідко… — голос Бори як чужий. — То ти закохана?

— Тіпа того…

— Ти вже, як Божка, «тіпаєш».

— Не знаю, якщо чесно. Боюсь свій шанс пропустити, розумієш? Хочу ще раз спробувати. З твоєю допомогою.

— Я тут яким боком?

— Від тебе нічого особливого не вимагається. Загальна підтримка, різні вагомі дрібниці — не більше.

— Це вже, знаєш, якась маячня…

— Це не маячня. Це підведення раціонального підґрунтя під емоційний паросток нового почуття.

— От закрутила.

— Тут треба діяти, як ботаніку, що плекає квітку, а згодом — отримати усе, що дає кохання.

— Та воно нічого не дає, окрім самого себе.

— Повноту життя дає… Або ілюзію повноти. Ось Гордій… Він виглядає, як бомж, живе на чужій дачі, не має роботи, так? А я бачу приховані можливості цього чоловіка. Він знаєш ким був ще півроку тому? Топ-менеджером рекламного агентства! А ти думала, він пилянням дерев собі на життя заробляв? Чи лабухом у ресторані? Та його б зараз у належні умови, йому б допомогти — все! Розквітне, як той тюльпан.

— Фанфан-тюльпан.

— Ваші млинці! — повідомляє дівчинка-офіціантка і залишає на столі спаковану паперову торбинку зі смаколиками.

Лідія накручує на шию довгий смугастий шалик і каже:

— А за Божку не хвилюйся. І не втручайся. Тут ми якось без тебе дамо собі раду.

І озирнувшись від дверей:

— А плед наш де?.. Мало не забули, роздойми!

— Боро, вгадай, Прометей Іапетович, це хто? — висмикнула з думок Божка.