Його? Хіба він господар? Гарді глянув на своє відображення у темному віконному склі, і його охопило тужливе презирство до цього старечого благородного обличчя, довгого волосся, розумного погляду.

Ні, не ви тут господар, Енріко Гарді! Ви, жалюгідна слабка людина, тільки одну ніч тримаєте в своїх руках цю могутню силу, а завтра віддасте її в інші руки, загребущі й грубі. Ви раб, Енріко Гарді, високоосвічений, забезпечений раб.

Він пригадав Рендольфа Х’юза, який колись, у перші післявоєнні роки, керував його ядерними дослідженнями. Ось хто був хазяїном.

Чорні зорі - doc2fb_image_03000017.png

“Ви, вчені, дуже любите мудрувати, філософствувати, — з солдафонською прямотою і цинізмом заявив він одного разу, — і в цьому ваша вада. Робіть свою справу, а ми вже потурбуємось, щоб вона дала належні наслідки”…

Щоправда, генерал Х’юз вознісся на небеса під час вибуху в Нью-Хенфорді. Але ж інші хазяїни лишилися…

Кому потрібна зараз оця страхітлива краплинка? Вам, докторе Гарді? Чи, може, батьківщині, якої, до речі, у вас немає? Ви ж космополіт, Ендрю Хард, людина, що відірвалася від свого народу, від рідної землі… Годі вдавати з себе патріота. До того ж ви давно вже не вірите в ідею захисту “вільного світу” від росіян… Тоді для кого ж?

Жорстокі думки сповнили його гнівом. Злість до самого себе, до цього проклятого, безвихідного світу стиснула кулаки, випростала спину. Ні, він не раб! Сьогодні він іще господар відкриття…

Різко й протяжно задзвонив телефон. Гарді підійшов до столу.

— Алло…

— Ви вже закінчили, професоре? Можна вимкнути напругу?

— Ні! Я ще не закінчив!

У трубці щось невдоволено бурмотіли, але Гарді вже поклав її на важельки. Він поглянув на годинник — третя година ночі. Ще є час. Узяв аркушик паперу й накидав на ньому нескладний розрахунок: щоб не виникло небезпечне перегрівання, повітря треба впускати протягом двохсот хвилин — понад три години. Все ясно.

Твердою ходою людини, що схвалила якесь рішення, він зійшов на мостик. Краплинка антиречовини слабко іскрилася в темряві камери. “Отже, ви пережили найпрекрасніше в своєму житті, докторе Гарді. Тепер вам належить пережити найстрашніше”. Професор запалив цигарку і, щоб заспокоїтися, зробив кілька швидких затяжок. Потім повільно повернув скляний вентиль, що впускав повітря всередину камери.

Коли б хто зайшов тієї ночі в лабораторію “великих енергій” то побачив би небагато: сніп голубого світла, яскравого й нерівного, неначе від електрозварки, вихоплювався з розтруба перископа; в його променях завмерло синє обличчя Гарді з чорними ямами очей. На стелі й на стіні переломлювався величезний силует його тіні.

У камері палала й не могла згаснути краплинка антиречовини, голуба й сліпуча, як вольтова дуга. Боліли очі, але Гарді не відводив їх від вогняної кульки й бурмотів, ніби заспокоюючи когось близького й рідного:

— Нічого… тебе добудуть пізніше… За кращих часів Неодмінно добудуть… Люди ще не мають на тебе права.

Краплинка горіла й не хотіла вмирати. Скільки часу минуло? Рука, що лежала на гладенькій поверхні вентиля, затерпла. “Відкрити зовсім? Одразу — вибух… Ні, безглуздя”. Гарді посміхнувся своїй розсудливості. Бетонна камера тепер стане така радіоактивна, що з беватроном неможливо буде працювати. Дарма…” Біля грудей на халаті спалахнула синім світлом трубочка індикатора. Це гамма-випромінення згораючої краплинки проникло крізь бетонну стіну. Гарді зціпив зуби: “Дарма!”

…Врешті, краплинка перетворилася на сліпучу цятку й згасла. Якийсь час запалені очі ще бачили в камері згусток темряви на її місці.

Вікна вже синіли, починало світати. Гарді вимкнув непотрібне тепер освітлення. Беватрон, бетонні колони, устаткування, столи, — все виступило з темряви нечіткими безбарвними тінями. У віддаленому кінці лабораторії світилася червона неонова лампочка; вона нагадала Гарді, що високовольтну напругу ще не вимкнуто. “Еге ж, той двічі дзвонив, питав…” І він поволікся до щита.

У залі стало світліше. Гарді бачив на білому півкрузі шкали стрілку кіловольтметра, що слабо здригалася, вилискуючі циліндрики сильнострумних запобіжників, товсті мідні шини. “Ну що ж, — сказав він сам собі, — ви знаєте те, чого ніхто не повинен знати. Чи надовго вас вистачить? Людина слабка… Ви вже пере жили найчудесніше і найстрашніше, що може зустрітися в житті. Навіщо жити далі? Це ж не боляче, це од разу… Ну?..”

Гарді поплював у долоні, щоб кращий був контакт підніс руки до шин і уявив: ривок на приладах — там, на високовольтній підстанції, а тут — його почорніле скоцюрблене тіло, яке висітиме на щиті. Він повільно опустив руки.

Ні, він не злякався — тепер йому нічого боятися. Він повинен жити. Він боротиметься за те, щоб учені не були рабами, щоб справи на світі вже зараз, а не колись, пішли, як треба. Щоб його наука більше не була прокляттям для людства, а творила щастя й добро. Він не продасть це відкриття у нещасливу хвилину за славу, за гроші, навіть за безсмертя. Але він обов’язково повторить його у тому прекрасному майбутньому, яке буде незабаром, буде ще при ньому.

ІЗ ЗВІТУ КОМІСІЇ ПО ВИПРОБУВАННЮ НЕЙТРИДУ Й АНТИРЕЧОВИНИ (АНТИРТУТІ)

“…Ми беремо на себе відповідальність стверджувати, що застосування у взаємодії цих двох речовин — нейтриду й антиртуті — зробить нечуваний переворот у науці, техніці й людських уявленнях.

Тепер відкривається можливість дешевого виробництва нейтриду за допомогою антиртуті в найширших масштабах і для найрізноманітніших цілей. Із нейтриду знову можна відтворювати антиртуть. Ці дві речовини, гармонійно доповнюючи одна одну, безкінечно збільшують могутність людства, дають йому змогу зробити гігантський науково-технічний стрибок уперед.

Очевидно, всі види двигунів: гідро, паро, електро— й газові турбіни, мотори внутрішнього згоряння, громіздкі атомні реактори, тепер можуть бути замінені компактними двигунами з нейтриду, які працюватимуть на антиртуті. Принцип такого двигуна дуже простий: у сопло з нейтриду впорскується мікрокраплинка антиртуті й певна кількість повітря чи води. Сполучення антиречовини з атомами повітря (чи води) нагріє іншу частину звичайної речовини до температури в десятки й сотні тисяч градусів. Витікаючи з величезними швидкостями із сопла, цей газ штовхатиме ракету або обертатиме турбіну.

Тисячі двохсот грамів антиртуті, закладеної просто в тіло нейтрид-турбіни, досить, щоб вона протягом року виробляла стільки електроенергії, скільки виробляє її Волзька ГЕС імені В.І.Леніна.

Зникає, врешті, загроза виснаження енергетичних ресурсів планети, які віднині можна вважати невичерпними.

Величезні можливості ми вбачаємо в нейтрид-конденсаторах малих об’ємів, які дадуть змогу нагромаджувати колосальну електроенергію.

Ізоляція із надтонких нейтрид-плівок дозволить легко одержувати й передавати на великі відстані електричний струм напругою в багато мільйонів вольтів…

Можна назвати ще атомні домни й металургійні печі з нейтриду, могутні й прості верстати для обробітку всіх металів, надміцні штампувальні апарати, бурові верстати, екрани від радіації, прості й дешеві синхроциклотрони…

Концентрат енергії (грам антиртуті при сполученні із звичайною речовиною виділяє стільки ж енергії, скільки й чотири тисячі тонн вугілля) можна доставити в будь-яке місце Землі. Можна звільнити цю енергію одразу або використати малими порціями, поступово, на протязі тривалого часу…

Людина вже майже два десятиріччя володіє космічною енергією атомного ядра. Але тільки тепер ядерна енергія може бути використана скрізь так само легко, як до цього часу використовувався електричний струм. Поєднуючи нейтрид і антиречовину, нейтрид і пальне, що розщеплюється, нейтрид і термоядерне пальне, ми підкоримо собі безмежну енергію, використаємо безмежні можливості її застосування…”