Напевно, кожен, хто брав до рук книгу, яка подолала сам час із його протеїчними цінностями і смаками, мимоволі намагався зануритися в таємницю літературного безсмертя. Справді мудрі люди доходили висновку, що такий дар дістають тексти, народжені в ситуації граничного утвердження життя й пізнання. їх авторам, володарям досвіду марґінальності, – зовсім чужа боротьба за існування, усунення заради власної слави інших живих: вони, зазвичай далекі від мирської суєти, знаходять собі втіху у спілкуванні із безсмертним інтелектуальним спадком тих, хто із життя пішов. Відомий австрійський філософ Еліас Канетті, якому належить глибока й оригінальна філософія виживання як «жертвоприношення навпаки», писав: «Такий підхід не вимагає вбивати, щоб вижити, бо вижити треба не зараз. На арені з'являєшся через сто років, коли тебе уже немає серед живих і ти не можеш убивати. Виступає витвір проти витвору, і якщо чогось не вистачає, то справи не виправити, уже пізно. Тут справжнє суперництво починається, коли суперників уже немає. їм не суджено спостерігати за битвою, яку ведуть їхні твори. Але сам твір повинен жити, а щоб він жив, у нім повинна міститися якнайбільша й якнайчистіша міра життя (курсив мій. – Г. X.)».[1]

Ця думка у справді органічний спосіб стосується Юрія Яновського. І то не тільки тому, що, схильний до самомістифікацїї та тонкої романтичної іронії, він подавав автора свого оповідання-сценарію «Бородаті мисливці знаходять молодість» (1929) таким чином: «Його лисина – не наслідок статевого розкошування, бо й однієї жінки йому забагато. П'єсу він написав для слави – вона любить лисих людей».[2] Справа хоча б уже в тім, що він, далеко не аскет, а саме втілення потужної творчої енергії, завжди був відчужений від світу взаємознищення затьмарених еристикою сучасників. І навіть тоді, коли він, прихильник безсумнівного лідера «м'ятежних геніїв»[3] українського Відродження 1920-х Миколи Хвильового та його імперативів «розвиненого інтелекту»[4] й «допитливого людського духу»[5] міг дозволити холодну оцінку на адресу літературно-мистецького бомонду, вона просякнута не екзальтацією обвинувачення, а екзистенціалом болю. Як ось у листі до М. Хвильового від серпня 1929 року, опублікованого в «Літературному ярмарку»: «Боляче не те, що ми малокультурні в масі – цього можна позбутися і цього ми позбудемося. Боляче, що багато у нас так званих «напівінтеліґентів» – оцієї хижої, пролазливої, безпринципної, гнучко-хребетної, паразитичної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить робітничій клясі наплюйницьким ставленням до культури і проходить життя, ні про що ні разу серйозно не замислившись».[6] А думка: «Я пишу для розвинених – соціально й національно – інтелектів, а не примітивів з «Літературної газети»,[7] – із приватної розмови. Яновський – це пристрасна робота над високою літературою, перетворення досвіду справжніх вітчизняних, європейських та американських митців-новаторів у безсумнівно довершений оригінальний і цілісний власний світ.

До речі, саме таким бачили письменника його сучасники.

«Остання збірка Яновського «Кров землі», де зібрано твори кількох років, добре доводить, що в Яновського ми маємо свіжого, завжди оригінального письменника, письменника, що використавши багато різних впливів, узявши елементи з різних літературних шкіл, зумів призвести їх до чогось єдиного, свого власного»,[8] – писав відомий літературний критик Фелікс Якубовський. Яновський вражає інтелектуальний світ своїм постійним «шуканням якоїсь нової норми естетизму на тлі нашої сучасності», своїм умінням «здивувати й захопити читача несподівано сміливим, а заразом вишуканим і витонченим образом», а також тим, що ці шукання «складні і не завжди ясні».[9]

