Однак зараз наш географ не мав жодного бажання це розповідати, так само як його товариші слухати. Вони понуро дивились на північно-східний берег озера Таупо, куди їх закинула лиха доля.
Уже зникла місія, заснована панотцем Грасом у Пукаве, на західному березі озера. Війна вигнала проповідника із цих земель. Бранці були тут самі, у пазурах маорійців, що прагнули помсти, і саме в тій частині острова, куди ніколи не заглядали місіонери. Каї-Куму на пірозі перетнув невеличку бухту, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного узбережжя, до перших відног гори Манго. Там простягалися поля форміуму, цінного новозеландського льону, «гаракек» тубільною мовою. У цій рослині корисна кожна частина: її квіти дають чудовий мед, стеблини – клейку речовину, що заміняє віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже використовують як папір, висушене – як трут; із поздовж розрізаних стеблин роблять мотузки, троси й рибальські тенета; із розчесаних волокнин тчуть ковдри, циновки, плащі, пов’язки на стегна. У тканину з новозеландського льону, пофарбовану у червоний або чорний колір, вбираються маорійські чепуруни.
Цей коштовний льон можна побачити в будь-якому місці на обох островах: і на морському узбережжі, і вздовж річок, і над берегом озер. Його дикі кущі вкривають поля, а червоно-брунатні квіти, подібні до квіт агави, визирають з-під довгого клиноподібного листя. Завсідники цих полів, гарненькі пташки нектарії, пурхали тут зграйками і ласували медовим соком квітів. В озері плескались приручені чорні качки із сіро-зеленими плямками.
За чверть милі на стрімкій кручі виднілася па – неприступна фортеця маорійців. Бранців одного по одному висадили з піроги й повели до фортеці. Стежка звивалась поміж заростей форміуму й вела до пишного гайка. До «па» Гленарвану і його загону довелося подолати чималу відстань. Ця фортеця мала потрійний захист. Перший, зовнішній, складався з частоколу з міцних тичок заввишки 15 футів; такий само другий і третій, внутрішній, – вербова огорожа з отворами-бійницями.
Усередині па виднілось декілька своєрідних маорійських будівель і щось із сорок симетрично розташованих хиж.
Другий частокол «прикрашали» мертві голови, які нажахали бранців. Леді Гелена й Мері відвернулись не стільки від жаху, як із відрази. Ці голови належали маорійським вождям, що полягли на полі бою. Це географ визначив за безокими очними западинами. Голови обробляють у такий спосіб: з них виймають мозок, видаляють шкіру, носи закріплюють маленькими дощечками, ніздрі начиняють льоном, роти й повіки зшивають, а голову коптять протягом тридцяти годин. У такому вигляді голови довго не псуються і виставляються як трофеї переможців.
Часто у такий самий спосіб маорійці зберігають голови своїх вождів, але їхні очі не чіпають. Тоді вам здається, що вождь пильно дивиться на вас. Новозеландці завжди з гордістю демонструють ці останки. Вони викликають захоплення у молодих вождів. На честь цих останків влаштовують пишні церемонії.
Та у фортеці Каї-Куму стирчати тільки голови ворогів. Ясна річ, чимало з них належало англійцям.
Помешкання Каї-Куму розташовувалось у глибині па, серед декількох хиж, що належали туземцям трохи нижчого рангу. Перед його хижою простягався великий відкритий майданчик, який англійці назвали б військовим плацом. Помешкання вождя було зведене з кілків, обплетених гілками, усередині оббите циновками із форміуму. За розмірами приміщення було справді гідне новозеландського вождя: 20 футів завдовжки, 15 завширшки і 10 заввишки. У хижі був лише один отвір, завішений щільною циновкою, що правив за двері. На даху було заглиблення, в якому збиралась дощова вода. Помешкання прикрашали вирізьблені фігури, а на його стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і почвар, гіллясті візерунки – чудернацькі й хаотичні орнаменти, витесані різцем тубільних майстрів. Глиняна долівка піднімалась на півфута над землею. Тростинні решітки й матраци з сухої папороті, вкриті циновками з довгого гнучкого листя «тіфи», правили за ліжка. Посеред хижі була яма, викладена камінням. – піч, і дірка в покрівлі – комин. Коли з печі валував дим, то спершу він коптив усі стіни, а потім уже поволі його витягувало крізь цей отвір.
