То чи є можливість тут полагодити «Дункан»? Саме це і слід було з’ясувати. Щоб визначити характер пошкодження яхти, Джон Манглс наказав водолазам спуститися за корму судна. Ті після ретельного обстеження повідомили, що погнулась одна з гвинтових лопатей і зачепила ахтерштевень[65]. Як наслідок – гвинт не міг обертатися. Це було доволі серйозне пошкодження. Звісно, потрібного устаткування в Аделаїді не було і близько.

Добряче все обміркувавши, Гленарван і капітан Джон дійшли висновку: «Дункан» піде під вітрилами вздовж австралійського берега, певна річ, заразом розшукуючи сліди аварії «Британії». Вони зупиняться побіля мису Бернуллі, ретельно вивчать усі відомості про капітана Гранта. Пошуки триватимуть до Мельбурна – саме там можна буде усунути пошкодження. Потому «Дункан» знову крейсуватиме вздовж східних берегів, де, зрештою, й завершить свої пошуки.

На тому й порішили. Джон Манглс вирішив знятися з якоря, скориставшись першим попутним вітром. Чекати довго не довелося – надвечір ураган ущух. На зміну йому прийшов легкий південно-західний вітерець. Команда готувалася до відплиття. І на нових вітрилах о четвертій ранку матроси узялися за шпиль, вирвали якір із ґрунту, і «Дункан» під фоком, марселем, брамселем, кліверами, контр-бізанню й топселем пішов уздовж австралійських берегів.

За дві години мис Катастроф зник за виднокраєм. Яхта пливла повз протоку Інвестрігейтор, увечері обігнула мис Борда і пройшла вздовж острова Кенгуру.

Цей острів є найбільшим з-поміж австралійських островів. Неймовірної краси територія, всуціль укрита зеленим килимом рослинності, що спускається до прибережних складчастих скель. Лісами й рівнинами, як і багато років тому, гарцювали незчисленні стада кенгуру.

Наступного дня, поки «Дункан» крейсував уздовж узбережжя, до острова вирушили шлюпки з командою задля огляду крутих берегів Кенгуру.

Яхта перебувала під тридцять шостою паралеллю. Гленарван же прагнув обстежити всі береги аж до тридцять восьмої паралелі.

Удень 18 грудня яхта пройшла поблизу бухти Енкунте. Сюди 1828 року після відкриття Муррею – найбільшої річки Південної Австралії – потрапив мандрівник Штурт.

Береги цієї бухти – цілковита протилежність зеленого острова Кенгуру. Це була моторошна мертва земля. Пласкі пустельні береги бухти подібні до берегів полярних земель. Лише подекуди цю одноманітність порушував сірий бескид чи горбастий піщаний мис.

Під час плавання команда шлюпок непосильно працювала, але ніхто не нарікав. Чи не щоразу моряків супроводжували Гленарван, Паганель та юний Роберт. Вони особисто хотіли брати участь у пошуках «Британії», та навіть найретельніші пошуки не дали позитивних результатів.

Австралійські береги німували, подібно до прерій Патагонії. Утім, доки наші мандрівники не досягли пункту, вказаного в документі, надія жевріла. У цих місцях пошуки тривали задля перестраховки від будь-якої випадковості.

Уночі «Дункан» дрейфував, щоб триматися на тому самому місці, де його наздогнали сутінки. Вдень проводили ретельні пошуки на березі.

20 грудня мандрівники порівнялися з мисом Бернуллі, не виявивши на своєму шляху ані найменших ознак краху «Британії». Проте безуспішність пошуків нічого не доводила. Адже з моменту катастрофи минуло два роки – за цей час море мало зірвати з підводних каменів, розкидати і знищити всі уламки трищоглового судна. До того ж тубільці, які відчувають корабельну аварію, достоту як шуліка відчуває падаль, безперечно мали підібрати уламки «Британії» до трісочки. Гаррі Гранта і обох його супутників полонили, щойно їх викинуло на берег, та відвели вглиб материка.

Однак тоді втрачала сенс одна з доволі дотепних гіпотез Жака Паганеля. Поки йшлося про Аргентину, учений мав право стверджувати, що цифри, вказані в документі, стосуються не місця корабельної аварії, а місця перебування бранців. Звичайно, в пампі великі річки з їх численними притоками легко могли винести документ у море. А в цій частині Австралії річок, що перетинають тридцять сьому паралель, не злічити. До того ж Ріо-Колорадо і Ріо-Негро течуть до моря пустельним узбережжям, непридатним для життя і незаселеним. Головні ж австралійські річки – Муррей, Ярра, Торренс, Дарлінг – або впадають одна в одну, або несуть свої води в океан через гирла, які стали великими гаванями, жвавими портами. Важко навіть припустити, що водами, де безперестану плавають судна, така пляшка могла вільно проникнути в Індійський океан!

Це міркування не могло залишитися поза увагою проникливих людей. Паганелева гіпотеза, виправдана в умовах аргентинських провінцій Патагонії, не підходила для Австралії. Географ погодився з таким міркування майора. Стало очевидно, що градуси, про які згадано в документі, стосувалися лише місця краху «Британії» і що пляшку було кинуто в море поблизу західного узбережжя Австралії.

Утім, як справедливо зауважив Гленарван, це тлумачення документа не виключало гіпотези, що капітан Грант перебуває в полоні. Він сам наводить на цю думку в документі «…де вони потраплять у полон до жорстоких тубільців». Тому шукати бранців саме на тридцять сьомій, а не на якійсь іншій паралелі, не було жодних підстав.

Це питання довго обговорювали, і остаточний висновок був таким: якщо поблизу мису Бернуллі не вдасться відшукати слідів «Британії», то Гленарванові доведеться повернутися до Європи. Його пошуки виявляться марними, але він виконає свій обов’язок.

Проте це рішення надзвичайно засмутило пасажирів «Дункана», а Мері і Роберта довело до відчаю. Сходячи на берег разом із Едуардом і Геленою Гленарванами, Джоном Манглсом, Мак-Наббсом і Паганелем, діти капітана Гранта знали, що нині остаточно з’ясується питання про те, чи врятувався їхній батько. Так, саме остаточно! Бо під час попереднього обговорення Паганель цілком ґрунтовно довів, що на східному березі аварії статися не могло, бо тоді капітан Грант давно знайшов би можливість повернутися на батьківщину.

– Вірте, вірте і не втрачайте віри, – повторювала Гелена, яка сиділа поруч із Мері у шлюпці, – Бог нас не полишить!

– Так, міс Мері, – сказав капітан Джон, – коли людині бракує можливостей, тоді їй на допомогу приходить провидіння і відкриває досі не відомі шляхи.

– О, нехай почує вас Господь! – відповіла Мері Грант.

Берег наближався – до нього лишалося не більше кабельтова.

Шлюпка причалила до берега в маленькій природній бухті, утвореній двома кораловими мілинами, – з таких мілин із часом навколо південного берега Австралії утвориться рифовий пояс. Та й тепер ці рифи були вкрай небезпечні для кораблів. Можливо, об них і розбилася «Британія».

Пасажири яхти зійшли на пустельний берег, уздовж якого простягався ряд шаруватих круч заввишки до 68 футів. Без східців таке природне укріплення було б важко здолати, але Джон Манглс за півмилі на південь помітив пролом, що утворився внаслідок обвалу. Морські хвилі своїми могутніми ударами підмивали верхні шари цього масиву.

Гленарван і його супутники через пролом, а потім по досить крутому схилу зійшли на вершину кручі. Роберт, наче кошеня, першим видерся туди, від чого Паганель впав у відчай. Те, що дванадцятирічний хлопчисько випередив його, цибатого сорокалітнього чоловіка, зачіпало самолюбство географа.

Втім, Паганель значно випередив майора – тому було байдужки.

Незабаром маленький загін скупчився на вершині бескиду, розглядаючи рівнину внизу. Це була величезна необроблена ділянка землі, поросла низькими колючими чагарниками. Неродюча місцевість нагадала Гленарванові шотландські глени, а Паганелеві – безплідні ланди Бретані. Хоча місцевість і виглядала доволі відлюдною на узбережжі, проте вдалині декілька будівель свідчили про присутність не дикуна, а цивілізованої людини.

– Млин! – вигукнув Роберт.

І справді, за три милі оберталися крила вітряка.

– Так, це млин, – підтвердив Паганель, подивившись у свою підзорну трубу. – Маленька споруда, проте скромна і корисна. Вигляд такого млина завжди мене тішить.