З радощів не помирають, тож батько й діти прийшли до тями ще до того, як шлюпка доправила їх до яхти. Годі описати цю сцену! Уся команда плакала, дивлячись на трьох людей, що злилися у мовчазних обіймах.

Піднявшись на палубу «Дункана», що для Гаррі Гранта була уособленням його рідної Шотландії, він палко подякував Гленарванові, леді Гелені й усьому екіпажеві.

Поки шлюпка пливла до яхти, Мері з Робертом встигли в загальних рисах переповісти батькові історію його пошуків.

Як же він заборгував Гелені Гленарван, цій шляхетній жінці і її супутникам! Адже всі, від Гленарвана до матроса, всі вони боролись, усі страждали заради нього! Гаррі Грант висловлював вдячність, що сповнювала його серце, з такою простотою, з такою шляхетністю, його мужнє обличчя світилося таким чистим і лагідним зворушенням, що вся команда враз відчула себе цілком винагородженою за пережиті випробовування. Навіть незворушний капітан, і той змахнув сльозу. Що ж до Паганеля, то він ридав, мов дитина, і навіть не намагався приховати своїх сліз.

Гаррі Грант не зводив очей із доньки. Він називав її красунею, чарівною красунею і щоразу промовляв це уголос, весь час звертаючись до леді Гелени, аби переконатися, що його не підводять його батьківські почуття. А потім повертався до сина й вигукував:

– Він так виріс! Справжній чоловік!

І цілував своїх любих дітей.

Роберт по черзі відрекомендував батькові всіх своїх друзів. Хоча хлопчик і намагався урізноманітнити характеристики, та всі вони збігалися в одному – кожен чудово ставився до бідолашних сиріт. Коли ж надійшла черга Джона Манглса, молодий капітан ураз почервонів, наче дівчина. Під час розмови з батьком Мері його голос тремтів.

Леді Гелена розповіла капітану Гранту про їхню подорож. Капітан мав пишатися сином і донькою. Він дізнався про подвиги юного героя, про те, що хлопчик уже сплатив Гленарвану частку батьківського боргу. За Геленою говорив Джон Манглс. Він із такою теплотою казав про Мері, що Гаррі Грант, який у двох словах був поінформований від леді Гелени про взаємне кохання молодих, поєднав руку доньки з рукою мужнього молодого капітана.

Коли про все переговорили тисячу разів, Гленарван розповів Гаррі Гранту про Айртона. Капітан потвердив усе сказане боцманом.

– Це тямущий чолов’яга, та він став на слизьку стежку, – додав він. – Сподіватимемося, що він отямиться, покається й повернеться до праведного життя.

Та перш ніж висадити Айртона на острові Марія-Тереза, Гаррі Грант хотів там прийняти своїх нових друзів. Він запросив їх на обід до своєї дерев’яної хижки, до столу Робінзона Океанії.

Гленарван із супутниками залюбки прийняли запрошення. Роберт і Мері згорали від нетерпіння побачити місця, де так довго страждав їхній татко.

Невдовзі капітан із дітьми, Едуард, Гелена, майор, Джон Манглс і Паганель висадились на березі острова.

Володіння капітана Гранта можна було обійти за кілька годин. Цей острівець був верхівкою підводного рифу, плоскогір’ям з великою кількістю базальтових скель та уламків вулканічних порід. Під впливом підземного вогню ця гора поступово здійнялась над водами Тихого океану ще в стародавні геологічні епохи. Відтоді спливло багато століть, вулкан згас і утворився досить тихий закуток. На ньому нашарувався чорнозем, поступово на острові забуяла рослинність. Китолови залишили тут кілька домашніх тварин – кіз, свиней, ті розплодилися і з часом здичавіли. Таким чином на загубленому в Тихому океані острівці з’явились представники всіх трьох царств Природи.

Коли ж сюди потрапили моряки з «Британії», сили природи взяла в свої руки людина. За два з половиною роки Гаррі Грант із двома матросами облагородили острів. Декілька акрів землі ретельно оброблялися й приносили чималі врожаї.

