Туземці були не менше ніж за 500 футів від утікачів, коли ті дісталися вершини. Гленарван розумів, що не можна було гаяти жодної хвилини. Хай які вони потомлені, треба бігти, аби знову не потрапити до лап дикунів.

– Спускайтесь! – крикнув він. – Спускайтесь, бо нам відріжуть шлях.

Та коли бідолашні жінки ледь позводились на ноги, Мак-Наббс зупинив їх.

– Це зайве, Гленарване, – краще гляньте.

І справді, поведінка туземців дивним чином змінилась. Зненацька погоня припинилася просто біля підніжжя гори, начебто її зупинив чийсь владний наказ. Дикуни раптом відкотилися назад, як ті хвилі, що розбиваються об нездоланну скелю.

Спраглі до крові дикуни скупчились біля підніжжя гори, репетували, жестикулювали, розмахували рушницями й сокирами, але вперед не ступали й кроку. Їхні пси несамовито гавкали, але, подібно до дикунів, стояли мов укопані.

Що ж сталося? Яка незрима сила стримувала туземців? Утікачі лише безпорадно кліпали очима, не розуміючи, в чому річ.

Та раптом Джон Манглс крикнув на повні груди, від чого аж озирнулися його товариші. Рукою він указував на невеличке укріплення на шпилі конусу.

– Могила вождя Кара-Тете! – вигукнув Роберт.

– Справді, Роберте? – спитав Гленарван.

– Так, сер, це справді вона, я впізнаю її…

Хлопчик не помилився. За 50 футів над ними на краю шпилю вивищувався щойно пофарбований частокіл. Гленарван упізнав могилу новозеландського вождя. Щасливий випадок привів утікачів на вершину Маунганаму.

Лорд Гленарван і його супутники видерлись останніми прискалками до могили вождя. Широкий вхід до огорожі був завішений циновками. Гленарван хотів було увійти, як раптом швидко подався назад.

– Там дикун, – прошепотів він.

– Дикун, біля цієї могили? – запитав майор.

– Так, Мак-Наббсе.

– Тоді і ми ввійдімо!

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс пройшли за огорожу. Там, у довгому плащі з форміуму, був маорієць. Тінь від огорожі заважала роздивитись риси його обличчя. Він спокійно сидів і… снідав.

Гленарван зібрався вже було до нього заговорити, як туземець чистісінькою англійською люб’язно запропонував:

– Сідайте, шановний лорде, сніданок уже давно чекає на вас.

То був Паганель. Зачувши його голос, усі кинулись обнімати любого географа. Паганель знайшовся! Для втікачів він був справжнім порятунком.

Кожен згорав од нетерплячки почути, як той опинився на вершині гори Маунганаму, та Гленарван одним лише словом урвав цю несвоєчасну цікавість.

– Дикуни! – мовив він.

– Дикуни! – повторив, знизуючи плечима, Паганель. – Цих істот я зневажаю.

– А хіба вони не можуть…

– Вони! Ці недоумки? Ідімо подивимося на них.

Усі рушили вслід за Паганелем. Новозеландці так і тупцяли на місці, біля підніжжя гори, й несамовито кричали.

– Кричіть! Завивайте! І старанніше, придурки, – гукав до них Паганель. – Спробуйте-но видертися на цю гору!

– А чому вони не можуть на неї видертися? – запитав Гленарван.

– Та тому, що на ній поховано вождя, тому, що на цю гору накладено табу!

– Табу?

– Так, друзі мої! Тому-то я прийшов сюди. У таких прихистках у середні віки нещасні почувались у безпеці.

– Господь не полишив нас у біді! – звела до неба руки Гелена.

І справді, ця гора була під забороною, тож стала недосяжною для забобонних дикунів.

Про остаточний порятунок не йшлося, та у всякому разі для наших утікачів ця місцина стала життєдайним перепочинком, яким слід було скористатися. Гленарвана охопило невимовне хвилювання, і він мовчав. А щасливий майор лише похитував головою.

– Що ж, друзі мої, – тріумфував Паганель, – якщо ці звірі сподіваються випробувати на нас своє терпіння, то вони жорстоко помиляються. Не мине й двох днів, як ми втечемо звідси!

– Утечемо! Але як? – запитав Гленарван.

– Ще не знаю, але неодмінно втечемо! – відповів Паганель.

Тут усі почали допитуватись, у який спосіб Паганелеві вдалося врятуватись. Але той не був щедрий на слова. Досі такий охочий до оповідок, Паганель намагався уникнути розмови.

«Підмінили мого Паганеля!» – подумав Мак-Наббс.

І справді, у шанованому вченому відбулися якісь зміни: він старанно кутався у свій величезний плащ із форміуму й уникав цікавих поглядів. До того ж усі помітили: щойно мова заходила про його особу, як Паганель шарівся. Із делікатності друзі вдали, що не помічають цього. А втім, коли не йшлося про вченого особисто, він ставав тим самим Паганелем.

Що ж до його пригод, то ось що він розповів, коли всі повсідалися навколо нього біля загорожі.

Паганель, як і Роберт, скористався із сум’яття під час убивства Кара-Тете і вислизнув із па. Йому пощастило менше, ніж юному Гранту, бо вчений потрапив до іншого племені маорійців. Вождем цього племені був рослий із розумним обличчям чоловік. Він розмовляв щирою англійською і привітався з Паганелем, потершись носом об ніс.

Спершу Паганель не знав, бранець він тут чи ні. Та з часом географ пересвідчився, що вождь із люб’язною усмішкою, та все ж невідступно ходить за ним.

Вождь цього племені, ім’я якого Гігі, що означає «промінь сонця», не був лихою людиною. Очевидно, окуляри і підзорна труба Паганеля возвеличували його до небес, тож Гігі вирішив прив’язати його до себе не лише гарним ставленням, а й надміцною мотузкою із форміуму. Так тривало три доби. На питання, чи добре до нього ставились, географ відповідав: «І так, і ні», не вдаючись у подробиці. Словом, він був бранцем, і його становище аж ніяк не було кращим за становище решти загону. Відмінність полягала лише в тому, що Паганелеві не загрожувала негайна страта.

На щастя, вночі він примудрився перегризти мотузку і втекти. Здаля він спостерігав, як відбувається поховання Кара-Тете на гребені Маунганаму, а тому знав, що на гору накладається табу. Тут, на цій горі, він вирішив перебути, адже не хотів полишати край, де в полоні перебували його друзі. Минулої ночі він дістався могили Кара-Тете і чекав, поки настане якась дивовижна мить і його друзі звільняться з полону.

Ось таке переповів Паганель. У слухачів склалося враження, що він навмисне замовчав якість факти перебування в полоні туземців. Та хай там як, а всі від щирого серця привітали його зі щасливим порятунком.

З’ясували минуле, зайшла мова про теперішнє становище. А воно й досі залишалось вельми небезпечним. Туземці сиділи під горою, вирішивши замучити бранців голодом і спрагою. Це було питання часу, а дикуни, як відомо, дуже терплячі.

Гленарван усвідомлював небезпеку їхнього становища, та все ж вирішив вичекати, а раптом виникне якась щаслива нагода. Насамперед треба було обстежити гору Маунганаму, аби знайти спосіб утекти звідси. Гленарван із майором, Джоном Манглсом, Робертом і Паганелем ретельно оглянули всі стежки, їх напрямок, усі схили гори. Гірський хребет, що простягався на милю і з’єднував Маунганаму з гірським пасмом Вагіті, положисто спускався в долину. Вузьке звивисте ребро – єдина доступна дорога на випадок утечі. Якщо втікачам удасться вночі пробратися цим шляхом, то вони мають шанс вислизнути від маорійських воїнів і досягнуть долин гори Вагіті.

Однак ця дорога була небезпечною. Внизу втікачів могли дістати рушничні постріли, й навряд чи можна було пройти неушкодженими крізь зливу маорійських куль.

Коли Гленарван із друзями зважились ступити на небезпечний відтинок хребта, маорійці зустріли їх градом куль, та жодна не влучила в ціль. Вітер доніс до них декілька клейтухів[74], зроблених із якогось паперу. Цікавий Паганель розгорнув один клейтух:

– Он воно як! – вигукнув він. – Чи знаєте ви, друзі мої, чим ці негідники набивають рушниці?

– І чим, Паганелю? – поцікавився Гленарван.

– Видертими сторінками з Біблії! Як же шкода мені місіонерів, котрі взялися навчати цих маорійців. Створення маорійських бібліотек – справа не з легких.

– А яким саме текстом із Біблії дикуни позабивали клейтухи? – запитав Гленарван.