Поки Джон Манглс обдумував усе це, очікуючи на першу зорю, заспокоєні пасажирки заснули на своїх койках. Непорушний корабель на мілині забезпечив їм кілька годин відпочинку. Більше не чути було п’яних вигуків матросів, тож усі задрімали й на «Маккуорі» запала глибока тиша.

Десь о четвертій ранку зайнялося на світ. Джон Манглс піднявся на палубу. Завіса туману закривала горизонт. Молодий капітан чекав. Нарешті за пінистим обідком окреслилася смуга.

– Земля! – вигукнув Джон Манглс.

Його супутники прокинулися від гуку, вибігли на палубу й мовчки стали дивитись на берег. Гостинна ця земля, а чи ні, та вона мала їх прихистити.

– Де Вілл Галлей? – запитав Гленарван.

– Не знаю, сер, – відповів Джон Манглс.

– А матроси?

– Зникли, як і він.

– Мабуть, усі вони п’яні в дим, – припустив Мак-Наббс.

– Розшукайте їх, – наказав Гленарван. – Не кинемо ж ми їх тут, на цьому судні.

Мюльреді з Вільсоном спустились у кубрик і повернулися за дві хвилини. У кубрику вони нікого не виявили. Вони ретельно обшукали судно аж до трюму, та не знайшли ні капітана, ні матросів.

– Може, вони попадали в море? – запитав Паганель.

– Усе можливо, – озвався Джон Манглс, стривожений цим щезненням. – До ялика! – раптом скомандував він.

Вільсон і Мюльреді попрямували за ним, аби спустити на воду ялик. Але ялик щез.

Вілл Галлей із командою втекли під покровом ночі, доки всі пасажири спали. І здійснили вони цю ганебну втечу на єдиному вцілілому ялику. Капітан, обов’язок якого полишити корабель останнім, зробив це першим.

– Ці негідники накивали п’ятами, – обурювався Джон Манглс. – Що ж, це навіть на краще. Тепер нам не доведеться переживати неприємні сцени.

– Я такої ж думки, – згодився Гленарван. – До того ж, Джоне, в нас є свій капітан і матроси. Нехай недосвідчені, але хоробрі. Тож наказуйте, капітане, ми готові виконувати накази.

Майор, Паганель, Роберт, Вільсон, Мюльреді й навіть Олбінет оплесками зустріли Гленарванові слова і чекали на розпорядження Джона Манглса.

– Що робити? – запитав Гленарван.

Молодий капітан подивився на море, на бриг і відповів:

– Ми маємо два способи вийти з цього становища: зняти бриг з рифів і вийти в море або доправитись до берега на плоту. Зробити пліт буде нескладно, адже ми маємо достатньо деревини.

– Якщо бриг можна зняти з рифів – то це найкращий вихід зі становища, чи не так? – запитав Гленарван.

– Так, сер. До суші ми неодмінно дістанемося, але що ми робитимемо без засобів пересування? Висаджуватися на берег нам не можна, – зауважив Паганель, – не забувайте, що це Нова Зеландія.

– Тим паче, що через недбалість Галлея ми серйозно відхилились від курсу, – додав Джон Манглс. – Найімовірніше, нас віднесло на південь. Я визначу наше місцеперебування опівдні. Якщо ми справді перебуваємо південніше Окленда, то я спробую дістатися туди, пливучи вздовж берегів.

– Але ж бриг пошкоджений. Що робити? – запитала Гелена.

– Напевно, аварія несерйозна, – пояснив Джон Манглс. – Ми спорудимо тимчасову фок-щоглу. «Маккуорі» йтиме повільно, але в потрібному напрямку. Якщо ж бриг не можна буде зняти з рифів, то доведеться плисти на плоті й добиратися до Окленда пішки.

– Тому насамперед ми оглянемо судно, – резюмував майор, – наразі це найважливіше.

Гленарван, Джон Манглс і Мюльреді спустилися в трюм. Він був ущерть набитий шкірою. Джон наказав негайно викинути в море частину вантажу, щоб облегшити судно.

До дна брига добрались за три години виснажливої праці і виявили, що в обшивці лівого борту розійшлося два шви. «Маккуорі» лежав на правому боці, пошкодження були на лівому, тож вода не затопила трюм повністю. Вільсон зашпаклював дірки, зашив поверх мідним листом і поприбивав його цвяшками.

