НОВІ ПОШУКИ

Місяць плив над містом, чудовий у своєму холодному сяйві, прикрашаючи теплу південну ніч. Він, немов дбайливий декоратор, прикрив тінями все сміття і непорядок дня, розстелив блискучі доріжки на випрасуванім шинами асфальті вулиць, заховав денні барви будинків, парканів, скверів, накинувши на них сіро-зелене покривало тиші й задуми. Місяць плив високо над будинками, парками, вулицями, красивий і круглий, немов обличчя східної красуні…

Такої ночі багатьом не спиться. Блукають вулицями молоді мрійники, повертаючись додому після прогулянок з коханими… Спалахує за Дніпром тріпотлива заграва над металургійним заводом — там доменники випускають плавку. Гуркоче за будинками нічний трамвай-вантажник. По магістральному шосе, не остерігаючись перехожих, мчить автомашина, пронизуючи темряву двома пучками світла; і довго ще чути співучий шерхіт покришок об асфальт…

Цієї ночі блукав по місту літній лисий чоловік у розстебнутому піджаці, в окулярах. У зубах — цигарка, руки — в кишенях. Це був професор Іван Гаврилович Голуб. Він ішов вулицями, поринувши в місячне сяйво, мимо мовчазних будинків і дерев; йшов немовби по кабінету, задумливо і неквапливо.

Він ходив так уже давно. Думки заполонили його ще вдень, у лабораторії. Після роботи він так і не дійшов до своєї квартири. Сьогодні все недодумане, відкладене за браком часу, випливло відразу, заволоділо ним, неначе він натрапив на недочитану колись цікаву книгу…

Місяць висів над будинками, дахи лисніли під його світлом. Іван Гаврилович примружився на нього, — якось одразу заворушились молодечі спогади, — і, посміхаючись їм, буркнув:

— Нічого, братику, незабаром до тебе в гості літатимемо!

Згадалася недавня дискусія. Іван Гаврилович знову посміхнувся: все ж здорово вони його тоді поскубли, оці теоретики — Олександр Олександрович Тураєв та його “співробітники по інтегралах”. Як спритно вони доводили, що він, професор Голуб, не розуміє того, що сам відкрив, не розуміє нейтриду!

У тому ж інститутському конференц-залі, де колись він висунув ідею нуль-речовини, за кафедрою стояв Олександр Олександрович і говорив своїм дзвінким тенорком, весь час повертаючись до нього, Голуба, неначе в залі й не було інших опонентів:

— Мало одержати нуль-речовину, мало назвати її нейтридом! Треба ще збагнути її, визначити її місце в природі… А ми не знаємо, що це за річ, еге ж, не знаємо! — Тураєв сердито ляснув долонею по борту кафедри. — Ви скажете, — він знову повернув свою жовто-сиву борідку в бік Голуба, — ви скажете: “Даруйте, але ж ми визначили її густину, її механічну міцність, її е-е… радіоактивну непроникливість, теплові властивості; ось, мовляв, цифри, графіки”. Я знаю ці цифри — вони надзвичайно вражають уяву, і все ж це ще не те. Адже й уран не був ураном, доки знали тільки, що це, як писалося в довідниках, “сріблясто-білий метал з питомою вагою вісімнадцять цілих і сім десятих, тугоплавкий, не розчиняється у воді й міцних кислотах…” Необхідно було зазирнути всередину атома, щоб зрозуміти, що таке уран. Так само й тепер: ми не знаємо головного в нейтриді — тих властивостей, яких нема і не може бути у звичайних речовин, властивостей, яких ми не можемо навіть собі уявити, для яких ще й назви немає…

Так, звичайно, він має рацію, цей молодий душею стариган Олександр Олександрович: нейтрид ще не відкрито, його тільки добуто. “Ми не відкрили Місяця, Кейвор, ми тільки дісталися до нього…” Звідки це? Ага, так — “Перші люди на Місяці” Герберта Уеллса. Іван Гаврилович подивився на місячний диск, дружньо підморгнув йому: цей Берфорд мав цілковиту рацію, еге ж?..

Але як? Як проникнути всередину цього чорного феномена, на який не впливають навіть радіоактивні випромінювання? І що дадуть ці досліди? Неможливо уявити собі, якою буде реакція збудженого нейтриду… Чого можна чекати від нього?

