І Микола Самойлов також бачив його. Вже не було стомленої людини із змарнілим обличчям і хворобливо поблискуючими очима. Вся його розгубленість, сумніви, невпевненість згоріли у цій яскравій, як блискавка, хвилині щастя. Очі боліли від сліпучого спалаху, якого не могли згасити навіть темні світлофільтри в перископі, але він стійко, не моргаючи, дивився на смугу ядерного вогню.

Врешті степ згас. Стало тихо. Усе навколо — сніг, обличчя людей, бліндаж — здалося тьмяним і похмурим. У низьких хмарах усі помітили якусь смугу. Коли очі звикли до денного світла, то побачили: хмари над місцем спалаху випарувались, утворивши довгий просвіт. Крізь нього було видно голубе зимове небо. Та незабаром од землі піднялися нові хмари від снігу, що розтав, і закрили просвіт.

Помилки не було. І Микола тільки тепер по-справжньому відчув утому, що налягла на нього, величезну, нелюдську втому, від якої навіть неможливо заснути.

Замість епілога

ВНОЧІ У БЕРКЛІ

День закінчувався. Смуги сонячного світла, виблискуючи поодинокими пилинками, пронизували з кінця в кінець зал лабораторії “великих енергій”. Вони падали на стіну центральної зони беватрона, і сірий бетон м’яко світився золотими плямами; торкалися штанг маніпуляторів — і відполірований метал блищав так, що на нього боляче було дивитися; відбивалися десятками зайчиків від шкал численних приладів, і на стелі виникла химерна гра світла.

Прибиральник-негр водив поміж столів і колон пилосос, що глухо гудів. Співробітники вже вимкнули прилади, поховали все зайве в столи і, з нетерпінням позираючи на годинники, коротали розмовами останні хвилини перед відходом.

— Чи бачиш, Френк, — підморгнув один молодий інженер своєму колезі. — Наш Ендрю Хард знову засидівся. — Він кивнув головою в дальній кінець залу.

Там за столом сидів і щось зосереджено писав на аркушиках паперу літній чоловік. Сонце рельєфно освітлювало його схилену голову: іскристе волосся — закручене, як у староримських скульптур, м’який відвислий ніс, глибокі зморшки біля очей і вздовж щік довгастого обличчя.

— Професор Гарді робить нове відкриття! — в тон першому відповів другий інженер.

Вони, посміхаючись, почали одягатися.

Незабаром у лабораторії стало порожньо.

Через півгодини, коли сонце зайшло і зал окутали сутінки, професор Гарді встав з-за столу й попростував до вимикача, щоб запалити світло. Але по дорозі він забув про свій намір і зупинився біля вікна.

…Небо, темно-синє вгорі, на горизонті мінилося холодним багрянцем. Далекі будинки на його тлі стояли чіткими, немов вирізаними з чорного паперу, прямокутниками. Маленький реактивний бомбардувальник, позолочений сонячним промінням з-під горизонту, на багатокілометровій висоті розтинав небо здвоєною рожево-білою хмаристою смугою.

Професор дивився і не помічав цього нічого, обмірковуючи ідею досліду, яка раптово виникла в його голові. Він відвернувся від вікна і, так і не ввімкнувши світла, попростував до пульта беватрона. Відшукав потрібний вимикач і повернув його. Великий овальний телеекран освітився зсередини. На мармуровій плиті в камері лежала маленька чорна пластинка нейтріуму. Під неяскравим світлом внутрішньої лампи вона здавалася діркою з обірваними краями, пробитою в білому мармурі.

Гарді важельками повернув праворуч і ліворуч об’єктив телекамери всередині беватрона: все було на своєму місці, готове для досліду. “Спробувати?..” Ще не вирішивши остаточно, він увімкнув насоси відкачування, щоб підвищити вакуум у камері. Серед лабораторної тиші почувся тихий гарячковий стукіт насосів.

Доктор Енріко Гарді, чи, як переінакшили його надто музикальне для англійської мови італійське ім’я, Ендрю Хард, був головним експертом комісії Старка, яка розслідувала катастрофу в Нью-Хенфорді. Ось уже три місяці він із своєю групою досліджував радіоактивні зразки, підібрані на місці вибуху, опромінював пластинки нейтріуму, запідозрюючи, що саме в ньому й ховається загадка, — і безрезультатно. Спалах, який перетворив завод разом з його працівниками в пил, пару й купу світних уламків, радіоактивний труп доктора Вебстера, вбитого вартовим, незрозумілі спектри випромінювання уламків, — все це, здавалося, надовго залишиться таємницею.

Місяць тому армійські пости дозиметричної розвідки, що знаходяться в Ірані й Туреччині, зафіксували підвищення радіації північно-східних повітряних течій. Аналіз проб повітря, що його зробили пости, виявився схожим на аналізи радіоактивного повітря над Нью-Хенфордом. “Значить, — думав професор Гарді, — там, звідки дув вітер, десь у Сибіру чи в радянській частині Середньої Азії, сталося щось схоже на Нью-Хенфорд? Якесь велике й жахливе явище ховається в цих чорних пластинках нейтріуму… Невже відкриття його можливе тільки з допомогою катастрофи?”

Ідея, яку зараз обмірковував Гарді, була досить-таки розпливчаста: піддати нейтріум складному опромінюванню, кинути на нього весь комплекс ядерних частинок, які тільки можна одержати в беватроні, — мезони, протони, електрони, позитрони, гамма-промені. Це повинно дати якусь складну взаємодію. Яку? Професор Гарді не любив провадити досліди, не прикинувши спочатку, що з них вийде. У грі з природою, він, як досвідчений шахіст, звик передбачати на кілька ходів наперед. Але сьогодні він тільки даремно витратив день, намагаючись розрахувати дослід…

“Ну, то як, провадити чи ні? — ще раз запитав себе Гарді і, розгнівавшись на свої вагання, вирішив: — Провадити!”

Лабораторний зал уже поринув у темряву, але професор ясно уявляв усе, що відбувалося від рухів його пальців на пульті. Ось гучно брязнули пластини сильнострумних контакторів; це у віддаленому кінці залу увімкнулися високочастотні генератори. Пружно загули котушки електромагнітів — по кільцю беватрона забігало магнітне поле. Спалахнула сигнальна лампочка; гострий червоний промінчик упав на худі руки професора — це за бетонними стінами зайнялися електричні дуги в іонізаційних камерах. Затанцював на екрані осцилографа тонкий зелений промінь і, поступово заспокоюючись, почав виводити плавну криву — “електронний робот-оператор” вирівнював режим роботи беватрона. Вгорі зайнялася тріпотливим синьо-червоним світлом неонова лампочка — сигнал того, що в камеру помчав пучок прискорених частинок.

Гарді зійшов з мостика, взяв на столі аркушики з розрахунками режиму, повернувся до пульта і почав встановлювати ручки й перемикачі в потрібне положення. “Мої колеги, мабуть, дуже здивувалися б з такого ненормального режиму”, посміхнувся він. Незабаром у камері до чорної плями нейтріуму припав голубуватий прозорий промінчик.

На столі в лабораторії задзвенів телефон. Гарді спустився вниз, зняв трубку:

— Слухаю.

— Хто вмикає беватрон? — запитав знебарвлений мембраною голос.

Гарді назвав себе.

— А-а, добрий вечір, містер Хард… Це дзвонить черговий із підстанції. Коли закінчите, подзвоніть мені, будь ласка, ми вимкнемо високу напругу.

— Добре, — пообіцяв Гарді і поклав трубку.

“Так, тепер треба чекати”. Він сів за стіл, запалив цигарку. “Що ж вийде?” Взяв аркуш паперу, розкрутив авторучку й замислився.

“Що ж повинно вийти?”

Аркуш паперу так і залишився чистий.

…Стримане монотонне гудіння, ритмічний перестук вакуум-насосів, пізній час, — усе навівало дрімоту. Гарді відчув, як сонно злипаються його повіки; крутнув головою, поглянув на годинник: “Ого, початок одинадцятої! Ну, що там?” Він поправив халат і зійшов на мостик.

Лампа-підвіска в камері заважала як слід розглянути пластинку, і Гарді вимкнув її. Чомусь сильно закалатало серце. “Але ж я ще нічого не побачив…”

Голубуватий промінь з ядерних частинок, як і раніше, впирався в чорну пляму на мармурі. Але в самісінькому центрі плями, на нейтріумі, під променем блищала якась цяточка.

Тремтячими руками, не потрапляючи гвинтами в гнізда, професор прикрутив до перископа збільшувальну приставку, навів її на різкість: цятка перетворилась у маленьку тремтливу у нерівному бузковому світлі променя краплинку. “Що це?!” Удари серця відлунювали у вуха, голова сповнилась якимсь хаосом непевних гарячкових здогадів, думок, припущень; вони шастали, як рекламні щити мимо автомобіля, що мчав по шосе у стокілометрових перегонах.