Відтак чи не з перших спроб у літературі Яновський постає як письменник-таємниця. За цілковиту реальність сприймається енігматичність його шукань після появи роману «Майстер корабля» (1928), де була вміщена така самохарактеристика: «…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете».[10]

Вихоплена із дійсності 1920-х, людина Яновського виступає місцем перетину усіх енергій формування світу, разом із яким формується вона сама. Але якраз через свою незакінченість вона є винятковою: включена в потік світового становлення, вона й власне існування переживає як становлення, що не знає жодної телеології. Яновський мислить у дусі радикально інноваційних філософських концепцій свого часу (знайомство з ними було закономірним для студента Київської політехніки, ким Яновський мав честь бути упродовж 1922–1925 років), де рух визнавався усім, а мета нічим, як в Анрі Берґсона, де людина окреслюється як міст, місце переходу з одного стану в інший, а не закінчений проект, як у Фрідріха Ніцше тощо. У «Книзі про середньовічного поета» (1930) людина, що є лише стремлінням і жагою», схарактеризована Яновським відбитком, «тінню» «буденної мужності»,[11] праматері усіх чеснот. Така асоціація висувала героя як абсолютний порив на щабель духовно міцного, справжнього мужчини, для якого чужий габітус показної хоробрості й шал неврівноваженого героїзму. У стані безупинного руху він не просто живе, а «бачить життя»,[12] себто володіє умінням особливо тонкого й глибокого світосприйняття, що тотожне ясновидінню. Із джерела справжнього візіонерства з'явився огром напрочуд глибоких метафізичних суджень письменника. Одне із них позначене витонченим сутнісним баченням як наслідку синтезу інтенсивного внутрішнього переживання і пізнання:

Це просто-таки ідеальна формула парадоксального мислення першої чверті XX століття.

З одного боку, надмір та інтенсивність переживань потоку живої історії спрямовує героя Яновського на шукання метафізичного центру становлення, «Бога становлення» (Ф. Ніцше), Бога, що став би потужним маяком над морем історії, надав би перспективи історичному лету, звільнивши його від сліпої механіки та безсенсовного зіткнення сил. Він як «одвічна Людина», себто людина, укорінена в архаїчному світовідчутті, співвідносить цей винятковий центр із числом, що асоціюється не лише із кількістю предметів, а з цілковитою абстракцією, яку неможливо ототожнити із видимими речами. Окрім того, з'явившись у час становлення високої української літератури, напрям якого посутньо визначав імператив «ad fontes!» Миколи Зерова, цей герой співвідносить свої рефлексії з арифмантією – езотеричною математикою Піфагора, де число, міра й величина – універсальні принципи облаштування речей, а також першооснова існування, таємнича Одиниця-Монада, експлікація якої у множині чисел стала еквівалентом творення життя. Ідею числа – материнського лона речей він міг доповнити філософією числа як вічної ідеї космосу Платона та неоплатоніків. А з іншого боку, він не може вдовольнитися архаїкою і класикою. Нова фаустівська душа, яка відкрила для себе нескінченне становлення, включає його у сферу буття, наділяє його божественними якостями. Тож у відчутті сучасника Яновського модель, сконструйована статуарною, аполонівською душею – «Бог – Число Чисел», – може бути допасована до життя, а відтак може забезпечити ототожнення чуттєвого центру життя і Бога. Справді, на рубіжі XIX і XX століть динамічне очислене буття ототожнюється з волею (А. Шопенґауер), волею до життя і волею до влади (Ф. Ніцше), elan vital (життєвим поривом) (А. Берґсон) тощо. Усе суще постає наслідком формотворчої діяльності волі, її контуром, рисунком, силуетом, а відтак життя тлумачиться нічим іншим, як творчою експлікацією волі, її іманентної спрямованості до все довершеніших форм. Альтернативного вектора не добачається, бо в цій тотальній креативності волю сприймають у мить, коли вона пізнає саму себе. Відтак і людина – силует числа чисел – поставала як воля до творчості й самопізнання.