— Бора… Бора…

— Що, Іване Івановичу?

Але це він не кликав її.

— Бора… — знову повторив він. — Це поривчастий вітер місцевого значення. Триває від доби до тижня. Так? Так. Ніколо Піросманішвілі… Ніко Піросмані. Так… Народився 21 травня 1862, стривай — 21-го? Принаймні цвів бузок та акація… Епіфаній Дровняк, він же Никифор, народився 21 травня 1895 року в містечку Криниця… Я все пам’ятаю, Христино. Анрі Руссо… 21 травня… якого року? 1844-го?.. 1848-го?.. Ні, 1844-го! Це я не забув, це я обмовився.

— Іване Івановичу, — зупиняє його Бора. — Ваша кімната чекатиме на вас. Я буду рада, коли ви тут залишитесь. І мені не буде так самотньо, і Ганна Петрівна радітиме. А сад? А квітник? Кому ви залишаєте розпочате?..

— Паспорт, — нагадує молоденький лікар, що приїхав на виклик і забирає Івана Івановича до лікарні. — Не забудьте паспорт.

— В куртці, Христинко, у внутрішній кишені, — підказує Іван Іванович. Обидва рукави його білої сорочки закатані, в одну руку, у вену, йому вводять голку, з другої знімають манжетку вимірювача тиску.

Бора шукає у кімнаті Івана Івановича — немає тут куртки, тут такий порядок, одразу видно, що куртки тут немає.

— Там, Христино! — Іван Іванович киває головою у протилежний бік, на інші двері — він бачить, що пошуки пішли у неправильному напрямі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоює його молоденький лікар.

Бора показує їм: все нормально. На кухні, на стільці — вона згадала, де бачила чорну чоловічу куртку. Бора витягує з внутрішньої кишені паспорт.

З фото на неї дивиться Гордій. Під фото — ім’я та прізвище. Володимир Лискович. Не той паспорт.

— На вішаку! — гукає медсестра, повторюючи підказку Івана Івановича.

Паспорт, капці, піжама, серветки, горнятко, тарілка… «Ложки достатньо», — кидає медсестра, побачивши, як Бора вкладає у пакет із посудом ложку, виделку, чайну ложечку та серветку з тканини; Бора лише усміхається їй краєчками губ: їй краще знати, які у Івана Івановича предмети першої необхідності. Плюс книжка, з якої стирчить закладка. Їх кілька, із закладками — вона бере верхню зі стосика. Поки Івана Івановича несуть на ношах до машини швидкої допомоги, Бора встигає вхопити своє пальто, кинути до сумки косметичку з усіма грошима, і коли машина мчить до лікарні швидкої допомоги напівпорожніми нічними вулицями, вона думає: «Володимир?..»

Чому Володимир Лискович?

Він за паспортом має інше ім’я?

Володимир Лискович! Людина, яка залишила їй дім. Володька з юності, прізвище якого їй довелося згадувати тоді, після виходу з нотаріальної контори.

Тюхтій, штани — «вода у підвалі», хлопець, від якого не залишилося жодної фотографії, вона й обличчя його не могла як слід згадати і зараз не може. Але присвятила йому чомусь кілька сторінок у своєму давньому щоденнику. Навіщо писала про нього, якщо він зовсім нічого для неї не значив? Той був таким собі вгодованим маминим синочком з білими м’якими руками. Цей — зовсім інший: жилавий чоловік з міцними пальцями та твердими долонями. Це не він! Це зовсім інша людина. Зовсім, зовсім інша. У того зачіска була пришелепувата, якийсь чубчик недолугий — у цього їжачок настовбурченого короткого волосся… А ніс! — у того був звичайний ніс, зрештою вона не пам’ятає, який саме, але точно не цей збитий набік шнобель. Але і це зрештою не так суттєво. У людини може бути спочатку прямий ніс, згодом кривий і знову прямий, чом би й ні? Але є відмінності більш суттєві: той Володька дивився на неї крадькома, збоку, тремтів та відводив очі, не витримуючи її погляду, хотів і боявся, аби вона на нього глянула. А цей дивився прямо, зухвало, сам примушував її опускати очі. Цей — сильніший за неї, він робить, що вважає за потрібне, бреше, іронізує над нею, фліртує з усіма. Це не він.

Усяке в житті може трапитись, будь-яка неймовірна ситуація. Але не пізнати людину, з якою колись пов’язувало щось більше, аніж тимчасове знайомство? Ні, такого не може бути!

Бора ледве дочекалася, коли Гордій прийде.

— То ти Володимир Лискович?

Він якщо й розгубився, то хіба на секунду-другу.

