– Звичайно, Паганелю.
– І додам, – провадив учений, – що історія майже не знає випадків, коли мандрівники зникали у цій величезній країні без сліду. Здається, Лейхардт – єдиний, чия доля й досі не відома. Та й то перед від’їздом мені повідомили з Географічного товариства, ніби Мак-Інтрі натрапив на його сліди.
– Хіба не всю Австралію досліджено? – запитала Гелена Гленарван.
– Ні, – відповів Паганель. – Цей континент досліджений не більше за центральну частину Африки, попри те, що заповзятливих мандрівників не бракувало. З 1606 до 1862 року більше п’ятдесяти дослідників вивчали прибережні і внутрішні області Австралії.
– Невже п’ятдесят? – недовірливо перепитав майор.
– Так, Мак-Наббсе, саме стільки. Ідеться про мореплавців, які вирушали у небезпечні плавання вздовж невідомих австралійських берегів, і про мандрівників, які наважилися заглибитися в цю величезну країну.
– Та все ж я не вірю, що їх було п’ятдесят, – заявив майор.
– Тоді я доведу вам! – вигукнув географ, що завжди аж кипів, коли йому суперечили.
– То доведіть, Паганелю!
– Якщо ви мені не довіряєте, то я зараз же назву вам усі п’ятдесят імен.
– Ох, ці учені! – спокійно промовив майор. – Як сміливо вони вирішують усі питання!
– Майоре, чи згодні ви побитися зі мною об заклад? Ставка – ваш карабін «Пурдей, Моор і Діксон» проти моєї підзорної труби фірми «Секретан».
– Якщо вас це втішить, то чудово, Паганелю! – відповів Мак-Наббс.
– Гаразд, майоре, – вигукнув учений, – тоді більше вам не доведеться вбивати дичину з цього карабіна! Хіба тільки я позичу його вам. Утім, я залюбки це зроблю.
– Що ж, Паганелю, коли у вас виникне потреба у моїй підзорній трубі, вона завжди до ваших послуг, – відповів серйозно майор.
– Тоді до справи! – вигукнув Паганель. – Шановне панство, будьте нашими суддями, а ти, Роберте, загинай пальці.
Лорд Едуард і Гелена Гленарван, Мері й Роберт, майор і Джон Манглс приготувалися уважно слухати географа, адже йшлося про Австралію, тож Паганелева розповідь була доречна.
– О, Мнемозино! – вигукнув учений. – Богине пам’яті, праматір цнотливих муз, надихни твого вірного і палкого шанувальника!
Друзі мої, двісті п’ятдесят вісім років тому Австралія ще не була відкрита. Щоправда, припускали існування якогось великого материка. Дві мапи 1550 року, які зберігаються у вашому Британському музеї, любий Гленарване, вказують, що на південь від Азії є велика земля під назвою «Велика Ява португальців». Але ці карти не цілком правдиві. Ось чому я переходжу до XVII століття, саме до 1606 року, коли іспанський мореплавець Квірос відкрив невідому землю, яку назвав «Australia de Espiritu Santo», що означає «Південна земля Святого Духа». Деякі автори стверджували, що Квірос відкрив не Австралію, а острови Нові Гебріди, але я не стану про це говорити, тож, Роберте, зарахуй Квіроса, і перейдімо до наступних.
– Один! – оголосив Роберт.
– Того ж року Луїс Вас де Торрес, молодший командир ескадри Квіроса, продовжив дослідження відкритих земель. Однак честь відкриття Австралії належить голландцеві Теодоріку Гартогу, який висадився на її західному березі під 25° широти і дав землі нове ім’я – Ентрахт – на честь свого корабля. У 1618 році Цихен на північному узбережжі землі відкрив землі Арнем-Ленд і Ван-Дімен[60]. У 1619 році Жан Едельє дав своє ім’я частині західного узбережжя. У 1622 році Льовен спустився до мису, що нині носить його ім’я. У 1627 році де Нуітц та де Вітт – перший на заході, другий на півдні – доповнили відкриття своїх попередників. За ними слідує командувач ескадрою Карпентер, який увійшов у величезну затоку, що й понині називається затокою Нуітц де Вітт. Нарешті в 1642 році знаменитий мореплавець Тасман обійшов острів Ван-Дімен і, приймаючи за частину материка, назвав його ім’ям генерал-губернатора Батавії. Згодом історія справедливо перейменувала острів на Тасманію. Отже, мореплавці зусібіч обігнули австралійський материк і з’ясували, що його омивають води Тихого та Індійського океанів. У 1655 році цей величезний південний острів був названий Новою Голландією. Проте цій назві не судилося зберегтися. Скільки я назвав імен?