Виходить щось на зразок алхімії: випробовувати одне, друге, третє — чи взаємодіятиме нейтрид із швидкими протонами, нейтронами, з альфа-частинками, з важкими ядрами!.. Іван Гаврилович скривився, покрутив головою: безліч частинок, безліч енергій, швидкостей — колосальна праця! Головне, немає за що вхопитися. Голе місце… Стривай, а що казав Тураєв після дискусії? Він радив спробувати опромінити нейтрид мезонами. Іван Гаврилович тоді заперечив: мовляв, мезонами вони й без того опромінюють нейтрид, добуваючи його із ртуті; нічого особливого при цьому не відбувається… Але ж Олександр Олександрович, мабуть, таки мав рацію! Вони працюють з надто повільними тепловими мінус-мезонами. А що, коли перейти до великих швидкостей, до світлової?

Та й чому він втокмачив собі в голову, що з мезонами нічого не вийде? Мезони — частинки, які створили нейтрид… Очевидно, саме з них і слід починати, бо мезони — це ядерні сили, це своєрідні “електрони ядра”. Так, так! Ще не розумом, лише інтуїцією дослідника Іван Гаврилович відчув правильний шлях. Він непомітно для себе прискорив кроки і, підкоряючись радісному внутрішньому ритму, майже побіг униз порожньою лункою вулицею.

“Адже для цих дослідів є все: мезонатор, плівки нейтриду… Що ж повинно вийти? Отже, маємо конкретні умови: нейтрид — швидкі мінус-мезони. Ану…” Іван Гаврилович зупинився під ліхтарем, витяг з кишені блокнот, олівець, почав прикидати схему досліду.

…”Куди це мене занесло?” Іван Гаврилович закрив блокнот і розгублено оглянувся. Місяць великим багряним кружалом висів на заході над самісіньким обрієм. Небо було чорне, але зорі вже потьмяніли, провіщаючи світанок. Вулиця закінчувалася; попереду, метрів за п’ятдесят, у темній воді гойдалися довгі вогняні смуги від ліхтарів. “Ріка? Ого! Прогулявся через усе місто…”

На протилежному березі світилися заводські вогні. Під ногами шелестіла мокра від роси трава. Голуб відчув, що ноги в нього гудуть від утоми, присів на траву, закурив. Далеко-далеко внизу коротко заревів буксирний пароплавчик; щось хлюпало на ріці. По-ранковому свіже й міцне, немов газована вода, повітря сповнювало груди бадьорістю. Іван Гаврилович презирливо глянув на недокурок цигарки (отруювати себе такою поганню!) і жбурнув його. Потім підвівся, підійшов до води, спробував її руками — тепла, на диво тепла для вересня! Постояв хвилину й рішуче почав роздягатися.

Голуб уважно оглянув себе в сірому ранковому світлі. Нічого, він ще міцний на свої п’ятдесят два роки! Напружив м’язи рук — є ще сила! Ще працювати й працювати… Нічого, що доводиться починати на голому місці, — для того ж він і дослідник!

Вода ласкаво збадьорила тіло. Іван Гаврилович зробив кілька кроків по твердому піщаному дну, відштовхнувся і, намагаючись не бовтати руками, поплив наввимашки впоперек течії…

**
*
Чорні зорі - doc2fb_image_0300000D.png

Коли Якіна питали, де він тепер працює, він відповідав коротко: “У звіринці”.

Високовольтна лабораторія і справді була схожа на звіринець: з усіх боків клітки, тільки замість хижаків у них були ув’язнені блискавки. Блискавки ховалися в красивих мідних кулях розрядників, у високовольтних конденсаторах; вони стримано стугоніли в трансформаторах, невидимо збиралися на фігурних гірляндах фарфорових ізоляторів, у дротах, — і тільки й чекали, щоб розрядитися на що-небудь або на кого-небудь.

Чорні зорі - doc2fb_image_0300000E.png

Зараз Якій працював над вивченням електричного пробою пластинок нейтриду. Так, тепер майже весь Ядерний інститут досліджував нейтрид…

Яків із зусиллям поклав на металевий циліндр тонкий чорний лист. “От чортяка, кілограмів двадцять, мабуть, не менше…” Встановив на лист нейтриду мідну гирку верхнього електрода, з’єднав проводи і вийшов з клітки. Грюкнули залізні двері, спалахнула над ними червона неонова лампочка.

Яків став повільно повертати ручку трансформатора. Стрілка кіловольтметра неквапливо поповзла по шкалі: десять кіловольт, п’ятнадцять, двадцять п’ять… За сірою захисною сіткою від гирьоподібного електрода з ледь чутним шипінням почало розходитись жовтогаряче сяйво — світилось іонізоване високою напругою повітря. Сорок кіловольтів, п’ятдесят, сімдесят… Чорну плівку нейтриду оповили жовті й голубі нитки. Вони тяглися, загинаючись за пластинку, до нікельованого циліндра, тремтіли, звивалися й шипіли, мов живі. У повітрі відчувався різкий запах озону.