Він тримав свої ліки у картонній коробці у креденсі, за грубим шклом різних дверцят. Тремтячими пальцями вивільнив з фольги рожеву таблетку — Бора вже стояла поруч зі склянкою води. Запив, закидаючи головою, як гусак. І одразу, за звичкою, помив за собою горнятко.

А тоді, заспокоївшись, повів далі:

— …Тому що людина, яка у метриці про народження була записана як Епіфаній Дровняк, все життя називалася Никифор. Натомість у свідоцтві про смерть його записали як Никифор Криніцкі. Це одна й та сама людина. Ваш дід, Гордію, — той самий Никифор, всесвітньо відомий художник.

Ось тоді у Божки й вихопилось:

— Бомбезна новина!

Гордій почухав собі різцем за вухом, відклав пташку вбік і сказав:

— Виходить, я виграв ту гру «Вірю — не вірю». Пам’ятаєте? Коли світла не було. А ви не повірили. Я десь мав кілька маленьких картинок, це точно його роботи, я їх пам’ятаю.

— І де вони зараз?

— Десь є, треба пошукати. Мають бути. Я одразу впізнав: ніби дитина малювала, але незвичайна дитина.

— А що там було намальовано?

— Будинки якісь, залізничні рейки, вокзал… І портрет моєї бабусі. Вона тоді працювала покоївкою у готелі… А Никифор у тому готелі зупинився. Я про нього мало знаю, та й бабуся майже ніколи нічого не розповідала. Мені про це згодом інші люди розповіли. Бабуся померла рано.

Івану Івановичу кортіло поділитися подробицями: він побував у музеї, де працює його знайомий, знавець творчості Никифора. Вони із цим мистецтвознавцем познайомилися колись на семінарі з наївного мистецтва.

— І тепер, тепер — з вашого, Гордію, дозволу — я зможу Олесеві повідомити сенсацію! — урочисто виголосив Іван Іванович.

— Якому Олесеві? — запитала Божка.

— Яку сенсацію? — підвів голову Гордій.

— Олесю, мистецтвознавцю. Сенсацію, що у Никифора Дровняка з Криниці є онук! — відповів обом Іван Іванович. — Адже дотепер вважалося, що у Никифора не було сім’ї, не було дітей! Це сенсація, друзі мої!

— Хм! — скептично буркнув Гордій. — Та кому воно потрібно? І чим я доведу, що це мій дід? Я й вам тоді даремне бовкнув. «Говорило вино», як ви слушно висловились. Ті картинки не знати де, бабусі давно вже немає. Та вони й не оформляли своїх стосунків, це був випадковий зв’язок. Хоча вона справді любила того дивака. Принаймні так виглядало, на думку деяких родаків. Від них я й дізнався те, що знаю. Чим я можу зараз вашим мистецтвознавцям бути корисним? Та й взагалі будь-кому іншому? Мало чого може наговорити якийсь самозванець-онук! І хто він, зрештою, такий? Людина без постійного житла, без постійної роботи, без сім’ї…

— А це, власне, нікого не здивує, — не поступався Іван Іванович. — Никифор все життя був людиною без сім’ї, без постійного житла і без роботи — він просто малював і малював, дуже часто лише заради їжі.

— Никифор — це той бронзовий дивак, що біля Домініканського костелу сидить? — ворухнулась на своєму стільці Божка. — У капелюсіё з піднятим вгору пальцем?

— Він! — підтвердив Іван Іванович.

— Їсти будемо? — запитав Гордій.

— А чому він домівки не мав? — озвалася Бора. — І де він все життя жив? У Криниці?

— Історія така, — зрадів запитанням Іван Іванович. — Уявіть. Травень 1895 року. Курортне містечко Криниця, це підніжжя Низьких Бескидів, Польща. Потім у вітальні покажу на карті. Німа русинка Євдокія Дровняк народжує сина. Найближче свято у церковному календарі — день святого Епіфанія, і хлопчику дають ім’я Епіфаній. Ваша бабуся, як ви кажете, Гордію, працювала покоївкою у готелі. А прабабуся — це я про доведені факти зараз кажу — була прибиральницею на віллі «Три троянди». Дуже подібні історії — мабуть, закон парності спрацьовує. Вона завагітніла від художника, який відпочивав на віллі. Коли хлопчик пішов до школи, дуже швидко з’ясувалось, що він не до науки, усе йому давалося тяжко, нічого він як слід не навчився — ні добре писати, ні читати, ані рахувати, все витіснила потреба малювати. Це була єдина мова його життя. До речі. Він справді дуже невиразно розмовляв, і це ще більше сприяло його усамітненню. Він малював грифелем на дошці, олівцем на уривках паперу, де тільки можна і чим можна. Никифор Матейко — ось як називали люди цього дивака, з іронією, звісно. Хлопець закинув навчання і лише малював, малював, малював…

— Геній, але несповна розуму? — уточнила Божка.

— Не зовсім так, — підхопив запитання Іван Іванович. — Сучасні науковці дійшли висновку, що такі самородки, як Никифор, мають особливий мозок: ліва півкуля уражена або від народження, або через хворобу, тому людина справляє враження розумово неповноцінної. Не може, скажімо, дати собі ради з елементарною побутовою проблемою. Натомість права півкуля, яка відповідає за творчі здібності, розвинута сильніше, аніж у звичайної людини. Завдяки цій особливості людина, яка справляє враження такої, що не може подбати про себе й потребує опіки, є водночас геніальним творцем.

— А хто Никифором опікувався? Мама?

— Поки не померла. А згодом бідолаха змушений був поневірятися, жебрати, обмінюючи свої малюнки на їжу. Христинко! — згадав про куліш, — скрути вогонь до мінімуму… Була у Криниці така жінка, на ім’я Параска. Збереглися її спогади про те, як голодний Никифор заходив до них до хати, пропонував свої малюнки за їжу. Параска шкодувала його, давала їсти, а непотрібними папірцями розпалювала пічку. Вона, як і більшість людей, які щодня бачили Никифора, вважала, що ці дивні малюнки годяться лише на розпалювання.

— То як він міг потрапити до Львова? — запитала Лідія. Вона давно вже сиділа, не зводячи очей з Івана Івановича, захоплена його розповіддю. — Та ще й мати у Львові виставку?

— Його Величність Випадок! — урочисто виголосив Іван Іванович і завмер на мить. З піднятим вгору пальцем він сам зараз був схожий на львівський пам’ятник Никифору. — І доказ, очевидний доказ того, що одна людина, один вчинок може докорінно змінити життя іншої людини. Дивіться. У Криницю приїжджає львівський художник Роман Турин, він бачить роботи Никифора. Людині, яка розуміється на мистецтві, цього було досить! Йому нічого більше не треба було пояснювати.

— А міг і не оцінити, — зауважує Лідія. — Хіба мало такого трапляється? Не оцінити і край — незважаючи на освіту, смак та обізнаність у мистецтві.

— Могло й таке бути, чого ж ні? — охоче погоджується Іван Іванович. — Але у тому випадку збіглося. Кажу ж: Його Величність Випадок. Роман Турин збирає дві сотні малюнків Никифора і передає фахівцям з Українського народного музею імені Шевченка — вони саме готують виставку українських, французьких та італійських художників у Парижі. Знову випадок. Знову щасливий збіг. І Никифор, чиїми роботами розпалювали піч, одразу опиняється у товаристві визнаних майстрів, у паризькій галереї «Leon Marseille». Тобто його роботи, звичайно, там опиняються.

— Який це рік? — озивається Гордій.

— 1932-й…

Іван Іванович переводить дух, чекаючи на реакцію, але Гордій незворушно довбає пташиний дзьоб.

— І Никифора визнають яскравим представником примітивізму у живописі, — повертається до теми оповідач. — А через кілька років у Львові Никифор вже буде виставлятися як відомий маляр, як тоді казали, наївного реалізму. І це, до речі, більш точне визначення, саме наївне мистецтво, а не примітивізм, але я зараз не про це… Отже, влітку 1938 року у Львівському будинку архітекторів відбулася виставка Никифора. На відкриття приїжджав автор. А наступного року, як щойно сказав Гордій, народилася його мама. І того ж року почалася Друга світова війна. Долі людей перекрутило-переламало, Криниця залишилась на території Польщі, а Львів опинився під Радянським Союзом.

— А вони не робили спроби знайти одне одного? — Божка крутить і крутить пасмо волосся.

Вона дивиться на Гордія. Той зауважує її погляд:

— Мені про це нічого не відомо.

— Не знаю, дитино, чи ви вчите це у школі, але 47-го року розпочалась операція «Вісла», — повертає ініціативу до своїх рук Іван Іванович. — Насильне переселення. Лемків з Криниці погнали на Балтійське море, на так звані відвойовані німецькі території. Люди мусили облаштовуватись на нових місцях. А у Криниці, за деякими джерелами, українців було до 90 відсотків населення. Кілька разів Никифора разом з черговою партією переселенців висилали кудись під Щецін, і кожного разу він повертався додому, в Криницю. І врешті-решт йому дали спокій. Що, мовляв, з дивака узяти?..