Рідкісним випадком, коли дрібна й слабка українська шляхта діяла солідарно, був саме захист православної церкви, і її згуртувала, як не дивно, саме Брестська унія. Відомо, наприклад, що православна шляхта після смерті єпископа Копистенського не дала замінити його уніатом Крупецьким, підтримавши православного владику Ґулевича. За кілька років православне шляхетське угруповання підтвердило свою перемогу, цього разу підтримавши владику Винницького проти греко–католицького єпископа Хмельовського. Останньому представники української шляхти не дозволили навіть перебувати в межах Перемишльської єпархії.

Як ми бачимо, оборону православної церкви українська шляхта вважала справою своєї честі. І до останнього робила сутужні спроби вплинути на поширення засад Брестської унії. Однак рівень життя, який для залишків православної шляхти мало чим відрізнявся від рівня життя простого селянства, примушував усе нових її представників полишати лави поборників православ'я й переходити у католицьку або уніатську віру. Цей фактор, у свою чергу, теж впливав на посилення полонізації. Українська культура опинилася на межі вимирання.

Немає ніякого сумніву, що, зачепивши всі галузі життя України кінця XVI — початку XVII сторіччя, Брестська унія 1596 року просто не могла не вплинути на козацтво, яке, з'явившись наприкінці XV сторіччя, значно посилило свій вплив на суспільне й духовне життя України. Саме після оголошення Брестської унії, як зауважують науковці, розпочався новий етап у розвитку українського козацтва. Цей етап характеризувався його «оселяненням», тобто масовим вступом до козацьких лав селянства й міщанства, яке, і ми могли бачити це з попередніх розділів, просто не знаходило для себе іншого виходу на землях, де швидкими темпами впроваджувались ідеї уніатства.

Покозачення нижчих верств населення південного регіону України не припинялося впродовж першої половини XVII сторіччя й слугувало необмеженим і дужим соціальним джерелом поповнення козацьких рядів. Відомо, що вже у 1616 році в таких містах, як Чигирин, Канів, Черкаси, Богуслав, Стеблів, Данилів, Корсунь, Говтва, Іркліїв, Переяслав, Боровиця, Біла Церква, та деяких інших козаки становили понад сімдесят відсотків від кількості їхніх мешканців. Саме козаки відігравали визначальну роль у господарському освоєнні півдня й сходу України, щедро поливаючи потом і кров'ю кожний лан землі, відвойований у Дикого Поля і татарських орд. З того часу «вільний труд на вільній землі став невіддільним від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис».

З посиленням католицької експансії, яка відбулась після Брестської унії, козацтво цих регіонів не відразу відчуло на собі негативні явища, що мали місце на західноукраїнських землях. Козаки продовжували обживати прикордонні ґрунти й установлювати тут свої традиції. Окрім землеробства, вони займалися розведенням худоби й риби, бджільництвом, виробленням горілки й пива, продажем надлишків продукції. Заможніші з–поміж козаків удавалися до використання вільнонайманої праці, але кріпосницьке право було чужим для жителів козацьких кресів Речі Посполитої.

Однак дуже скоро негативні наслідки насильницького сполячення України, що їх несли за собою Люблінська й Брестська унії, далися взнаки й донедавна вільному козацькому народу. Саме тоді й починається тривалий період козацько–селянських повстань. Ці повстання, першим з яких вважають виступ 1591 року, напередодні Брестської унії, козаків Кшиштофа Косинського, повторювались багаторазово і в майбутньому. У 1594–1596 роках козаків повів проти польських магнатів і греко–католицького духовенства Северин Наливайко, стопами якого пішли десятки козацьких ватажків початку XVII сторіччя. В 1635–1638 роках козацька вольниця організувала вже повномасштабну війну проти польсько–католицького панування, йдучи у бій під стягами гетьманів Сулими, Пав люка і Остряниці. А 1648 року, як відомо, почалась національно–визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, котра значною мірою послабила панування Польщі в українських землях у наступні роки. Все ж першим виступом, спрямованим безпосередньо проти рішень Брестської унії, правильно було б вважати, на нашу думку, саме повстання Северина Наливайка.

Козацький ватажок Северин Наливайко походив із дрібної української православної шляхти. Рік народження його нам невідомий. Народився Наливайко, згідно з деякими джерелами, у місті Гусятин (нині Тернопільська область). Історична наука не зберегла інформації про перші роки життя отамана, але зростав він, судячи зі скупих згадок, залишених сучасниками, на Волині. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната Олександра Калиновського, сім'я Наливайків проживала в Острозі. Брат Северина, Дем'ян, був священиком домашньої церкви князя Костянтина Острозького, а також підтримував тісні зв'язки з Острозькою академією, навіть викладав у її стінах. Не дивно, що за таких умов майбутній козацький отаман був вихований саме в дусі православної віри й згодом став активним борцем із наслідками Брестської унії.

Про молоді роки Северина Наливайка, як, утім, і багатьох інших видатних діячів української козаччини, відомостей збереглося теж украй мало. Відомо лише, що кілька років майбутній отаман перебував у Запоріжжі, з чого можемо зробити припущення, що він міг брати участь у походах князя Дмитра Вишневецького, спрямованих проти Османської імперії й Кримського ханства, наприкінці 50–х і на початку 60–х років XVI сторіччя.

Повернувшись згодом до Острога, Северин Наливайко вступив на службу до князя, посівши посаду сотника надвірного війська Костянтина Острозького. За свідченням польського хроніста Йоахима Бєльського, Наливайко був «людиною незвичайною, вродливим чоловіком, до того ж чудовим гармашем», отже, маємо привід стверджувати (значною мірою через твердження про те, що Наливайко був гармашем), що він зміг досягти на службі у православного магната високого становища. Адже усім відомий той факт, що артилерійських спеціалістів надзвичайно цінували в арміях епохи Ренесансу. А те, що Северин Наливайко вирізнявся винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником, нам доводить більш пізній період життя отамана.

Повстання Северина Наливайка, власне, почалося за два роки до Берестейської унії і було спрямоване не так проти єпископів, котрі задумали заснувати греко–католицьку церкву, як проти польського магнатства, котре принижувало дрібну українську шляхту й козаків. Як відомо, влітку 1594 року на чолі двох з половиною тисяч нереєстрових козаків Северин Наливайко вирушив до Молдови, де розбив великий загін кримських татар, які йшли в Угорщину. Трофеями того походу стала велика кількість зброї, спорядження, а також кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, Наливайко зупинився з військом у місті, досить безцеремонно виселивши за допомогою козаків і міщанства з Брацлавського замку представників польської шляхти, серед яких був і староста Юрій Струсь. Потрібно сказати, що міщани на чолі з війтом Романом Тишковичем допомагали козакам Северина Наливайка у боротьбі з польськими урядниками й надалі. Восени 1594 року міщани Брацлава за допомогою Наливайка розгромили на річці Південний Буг шляхетське ополчення, яке наступало на Брацлав, намагаючись повернути під свій вплив центр Брацлавського воєводства. Увесь цей час Северин Наливайко активно шукав способів заручитись підтримкою запорожців, котрі не дуже прихильно ставилися до колишнього сотника Костянтина Острозького через те, що той брав участь у придушенні попереднього виступу на чолі з Кшиштофом Косинським.

Однак більш означеного відтінку повстання Наливайка набрало дещо пізніше, після того, як він вирушив походом у Волинь та Білорусію. Саме тоді стали зрозумілими наміри козацького ватажка жорстоко провчити єпископів, схильних до схвалення унії. Поява Наливайка під Луцьком стала поворотною подією в його подальшій діяльності.