Біля хижі Каї-Куму розташовувались склади із запасами вождя: урожай форміуму, картоплі і їстівної папороті. Тут на розпеченому камінні готували їжу для дикунів. Трохи поодаль у невеличких загонах тримали свиней і кіз – досить рідкісних мешканців цих країв, що їх завіз сюди капітан Кук. Часом траплялися собаки, що нишпорили в пошуках бодай якоїсь їжі. Мабуть, маорійці не дуже переймаються годівлею тих, хто сам стає їхньою поживою.
Бранці стояли біля якоїсь порожньої хижі й спостерігали за всім цим, поки вождь мав надумати віддати щодо їх бодай якийсь наказ.
А тим часом натовп старих жінок покривав новоприбулих лайкою. Старі ві дьми, стискаючи кулаки, підходили до «клятих європейців», вили і погрожували їм. Із декількох англійських слів, що їх кинули старі, стало зрозуміло, що вони вимагають негайної помсти.
Вислуховуючи всі ці погрози, зовні леді Гелена героїчно зберігала спокій, намагаючись не тривожити свого чоловіка. Бідолашна ж Мері перебувала на межі непритомності. Джон Манглс підтримував її, готовий будь-якої миті віддати за неї життя. Майор зберігав властивий йому спокій, Паганель ледь стримував себе. Аби захистити дружину від цих старих мегер, Гленарван попрямував до Каї-Куму. Вказуючи на огидний натовп, він промовив:
– Прожени їх!
Маорійський ватажок нічого не відповів на те, лише пильно глянув на свого бранця. Та, повернувшись до галасливих старих, знаком примусив їх замовкнути. Гленарван нахилив голову на знак подяки й неквапливо повернувся до своїх.
А в цей час у па зібралася сотня старих і молодих новозеландців. Одні мовчки чекали наказів Каї-Куму, інші оплакували своїх родичів, що полягли в останніх боях. Із усіх маорійських вождів, що йшли під проводом Вільяма Томпсона, тільки Каї-Куму повернувся на берег свого озера й оповістив плем’я про поразку, що її зазнали повстанці на рівнинах нижньої течії Ваїкато. Із двох сотень воїнів, з якими він вирушив захищати свої землі, повернулись тільки п’ятдесят. Щоправда, деякі потрапили в полон до англійців, та воїнам, що лежали на полі битви, вже не судилось повернутися до рідного селища!
Ось тому туземці й впали у відчай по поверненні свого ватажка. Вони не знали про фінал бою, тож ця звістка вразила їх наче громом.
Дикуни по-своєму виражали душевний біль: родичі й друзі загиблих воїнів, особливо жінки, роздирали собі обличчя й плечі гострими черепашками. Кров змішувалася зі сльозами. Що сильніша туга, то глибші поранення. Закривавлені знавіснілі новозеландки вселяли жах.
Горе туземців посилювалось тією обставиною, що вони не могли поховати загиблих родичів у сімейних могилах. За віруванням маорійців, для загробного життя необхідно ховати небіжчика серед родичів. В «удупа», що в туземців означає «обитель слави», кладуть не тіло, а кістки, які попередньо очищують, вишкрібають, полірують і навіть покривають лаком. Склепи прикрашають дерев’яними статуями, на які переносять точну копію татуювання небіжчика. А тепер ці могили порожнітимуть, не відбудуться поховальні обряди й кістки убитих об’їдатимуть собаки, або вони зотліють непоховані просто на полі бою.
Ці думки тільки поглиблювали відчай. Тепер до погроз жінок на адресу бранців додалися прокляття чоловіків. На зміну крикам могло прийти насильство.
Каї-Куму, очевидно із побоювань, що не зможе втримати натовп, наказав відвести бранців у святилище, що стояло на іншому кінці па, на майданчику, що завершувався страшним проваллям.
Святилище розташовувалось у хижі на самісінькому краю скелі заввишки 100 футів. У цій священній будівлі туземні жерці, арікі, навчали новозеландців релігії. Тут зберігалась вишукана священна їжа, яку в особі жерців поглинав бог Мауї-Ранга-Рангі.
Тимчасово врятовані від люті тубільців, полонені простяглись на циновках із форміуму. Виснажена леді Гелена схилилась до чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював: