Спершу все було гаразд. Маорійці повлягались навколо вогнищ і, здавалось, не помічали втікачів. Та раптом праворуч і ліворуч пролунали постріли.

– Назад! – гукнув Гленарван. – У цих маорійців очі, мов у кішок!

Гленарван із Джоном Манглсом швидко піднялися крутим схилом.

Лордові прострелили капелюха у двох місцях.

Отже, цим шляхом іти неможливо.

– Відкладімо цю справу до завтра, – запропонував Паганель. – Оскільки нам не вдалося обдурити туземців, дозвольте мені пригостити їх стравою, зготованою мною особисто.

Було прохолодно, та, на щастя, Кара-Тете прихопив із собою в могилу свій найкращий одяг і теплі ковдри із форміуму. Втікачі не соромились закутатись у них. Вони повлягались і заснули на теплій землі, яка аж здригалась від клекотіння газів.

17 лютого, наступного ранку, втікачі прокинулись із першими променями сонця. Маорійці в цей час уже давно намотували кола біля підніжжя гори, пильно вдивляючись у вершину. Варто європейцям було вийти з-за частоколу, і дикуни здійняли страшенний ґвалт, обурені оскверненням їхньої святині.

Європейці ж окинули поглядом довколишні гори, оповиті туманом глибокі долини, озеро Таупо. Вони згорали від нетерплячки якнайскоріше дізнатися Паганелів план. Усі оточили географа і запитання світилося в їхніх очах.

Паганель не став більше мучити друзів і поспішив задовольнити їхню цікавість.

– Друзі мої, – почав він, – якщо мій план провалиться, то наше становище від цього не погіршиться – погодьтеся, в цьому є частка позитиву. Але кажу вам, він повинен удатися, повинен!

– То що за план? – запитав Мак-Наббс.

– А план мій такий: через забобонність туземців це місце стало для нас прихистком, тож тепер ця забобонність має допомогти нам вибратися звідсіль. Як ви гадаєте: якщо я переконаю Каї-Куму в тому, що ми стали жертвами нашого блюзнірства, що нас вразив грім небесний, словом, що ми загинули жахливою смертю; чи не згорне він одразу ж своє дике військо і не полишить підніжжя гори Маунганаму?

– Ясна річ, – погодився Гленарван.

– А якою жахливою смертю ми помремо? – запитала леді Гелена.

– Смертю блюзнірів, друзі мої, – відповів Паганель. – Ми ж ступаємо по каральному вогню. То відкриймо йому шлях!

– Що?! Ви хочете викликати виверження вулкана? – скрикнув Джон Манглс.

– Саме так. Штучне, імпровізоване. Його потужність ми самі регулюватимемо. Під нами клекоче величезна кількість підземної пари і полум’я, що так і норовить вирватися назовні. То організуймо для нашого ж добра штучне виверження!

– Непогана думка! – зауважив майор. – Вдала думка, Паганелю!

– Розумієте, – провадив географ, – ми вдамо, наче нас зжерло полум’я новозеландського Плутона, а самі тим часом заховаємось у могилі Кара-Тете, де пробудемо три, чотири, п’ять днів – стільки, скільки потрібно буде, аби дикуни впевнились у нашій загибелі й пішли геть.

– А раптом їм заманеться на власні очі упевнитися в нашій смерті і вони підіймуться на гребінь? – запитала міс Грант.

– Люба моя Мері, цього ніколи не станеться. Гора ж перебуває під забороною, а як вона сама покарає своїх осквернителів, то табу набуде ще більшої могутності.

– А й справді, ваш план чудовий, – промовив Гленарван. – Та все ж я маю одне міркування проти: а раптом дикуни залишаться під горою доти, доки ми не повмираємо з голоду. А втім, це малоймовірно, особливо, якщо ми будемо обачними.

– А коли ми почнемо здійснювати задум? – запитала Гелена.

– Сьогодні ввечері, щойно смеркне, – відповів Паганель.

– На тому й порішили, – підсумував Мак-Наббс. – А ви, Паганелю, справжній геній. Хоча я людина не азартна, та тут ручаюсь за успіх. От дурні! Ми їм таке чудо піднесемо, вони ще століття християн не слухатимуть, нехай простять мене місіонери.

Отож Паганелів план одностайно ухвалили, адже забобонність маорійців могла їм дуже допомогти. Ідея була чудова, але втілити в життя її не так-то вже й просто. А раптом вулкан поглине сміливців, що копатимуть кратер? Чи зможуть вони приборкати виверження, коли пара, полум’я, вогняна лава із силою вивергнуться на поверхню? Чи не провалиться увесь шпиль у вогняну безодню? Адже належало розбурхати сили, влада над якими належала виключно природі.

Паганель і це передбачив. Він розраховував діяти дуже обережно, аби й справді не втратити контроль. Їм потрібно було лише створити видимість виверження, щоб ввести в оману маорійців.

Цей день видався напрочуд довгим. Усе приготували до втечі. Їжу розділили поміж собою, і кожен мав легкий згорток. Вирішили прихопити кілька рушниць і циновок. Звісно, готувалися подалі від очей маорійців, за частоколом.

О шостій вечора стюард подав ситний обід. Ніхто не знав, де і коли в них ще буде можливість поїсти. А тому їли про запас. Основною стравою було шість великих тушкованих пацюків, що їх упіймав Вільсон. Правда, жінки категорично відмовилися вживати цей новозеландський делікатес. А от чоловіки віддали йому належне, наче справжні маорійці. Пацюче м’ясо виявилося напрочуд смачним, тож від шістьох щуриків лишилися самі кістки.

Аж ось посутеніло. Сонце заховалося за пасмом густих грозових хмар. Блискавки розтинали обрій, здаля долинав грім.

Паганель шаленів од грози: вона ж бо сприяла його задуму і надавала їхньому спектаклю більше правдоподібності. Дикуни забобонно страхаються всіх грізних явищ природи. У громі вони вчувають голос свого божества Нуї-Атуа, а в блискавках їм вбачається грізний блиск його очей. Це означатиме, що сам ідол явився скарати нечестивців, які порушили табу.

О восьмій вечора вершину Маунганаму оповив зловісний морок. Небо підготувало чорне тло для яскравого вибуху, що його збирався викликати Паганель. Маорійці не могли більше бачити бранців. Настав час швидко діяти. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт, Олбінет і обидва матроси взялися до роботи.

Місце для кратера обрали за тридцять кроків від могили Кара-Тете. При цьому важливо було, аби виверження не зруйнувало могилу, адже щойно вона зникне, як перестане діяти табу.

У цьому місці Паганель помітив величезну кам’яну брилу, навколо якої здіймалася пара. Очевидно, вона заступала кратер, що утворився в цьому місці, і лише вага скелі перешкоджала виверженню. Як вдасться відкотити каменюку, то пара й лава миттю вирвуться назовні крізь вільний отвір.

Чоловіки повисмикували із частоколу стовпчики й узялися підважувати кам’яну брилу. Невдовзі вона захиталась. Тоді вони викопали на схилі гори невеличку траншею, по якій брила могла б скотитися вниз.

Що більше чоловіки підважували брилу, то сильніше відчувалися підземні поштовхи. З-під землі долинали глухий рев і свист вогню. Мужні землекопи, подібно до циклопів, що роздували вогонь, працювали без зайвих слів. Незабаром із кількох тріщин вирвалась пара – це місце ставало небезпечним. Ще один ривок – і брила, зірвавшись, полетіла вниз. Умить із утвореного отвору з шумом вивергся вогняний стовп і хлинула кипляча лава. Її потоки попливли схилом гори прямісінько до туземного табору і в долину.

Вершина здригнулась. Здавалося, от-от вона провалиться в бездонну розколину.

Гленарвану і його супутникам ледве вдалось урятуватися від виверження. Вони відбігли за могильну загорожу, та все ж легкі бризки киплячої води ошпарили їх. Спершу пара мала аромат легкого яловичого навару, та вже за мить у ніс ударив сильний сірчаний запах. Мул, лава, вулканічні уламки – все злилось у єдиний потік. Сусідні гори спалахнули у відблиску виверження. Глибокі долини осяяло яскравою загравою. Дикуни поскакували на ноги і завили.

Тим часом лава підповзала до їхнього табору, й дикуни кинулись геть. Вони повидирались на сусідні пагорки і з жахом спостерігали, як вулкан за велінням розгніваного ідола поглинув блюзнірів, осквернителів священної гори. Коли на якусь мить ущухав гуркіт виверження, до європейців долинали вигуки маорійців: