Тут Остін спохмурнів. Гленарван говорив із такою впевненістю, що йому навіть здалося, ніби він і справді помилився, коли читав листа. Невже він, відданий і сумлінний моряк, міг так дати маху? Він збентежився й почервонів.

– Заспокойтесь, Томе, – ласкаво промовила Гелена, – мабуть, це доля.

– Ой, ні, пані, простіть мені, – пробурмотів бувалий моряк. – Це неможливо! Я не помилився! Айртон також прочитав цього листа і вмовляв мене, аби я, попри ваш наказ, повів яхту до австралійських берегів!

– Айртон? – вигукнув Гленарван.

– Так, він. Айртон переконував мене, що в листі помилка і що ви призначили місцем зустрічі затоку Туфолда.

– Чи зберегли ви листа, Томе? – запитав украй здивований майор.

– Так, містере Мак-Наббс, – відповів Остін. – Зараз я його принесу.

Остін побіг до себе в каюту. За його відсутності всі мовчали, лише майор утупився в Паганеля і, схрестивши руки на грудях, промовив до нього:

– Знаєте, Паганелю, це вже занадто!

– Що ви сказали? – промимрив учений.

Він зігнувся удвоє і з окулярами на лобі був страшенно схожий на гігантський знак питання.

Повернувся Остін із листом у руках. Це був лист, написаний Паганелем і підписаний Гленарваном.

– Зачитайте, будь ласка, – простягнув листа бувалий моряк.

Гленарван зачитав листа: «Наказую Тому Остіну негайно вийти в море і відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Нової Зеландії…»

– Нової Зеландії! – вигукнув Паганель, зірвавшись із місця.

Він видер листа з рук Гленарвана, протер свої очі, поправив окуляри на носі й собі прочитав листа.

– Нової Зеландії! – повторив він таким тоном, що й годі передати.

У цю мить він відчув на своєму плечі чиюсь руку. Географ озирнувся – то був майор.

– Що ж, шановний Паганелю, – спокійно мовив Мак-Наббс, – добре, що ви не послали «Дункан» до Індокитаю.

Цей жарт добив бідолашного географа. Яхтою рознісся гомеричний сміх.

Паганель, як навіжений, бігав по палубі, стискаючи голову руками й рвучи на собі волосся. Учений геть нетямився. Він спустився з юта трапом і ходив, спотикаючись, по палубі. Нарешті піднявся на бак і перечепився за згорнутий канат, хитнувся і вхопився за першого-ліпшого мотузка, що трапився йому під руку.

Пролунав оглушливий вибух – то вистрілила гармата. Виявляється, горопаха вхопився за мотузок зарядженої гармати, от і пролунав постріл. Географа відкинуло на бак, а звідти він гепнувся у кубрик.

Подив змінив жах – усі-бо вирішили, що сталося лихо. Матроси кинулись униз і винесли Паганеля на палубу. Його довготелесе тіло зігнулось удвоє, учений не здатен був вимовити жодного слова. Його перенесли на ют. Майор, що в подібних випадках був на палубі за лікаря, хотів роздягнути бідолашного Паганеля, аби перев’язати його рани, та не встиг він торкнутися до вмираючого, як той підскочив, мов ужалений.

– Нізащо! – вигукнув він, швидко защібаючи свій подертий одяг на всі ґудзики.

– Слухайте, Паганелю… – почав було майор.

– Кажу ж вам, ні!

– Треба оглянути…

– Я не дозволю оглядати себе.

– А раптом ви зламали… – вмовляв Мак-Наббс.

– Так, зламав, – підтвердив Паганель, швидко зводячись на довгі ноги, – але те, що я зламав, полагодить тесля.

– Що ж ви могли таке зламати?

– Палубну підпору, коли летів сторч головою!

По цих словах пролунав ще гучніший регіт. Така відповідь цілком заспокоїла усіх друзів шановного Паганеля, який після своєї пригоди з гарматою лишився цілий і неушкоджений.

«Дивно, дуже дивно, – подумав майор, – цей географ виявився такий сором’язливий!»

Коли до Паганеля нарешті повернувся здоровий глузд, він мав відповісти ще на одне питання.

– Що ж, Паганелю, відповідайте, як на духу, – сказав Гленарван. – Визнаю, що ваша неуважність стала нашим порятунком. Якби не ви, то «Дункан» достоту захопили б каторжники. Якби не ви, то ми вдруге б потрапили в полон до маорійців. Та, на бога, скажіть мені, в силу якої дивної асоціації замість «Австралія» ви написали в листі «Нова Зеландія»?

– Та тому, хай йому чорт, я це написав, що… – і тут Паганель поглянув на Роберта, на його сестру й замовк. А потім відповів: – Що вдієш, любий Гленарване! Я ж геть несповна розуму! Я просто невиправна істота. Мабуть, таким залишусь до скону.

– Якщо тільки з вас раніше не здеруть шкіру, – зауважив майор.

– Здеруть? – розгнівався географ, – А це що за натяк?

– Які можуть бути натяки, Паганелю? – спокійнісінько запитав майор.

На цьому розмова урвалась. З’ясувалося і те, яким чином «Дункан» опинився у цих водах. Дивом урятовані мандрівники тепер мріяли тільки про одне: якнайшвидше потрапити до своїх зручних і затишних кают, а потім поснідати.

Коли пані Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли, Гленарван із Джоном Манглсом затримались на палубі, аби як слід усе розпитати в Тома.

– Що ж, друже Томе, – звернувся Гленарван до Тома Остіна, – тепер скажіть мені: невже вас не здивував мій наказ крейсувати уздовж берегів Нової Зеландії?

– Скажу відверто, я дуже здивувався, – відповів моряк. – Та не в моїх правилах піддавати критиці отримані накази. Я просто їх виконую. Чи міг я вчинити інакше? Якби я не виконав ваш наказ, то своїми діями призвів би до катастрофічної ситуації. У цьому випадку я був би винен. А ви, капітане, хіба вчинили б інакше? – запитав він у Джона Манглса.

– Ні, Томе, я вчинив би точнісінько так само.

– Але що ви подумали при цьому? – запитав Гленарван.

– Я подумав, сер, що в інтересах Гаррі Гранта слід було плисти за вашим наказом. Я вирішив, що в силу якихось обставин ви вирушите до Нової Зеландії на якомусь іншому судні, а мені слід чекати на вас біля східного узбережжя цього острова. До речі, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не сказав, куди саме ми прямуємо. Команда дізналась про це лише тоді, коли яхта була у відкритому морі. І тут на облавку сталось те, що мене збентежило.

– Що саме, Томе? – запитав Гленарван.

– Наступного дня після нашого відплиття з Мельбурна боцман Айртон дізнався, куди прямує «Дункан»…

– Айртон! – скрикнув Гленарван. – То хіба він на яхті?

– Так, сер.

– Айртон тут! – повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

– Доля, – відгукнувся молодий капітан.

З блискавичною швидкістю перед очима цих двох чоловіків промайнули всі злочини Айртона: його зрада, поранення Гленарвана, замах на вбивство Мюльреді, муки, що їх пережив загін у болоті біля берегів Снові. Аж ось, за дивним збігом обставин, каторжник перебуває на судні.

– То де ж він? – нетерпляче запитав Гленарван.

– У каюті бака, під вартою, – відповів Том Остін.

– А чому ви взяли його під арешт?

– Бо коли Айртон дізнався, що яхта пливе до Нової Зеландії, то геть знавіснів і намагався змусити мене змінити курс судна. Він погрожував мені й нарешті став підбурювати команду. Я зрозумів, що цей чолов’яга дуже небезпечний, тож і вжив необхідних заходів.

– І що далі?

– Відтоді він сидить у каюті й навіть не намагається з неї вийти.

– Ви дуже правильно вчинили, Томе!

Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії: подали сніданок, про який вони так мріяли. Посідали до столу, і під час трапези про каторжника не було сказано й слова. Та після сніданку, коли мандрівники зібрались на палубі, Гленарван повідомив усім, що колишній боцман перебуває на «Дункані» і що він хоче влаштувати йому допит у їхній присутності.

– А чи можна позбавити мене зустрічі з цією людиною? Відверто кажучи, мені дуже важко буде дивитися на цього нещасного, – спитала Гелена.

– Я хочу віч-на-віч звести Бена Джойса зі всіма його жертвами. А тому дуже прошу залишитись тут усіх.

Така відповідь змусила Гелену скоритися. Вони з Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет – усі жертви зради каторжника.