Лот показав у трюмі приблизно два фути води. Її легко можна було викачати помпами.

По тому уважно оглянули весь корпус брига. Джон упевнився, що він не надто постраждав. Можливо, частина фальшкіля загрузла й залишиться в піску, але без неї врешті можна обійтися.

Оглянувши бриг усередині, Вільсон пірнув у воду, щоб з’ясувати стан частини судна, що застрягла на мілині.

Виявилося, що бриг повернений носом на північний захід, загруз у піщано-мулистій мілині, що круто спускалась у море. На щастя, кермо не загрузло в мулі, тож ним можна було при нагоді кермувати.

У Тихому океані приплив не дуже високий, та все ж Джон Манглс розраховував, що саме він допоможе зняти «Маккуорі» з мілини. Бриг сів на мілину десь за годину до відпливу. Під час відпливу бриг дедалі більше нахилявся на правий борт. О шостій ранку, під час максимального зниження води, крен досягнув свого максимуму, а тому підпирати судно не було необхідності. Це давало змогу зберегти реї і перекладини, які мали знадобитися Джону Манглсу для тимчасової щогли.

Залишалося зняти «Маккуорі» з мілини. Це була вкрай виснажлива робота, і її навряд чи можна було закінчити до припливу, тобто до чверть на першу. Зате цього разу можна було перевірити, як приплив води діятиме на вільну частину брига. А наступного припливу можна спробувати поставити його на воду.

– Працюємо! – подав команду Джон Манглс.

І матроси-добровольці взялися до роботи. Джон Манглс наказав прибрати всі вітрила. Майор, Роберт, Паганель під керівництвом Вільсона видерлись на марс.

Грот-марсель, напнутий вітром, завадив би звільненню судна, тож його слід було згорнути, потім треба було спустити грот-брам-стеньг, кинути якір чи два якорі. Ці два якорі й мали під час припливу зняти судно з мілини.

Робота нескладна, коли на судні є шлюпка. З неї і викидають якір у потрібне місце. Та зараз шлюпку слід було чимсь замінити.

Гленарван непогано знався на морській справі, і він розумів: аби поставити судно на воду, конче необхідно кинути якір.

– Та як це зробити без шлюпки? – запитав він у Джона Манглса.

– Зробимо плот з уламків фок-щогли і порожніх діжок, – відповів той. – Якорі на «Маккуорі» невеликі, тож здійснити це можливо. Операція увінчається успіхом, якщо закинуті якорі не зірвуться.

– Гаразд, Джоне, тоді вперед.

Кожен із мандрівників узявся до роботи. Зрубали снасті, що тримали фок-щоглу.

Марс зняли дуже легко. З нього і діжок Джон Манглс вирішив збити пліт. Саме така конструкція могла витримати якорі. До плоту прикріпили кормове весло. А втім, відплив і так мав віднести пліт за корму, а звідти, щойно закинуться якорі, легко можна було повернутися на судно, тримаючись за протягнутий канат.

Джон Манглс доручив Гленарвану керувати роботою, а сам зайнявся визначенням місцеперебування брига, що було дуже важливо. На щастя, у каюті Вілла Галлея капітан знайшов щорічний довідник Гринвіцької обсерваторії і робочий секстант. Цей прилад із кількома рухомими дзеркалами відбивав сонце на обрії в полудень, тобто в мить, коли денне світило перебувало у найвищій точці. Після ретельних обчислень Джон Манглс визначив, що «Маккуорі» перебуває під 38° широти і 171°13? довготи.

За мапою, що її придбав Паганель в Ідені, Джон Манглс упевнився: аварія брига сталася біля входу в бухту Аотеа, трохи вище мису Кагуа, що на узбережжі Оклендської провінції. Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, тож «Маккуорі» відхилився на градус у південному напрямку. Аби потрапити до столиці Нової Зеландії, слід було піднятися на один градус в напрямку півночі.

– Тобто, – сказав Гленарван, – нам слід подолати не більше двадцяти п’яти миль – не так уже й багато, дурничка, я б сказав.

– На морі, можливо, дурничка, на суходолі це справжнє випробування, – озвався Паганель.

– Тому ми й маємо докласти всіх зусиль, щоб зрушити «Маккуорі» з мілини, – мовив Джон Манглс.