Склад був під землею. Товсті бетонні колони підпирали склеписту стелю, на якій тьмяно горіли лампочки в захисних сітках. Тут було прохолодно й трохи вогко. Х’юз і Вебстер повільно йшли мимо чавунних стелажів, потужних сталевих контейнерів і колисок, в яких лежали чорні метрові тіла нейтріум-снарядів.

— Це вже готові? — спитав генерал.

— Так. Ці двадцять два — з водневим зарядом. А там, далі — з посиленим урановим, на п’ятдесят кілотонн тротилового еквіваленту кожен.

— Так, — генерал кілька разів пройшовся вздовж стелажів. Його сіра розпливчаста постать майже зливалася з бетоном стін. — Так, добре. Прекрасно! — Він зупинився напроти Вебстера. — Ми з вами вранці міркували про війну. Ось вона, наша величезна сила! — генерал широко розвів руками. — І, знаєте, коли я думаю, що вся ця розкіш, уся ця могутня зброя може залишитися невикористаною, мені стає прикро від такої думки. Чорт візьми, адже це гігантські витрати розумової енергії, сил, грошей і… Що це?!

…Здригнулася під ногами бетонна підлога. Блимнули і згасли лампочки під стелею. Жахлива, нестерпно гуркочуча темрява впала на них разом із двигтінням стін і, як кошенят, жбурнула додолу.

ТІНЬ НА СТІНІ

Територію Ядерного інституту разом із парком, що прилягав до нього, було оголошено забороненою зоною. По шосе пропускали тільки машини співробітників та аварійних команд. Пожежу загасили порівняно швидко, тому що пожежники вчасно прибули на місце катастрофи. По моріжках і асфальтованих доріжках, перевіряючи зараженість місцевості радіацією, ходили солдати з команди атомно-хімічного захисту, у темно-сірих комбінезонах і капюшонах з товстої гуми, в однакових потворних масках протигазів. На животах у них висіли невеликі зелені ящички — індикатори радіації. Солдати неправильним кільцем сходилися до скляного корпусу.

Ранок починався сильним і холодним вітром. Він покривав калюжі на асфальті зморшкуватою крижаною кіркою, розгойдував дерева, шматував хмари і гнав їх до Дніпра. Корпус височів чорною десятиповерховою кліткою з горизонтальних бетонних перекриттів і сталевих віконних рам. Він трохи осів з одного боку й похилився. Коли глянути на хмари, які швидко мчали вгорі, то здавалося: це сів на мілину великий океанський пароплав, покинутий напризволяще після катастрофи.

Через кілька годин було з’ясовано, що в лабораторії номер сімнадцять, в основі лівого крила корпусу, стався вибух, можливо, опалах, який супроводився інтенсивним виділенням тепла і радіоактивного випромінювання. Проте силою фугасної дії він дорівнював лише авіабомбі великого калібру, півтори-дві тонни тротилового еквівалента.

Про все це доповів Олександру Олександровичу Тураєву молодцюватий капітан з рудими вусиками на червоному від холодного вітру обличчі — начальник команди атомно-хімічного захисту. Віддаючи рапорт, він узяв під козирок і виструнчився. Олександр Олександрович незграбно, по-цивільному стояв перед ним.

— Радіоактивна небезпека у дворі незначна. Радіація відсутня, як в інших частинах корпусу, так і в допоміжних будівлях. У сімнадцяту лабораторію бійці команди проникнути не змогли через сильну радіацію повітря і самого приміщення. Встановлені і працюють повітроочищувальні апарати. Причини вибуху ще не з’ясовані. Людських жертв не виявлено…

Закінчивши рапорт, капітан відступив на крок і опустив руку.

— Дозвольте провадити обслідування далі?

— Так, так… Можете йти… Але поки що до чогось рішучого, будь ласка, не вдавайтесь… без мого е-е… дозволу. — За чіткою напористістю рапорту академік Тураєв зміг, проте, помітити, що капітан не дуже-то обізнаний з ядерними процесами. — Справа, бачите, зовсім не проста…

— Слухаюсь: чекати вашого наказу! — капітан знову козирнув і хотів іти.

— Стривайте. Е-е… скажіть, будь ласка, чи не взяли ви проби повітря для аналізу радіоактивності?

— Так точно… Вірніше, ні… — Капітан зніяковів і розвів руками. — Не здогадався, товаришу академік, поспішали. Накажете взяти?

— Тепер уже пізно, мабуть. А втім, візьміть… Капітан пішов.

У розбиті вікна кімнати адміністративного корпусу, де був Тураєв, люто задувало. Олександр Олександрович сидів у плащі, поклавши змерзлі, посинілі руки на стіл. “Людських жертв не виявлено..” Перед ним лежали щойно принесені з прохідної два табельних жетони. Трикутні шматочки алюмінію з дірками для цвяшка і цифрами: 17–24 — жетон Івана Гавриловича Голуба, 17–40 — жетон Сердюка. Краї заокруглилися від багаторічного носіння в кишенях.

Олександр Олександрович почував душевне замішання і розгубленість і ніяк не міг справитися з цим почуттям. Всяке бувало, особливо в перші роки інтенсивних ядерних досліджень: люди через свою недосвідченість або недостатність захисту заражалися радіоактивним пилом, потрапляли під випромінення, що просочувалося з прискорювачів. Іноді виходили з-під керування реактори. Це були аварії, нещасливі випадки, але вони були зрозумілі… А зараз, — Тураєв відчував це інтуїцією старого дослідника, — сталася не проста аварія. За цією катастрофою ховалося щось величезне, не менше, ніж нейтрид. Але що? Цього він ще не розумів і з приглушеним заздрісним смутком відчував, що не йому судилося збагнути це першим. Не йому, сімдесятилітньому дідові, провадити ці складні дослідження; тут потрібна сила, надзвичайне напруження думки, енергія молодої уяви, а в нього цього вже немає… Голуб і Сердюк! Що ж, вони загинули, як бійці. Такій смерті можна тільки позаздрити. А як годився б зараз Іван Гаврилович для розслідування цієї катастрофи, яку він викликав і через яку загинув! У нього були ще й сила, і пристрасть дослідника, і молода голова…

Олександр Олександрович відігнав непотрібні сумні думки, поклав жетони в кишеню і важко підвівся: треба діяти.

Він вийшов на подвір’я.

На асфальтових доріжках невеликими групами стояли співробітники в синіх, жовтих, коричневих плащах і пальтах, в красивих капелюхах. Вони мали зараз святковий вигляд серед тривожної навколишньої обстановки і відчували це. Чутку про те, що професор Голуб і Сердюк були в лабораторії вчора ввечері, під час вибуху, передавали пошепки. Ніхто нічого як слід не знав.

— Сердюк? Так я ж його вчора бачив, здоровкався! — дивувався високий дебелий чоловік, що стояв неподалік від Тураєва. — Він нам у бюро приладів лічильник частинок приносив лагодити…

Казав просто, немовби ця обставина в якійсь мірі могла виправити те, що сталося.

Прихилившись до стовбура дерева, плакала і безпорадно витирала руками очі гарна дівчина, здається, лаборантка з лабораторії Голуба. Біля неї стояв похмурий, русявий юнак з непокритою забинтованою головою і в плащі з піднятим коміром, той, що вчора бачив спалах у сімнадцятій з вікна високовольтної лабораторії…

По дорозі в Ядерний інститут Микола Самойлов ніяк не міг збагнути, що сталося. Тільки побачивши похилену, обідрану вибухом будівлю головного корпусу, сіро-зелені комбінезони солдатів команди атомно-хімічного захисту, тривожні гурти співробітників, він відчув реальність усього лиха. “Івана Гавриловича і Сердюка немає! Немає зовсім!..”

Розгарячившись від їзди в машині, він зняв капелюха, щоб остудити голову вітром, та так і стояв замислений під кістяком корпусу, аж доки від холоду й тужливих думок його не пройняла нервова лихоманка. Що ж сталося? Диверсія? Ні, навряд… А може, те, про що Іван Гаврилович казав тоді, під час останньої зустрічі в парку, і чого він, Самойлов, не хотів зрозуміти…

Микола побачив Тураєва у легкому розстебнутому плащі, з посинілим зморшкуватим обличчям, підійшов до нього.

— Здрастуйте, Олександре Олександровичу! — потиснув він суху старечу долоню. — Я привіз два нейтрид-скафандри для… — не знайшовши потрібного слова, Самойлов кивнув у бік зруйнованого корпусу. Помовчав. — Думаю, що йти в лабораторію треба мені. Я знаю розташування всіх установок, добре знаю скафандри… — Зам’явшись, додав не так рішуче: — Адже я майже два роки працював у Івана Гавриловича.