Гості наблизились до хижі, що мостилась під осонням зелених камедних дерев; вікна виходили на безмежний океан, що виблискував під променями сонця. Гаррі Грант розпорядився поставити стіл під розлогими деревами. Усі посідали навколо столу. Подали козячу ніжку, хліб із нарду, декілька кухлів молока, дві-три стеблини дикого цикорію, чисту холодну воду.

Паганель був у захваті. Адже воскресли його давні таємні мрії стати Робінзоном.

– Що ж, навіть не доведеться переживати за долю пройди Айртона – тут справжнісінький рай! – у захваті вигукнув географ.

– Так, цей крихітний острівець був раєм для трьох нещасних, що зазнали катастрофи, – відгукнувся Гаррі Грант. – Та я шкодую, що це не великий родючий острів, де замість струмка текла б річка, а замість бухточки був би зручний порт.

– А чому ви про це шкодуєте, капітане? – запитав Гленарван.

– Бо тоді б я тут, у Тихому океані, заснував би колонію і подарував би її Шотландії.

– То он воно як, капітане! Ви не полишили ідеї, що зробила вас таким популярним на батьківщині? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, не полишив. І здається мені, що вам випала доля врятувати мене саме для того, аби я мав можливість утілити свій задум у життя. Населення стародавньої Каледонії, бідняки, мають знайти собі прихисток від убозтва на новій землі. Наша люба батьківщина повинна мати в цих краях свою, тільки її власну колонію, незалежну й квітучу, чого їй так бракує в Європі!

– О, чудові слова, капітане Грант! – промовила леді Гелена. – Чудовий план, гідний шляхетного серця! Та цей острівець…

– Цей скелястий острівець здатен прогодувати лише кількох колоністів, а нам потрібні просторі родючі землі.

– Що ж, – вигукнув Гленарван, – майбутнє в наших руках! Шукатимемо ці землі разом.

Гаррі Грант і Гленарван обмінялися міцним рукостисканням, наче закріплюючи цим дану обіцянку.

Усі висловили побажання дізнатись, як загинула «Британія» і як ці люди жили на острові два роки.

Гаррі Грант залюбки виконав бажання своїх нових друзів.

– Моя історія подібна до історії всіх Робінзонів, – почав він, – яких доля закинула на відлюдний острів і які розуміли, що їм слід розраховувати тільки на свої сили.

У ніч із 26 на 27 червня 1862 року після шестиденної бурі «Британія» втратила керування й розбилась об скелі острова Марія-Тереза. Море навісніло, врятувати людей не було змоги – моя команда загинула. До берега пощастило доплисти тільки мені, Бобу Лірсу і Джо Беллу.

Земля, що прихистила нас, була відлюдним острівцем завдовжки п’ять миль і завширшки дві милі. На острові росло близько тридцяти дерев, було декілька лужків та джерело свіжої прісної води, яке, на щастя, ніколи не висихало. Ми втрьох залишились на цьому відлюдному острові, та не занепали духом і приготувались до боротьби.

За прикладом Робінзона, героя Даніеля Дефо, ми розпочали з того, що позбирали уламки судна, інструменти й невелику кількість пороху й мішок із дорогоцінним для нас зерном. Перші дні були дуже важкими, та невдовзі полювання й риболовля забезпечили нас харчами – острів кишів дикими козами, а на узбережжі водилась велика кількість морських мешканців. Помалу ми налагодили життя.

Завдяки вцілілим астрономічним приладам я зміг точно встановити координати нашого місцеперебування та на якій відстані від маршруту суден лежить наш острівець. Тільки щасливий випадок міг нас виручити. Я весь час думав про своїх любих діток, та вже не сподівався їх побачити. Я з мужністю зустрів випробування, що випало на мою долю. Між тим ми працювали не покладаючи рук. Невдовзі декілька акрів землі засіяли зерном, що його вдалося врятувати з «Британії». Картопля, цикорій і щавель урізноманітнили й вітамінізували нашу їжу. З часом з’явилися й інші овочі.

Ми впіймали й приручили кілька диких козенят – з’явилося молоко і масло. Із нарду, що росте на дні висхлих ручаїв, ми пекли досить поживний хліб. З часом ми вже не переймалися побутом.