– Десять, – відгукнувся хлопчик.
– Гаразд, ставлю хрестик і беруся за англійців. 1686 року корсар Вільямс Дамп’єр, уславлений флібустьєр[61] південних морів, член «Берегового братства», досяг на своєму судні «Лебідь» північно-західного берега Нової Голландії. Він вступив у контакт із тубільцями і досить детально описав їхнє злиденне життя. 1699 року він повернувся до тієї затоки, де колись висадився Гартог, але вже не як пірат, а як командир «Ребука», корабля королівського флоту. Досі відкриття Нової Голландії становило суто географічний інтерес. Ніхто не мав наміру колонізувати країну, і протягом сімдесяти одного року, з 1699 до 1770, жоден мореплавець не пристав до її берегів. Але з’являється найзнаменитіший у світі капітан Кук, і новий материк швидко заселяється європейськими колоністами.
Під час своїх трьох подорожей Кук тричі висаджувався у Новій Голландії. Вперше – 31 березня 1770 року. Після вдалого спостереження на Таїті, як Венера проходить через сонячний диск, Кук вирушив у західну частину Тихого океану.
Тут, відкривши Нову Зеландію, він поплив до східного узбережжя Австралії і кинув якір в одній із тамтешніх заток, яка виявилася такою багатою на невідомі рослини, що Кук назвав її Ботанічною затокою – вона й понині зветься Ботані-Бей. Відносини Кука з місцевим тубільним населенням малоцікаві. З Ботанічної затоки Кук узяв курс вище на північ, і під 16° широти, проти мису Скорботи, його судно наразилося на кораловий риф за вісім льє від берега.
Корабель міг затонути, але Кук наказав скинути в море начиння і провізію. Уже наступної ночі приплив підняв облегшене судно з рифу, і якщо воно не затонуло, то лише тому, що в пробоїні застряг уламок корала, що зменшувало течу. Кукові вдалося завести свій корабель у маленьку бухту. Тут протягом трьох місяців, поки його ремонтували, англійці марно намагалися налагодити відносини з тубільцями. Із залатаною пробоїною корабель поплив далі на північ. Кук хотів дізнатися, чи існує протока між Новою Гвінеєю і Новою Голландією. Успішно подолавши всі небезпеки, на південному заході мореплавець побачив океан. Отже, протока існувала! Кук пройшов нею і висадився на маленькому острові. Він дав йому типово британську назву: Новий Південний Вельс.
Через три роки зухвалий моряк командував уже двома суднами: «Авантюра» і «Непохитність». Капітан Фюрно поплив на кораблі «Авантюра» обстежувати землю Ван-Дімена і, повернувшись, висловив припущення, що вона є частиною Нової Голландії. Лише 1777 року, під час своєї третьої подорожі, Кук сам відвідав землю Ван-Дімена. Два його судна, «Непохитність» і «Відкриття», кинули якорі в бухті Авантюр. Звідти Кук відплив на Сандвічеві острови, де його й убили дикуни.
– Це була видатна людина, – мовив Гленарван.
– Так, найславетніший мореплавець. Бенкс, один із членів його команди, подав англійському уряду ідею заснувати колонію поблизу Ботанічної затоки. І потяглися до материка мореплавці з усього світу. Лаперуз останнього листа відправив із Ботанічної затоки 7 лютого 1787 року. Мореплавець повідомляв про свій намір відвідати затоку Карпентарія та пройти вздовж узбережжя Нової Голландії аж до землі Ван-Дімена.
Відтоді від Лаперуза немає жодної звістки. 1788 року капітан Філіп у порту Джексон заснував першу англійську колонію. 1791 року Ванкувер обплив більшу частину південного узбережжя материка. У 1792 році д’Антркасто послали на пошуки Лаперуза, і той об’їхав довкруги Нової Голландії. Дорогою він відкрив низку нових островів. У 1795 і 1797 роках двоє сміливців, Фліндерс і Басс, попливли у восьмифутовому човні вивчати південне узбережжя, а в 1797 той самий Басс проплив між землею Ван-Дімена і Новою Голландією протокою, що тепер названа на його честь. Того ж року Фламінг, відкривач Амстердама, знайшов на східному узбережжі Нової Голландії річку Сван-Рівер, де водилися прекрасні чорні лебеді. Що ж до Фліндерса, то 1801 року він поновив свої дослідження, і його судно зустріло в бухті Побачення «Географа» і «Натураліста» – два французькі кораблі, якими командували Боден і Гамлен.