— Я. Дуже приємно.

Ще й руку подав, клоун.

— Ти? — видихнула вона. — Ти?

— Я — ти, я — ти, — давай вже вибиратися з цього кола. — Ну я. Що такого? Я мав два імені від народження, у нас так прийнято. У паспорт внесли одне, бо попросили визначитись. Коли прийшов у «Бубуйки», назвався Гордієм. Так назвався у новому товаристві, де мене ніхто не знав, так мене почали називати і так сприймати. Якщо бути точним, тоді я був Горіком, охоче відгукувався на такий варіант. А у паспорті я Володимир. Подібне доволі часто трапляється. Чого ти так переполохалась?

— Та що ти тут вар’ята граєш? Розпатякуєшся! Я тебе запитую: ти той Володимир Лискович?

— Той, що тобі будинок залишив? Ні, я інший.

— А звідки знаєш про того?

— Лідія розповіла. Я теж Володимир Лискович, що з того? У світі навіть не два Володимири Лисковичі. Нас набагато більше, я певен. Нема чого так хвилюватися.

— І ти хочеш сказати, що випадково потрапив у будинок свого тезки?

— А ти що хочеш сказати?

І вона вибухає, вона дає собі нарешті волю, вона дозволяє собі вхопити його за сорочку на грудях, ґудзик відривається, дзвінко падає на підлогу, і Бора з жахом відчуває, що зараз заплаче.

Його руки притягують її до себе, вона чує запах чоловічого поту і рюмсає вголос, як дитина.

— …це я за Івана Івановича так перехвилювалась, — каже вона, заспокоївшись.

— Хм…

— Хай тут живе. Місце є.

— Ага.

— Як ти до цього рішення ставишся?

— Ти тут господиня, роби що хочеш.

— А ти що скажеш?

— Про що ми говоримо, Боро? Це зрозуміло й без слів. А ти знову — про що завгодно, лише не про головне. Кажи, що ти хотіла мені сказати. Кажи, Боро! От коли ти сорочку на мені подерла — оце була ти. Ну давай!

— Де Альма?

— Залишилась на дачі. Далі.

— Я маю подумати. Ти мене геть заплутав. Зараз. Ну так. То ти свій паспорт показав, щоб вони зрозуміли: господар на місці.

— Це зрозуміло й без слів.

— Ти… У тебе щось з Лідією було?.. Я чула, як вона виходила від тебе.

— Ми не спали, якщо тебе це цікавить.

— Чого я маю вірити людині, яка бреше через раз?

— Я зараз говорю правду. Запитуй, що хочеш.

— Як ти збираєшся жити далі?

Гримнуло у передпокої.

— Люди? Хто вдома є?

Божка на порозі:

— Піцу замовляли?..

В руках велика яскрава коробка, очі сміються, не помічає, що невчасно.

І закрутилося… До Івана Івановича їхали усі разом на Лідиному «Фольксвагені-гольфі»: Лідія, Бора, Гордій, Божка та маленький Митько. У палаті на двох Іван Іванович їв курячий бульйон на білосніжній серветці з гарної тарілки із позолотою, порожня півлітрова банка стояла на тумбочці, а навпроти нього, на вільному ліжку, сиділа Ганна Петрівна. Чистила йому апельсин.

— А то, може, зіграємо у «Вірю — не вірю»? — запропонувала Божка. — Ми тут у повному складі.

Веселилися-сміялися, пообіцяли нічого не рухати у саду, поки Іван Іванович не повернеться додому. А на зворотному шляху Гордій попросив пригальмувати на перехресті:

— Мені — туди.

— Ти не залишишся сьогодні? — запитала Бора.

— Я їду, — сказав Гордій. — Давайте, поки зелений.

Ззаду сигналили автівки.

— Куди їдеш? — не зрозуміла Бора.

— На острів Бора-Бора.

І вийшов.

— Що за жарти! — сказала Лідія, натискаючи на газ.

Лист лежав між двома диванними подушками на софі. Ввечері, стелячи постіль, Бора підхопила подушки разом, переклала на крісло, нічого не зауваживши, а вранці під ноги випав згорнутий навпіл аркуш паперу.

«Не бійся, я не він. Просто однофамільці, просто я маю два імені — одне з них занесено у документи. Я інша людина, Боро. Не та, яку ти знала в юності. Таке трапляється, людина може змінитися до невпізнання. У мене це трапилось тричі за життя. Після тебе, у період „Бубуйків“, ти б мене не одразу пізнала. Я не про зовнішність кажу, ти ж розумієш. Хоча і зовнішність тоді теж змінилася.