Розглядаючи явище Брестської унії та її вплив на історію України, ми торкнулися як духовних, так і суспільно–політичних аспектів, котрі дозволяють оцінити її вплив на суспільство. І могли бачити, що для свого часу Брестська унія стала скоріш темним явищем у житті нашої країни, аніж таким, яке було потрібне для його розвитку. Але, щоб у читача не склалося хибне враження про те, що Собор, який відбувся у Бресті 1596 року, мав для нашої країни тільки негативні наслідки, ми маємо поглянути на його суть не лише у перспективі впливу греко–католицької церкви на українську спільноту на початку XVII сторіччя. Значно доцільніше проаналізувати явище злуки православної і католицької церков, розширивши рамки сприйняття наслідків церковного єднання наступними століттями аж до нашого часу.

Якщо полонізація, впроваджувана у середньовіччі на землях України, загрожувала існуванню української культури й могла призвести до того, що українці просто розчиняться серед польської, західної культури, то в пізніший період, приблизно з кінця XVII сторіччя й безпосередньо до часу, у який довелося жити нам, цей процес став неактуальним, послабивши вплив Польщі на Україну. Але загроза втрати національної самобутності й можливості ідентифікувати себе як суспільство з власною історією і культурою не зникла з послабленням польської експансії. Вона лише змінила вектор, і, звільнившись від небезпеки розчинитися в космополітичних течіях однієї імперії, Україна дуже швидко постала перед необхідністю захищати себе від культурної експансії другої. Цією другою імперією стала Російська, правонаступник середньовічного Московського царства. Саме тоді греко–католицька церква й виявила себе як берегиня української мови, культури, національної релігії й традицій.

Московська держава, з часом трансформувавшись у Російську імперію, стала саме тією силою, що загрожувала культурі України після того, як знизився вплив Речі Посполитої на колишні землі Київської Русі. На нашу думку, незважаючи на здобуття Україною незалежності, така загроза зберігається й донині. І якщо під час польської експансії «політкомісаром» руху Польщі виступала римо–католицька церква, то в разі московської експансії таку роль на себе взяла православна церква Московського патріархату.

Сучасні греко–католицькі діячі та історики, захищаючи рішення Брестської унії, акцентують свою увагу на трагічній ситуації, що склалась наприкінці XVI сторіччя, коли Українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо–католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожують неминучі покатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від константинопольського патріарха на опіку папи римського.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко–католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву. До цього неодмінно потрібно додати необхідність рятувати українську церкву від впливу Москви, що невпинно посилювався і загрожував, залишаючи номінально назву Українській православній церкві, докорінно змінити її сутність, надаючи рис, характерних церкві московській.

Як відомо, початком затвердження християнства на Руській землі виступила не Москва, а Київська держава. Але вже до середини XV сторіччя розклад сил змінився. Ще у 1448 році на митрополію в Москві був рукопокладений єпископ Рязанський і Муромський Іона. Це відбулося з подачі князівської влади Москви й без згоди з константинопольським патріархом, а ще за десять років Московський собор виразно маніфестував відрив Руської православної церкви від Києва. Наступник Іони, Феодосій, вже іменувався патріархом Московським і всієї Русі, відкинувши значення Києва як центру Русі й переписавши такий статус Москві.

Розірвавши зв'язок із центрами східного християнства, московська православна церква поступово втратила свою незалежність від князівського престолу і ставала знаряддям державної влади Московського князівства. Цьому сприяла вигадана у тій таки ж Москві концепція, що наділяла центр донедавна невеликого князівства амбітною назвою Третій Рим. За такою формулою, визнаючи, що Москва стала прямим спадкоємцем Рима і Константинополя, московські духовні й державні володарі повели політику верховенства московської православної церкви над усіма іншими, в тому числі й над Константинопольським патріархом. Тут Москві сприяли також занепад Константинополя після взяття його турками у 1453 році і Флорентійська унія 1439 року, яка передувала падінню Візантійської імперії. Остаточно концепція «Третього Риму» була сформульована в рукописах псковського ченця Філофея. Він вважав, що всі православні землі тепер мусять бути зібрані під владою єдиного православного московського царя. Два попередніх Рими впали, третій — Москва — стоїть, а «четвертому не бути», доводив чернець Філофей. Скоро московське духовенство, віддавши данину суто московській традиції, почало вважати князя, а пізніше царя, головою церкви, що особливо негативно проявило себе починаючи з царювання Івана IV Грозного. Одразу після становлення такої організації православної церкви як Московський патріархат, зауважує історик, голова світового християнського конгресу мирян УГКГД в Україні Іван Паславський і київські патріархи, потураючи турецьким інтересам і заграючи перед Москвою, повели відверто антиукраїнську політику. Тож перед українським духовенством постала необхідність вибору: Схід з його сумнівним «Третім Римом» чи Захід в особі Рима першого, історичного центру Вселенської християнської церкви.

З тим, що Брестська унія принесла згодом корисні плоди для України, погоджується багато істориків, зокрема М. Грушевський, І. Крип'якевич, В. Голобуцький. «За унію, — зауважив Крип'якевич, — промовляло також те, що польська держава мусіла б змінити своє ставлення до української церкви». Погоджуючись із попередником, В. Голобуцький у своєму творі «Запорозьке козацтво» писав: «Що ж до історичної перспективи, то греко–католицька церква витримала тяжкі випробування і стала, по суті, єдиною силою, що захистила від ополячення і зберегла національну свідомість західних українців. Українська ж православна церква навпаки, підпавши під вплив московської церкви і відродивши в 1620 році з допомогою козацтва і Сагайдачного ієрархію, швидко втратила свою окремішність, а в 1686 році взагалі прийняла повну зверхність Московського патріархату».

Історія української церкви після Брестської унії 1596 року підтвердила недобру закономірність: цькування й пригнічення, які випало пережити православним завдяки впровадженню унії, не меншою мірою відчули на собі пізніше греко–католики. У XVII сторіччі, як уже було сказано, православна церква залишилася без ієрархії, велася боротьба за її відновлення, легалізацію церкви і подолання ієрархічного двовладдя. Але не легшим у XVIII сторіччі було становище уніатів. При цьому слід зауважити, що на греко–католиків наступали одразу з двох боків. З боку Російської імперії це була жорстока розправа Петра І з греко–католицьким орденом отців василіан, що призвела до повного знищення ордену і завдала церкві болючого удару. З боку католицького Заходу такий тиск виявився в наступі конфедератів з метою насадження католицизму в Україні. Далася взнаки греко–католицькій церкві й знаменита Коліївщина в Правобережній Україні, яка залишила по собі великі списки мучеників за віру в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України. Як учасники Барської конфедерації, так і гайдамаки вважали греко–католицьке духовенство чужорідним елементом, за що останньому доводилося жорстоко страждати.

Російська імперія, позиції якої станом на кінець XIX сторіччя значно посилились на світовій арені, й надалі продовжувала боротьбу з українською самобутністю та її виявом — греко–католицькою церквою. Ця боротьба виявлялася досить різнобічно. Всіляко применшувалося значення історії українського народу і козацтва в історії Російської імперії. Імперська наука надавала перевагу вивченню історії держави Російської, у якій істориками царизму, такими, як Карамзін, Соловйов та інші, Україні було вготоване місце безликої колонії великоросів. Проводилися спроби нівелювання національної відмінності українців від решти народів імперії в намаганні створити сіру масу, яка не володіла національними особливостями, і яка не пам'ятала власних коренів і якою було легко керувати в умовах імперії. В рамках цієї програми всіляко обмежувалась можливість розвитку національної освіти, видання книжок українською мовою було фактично заборонено.