Вождь, який правив човном, і справді належав до вищого рангу. Гостра кістка альбатроса, знаряддя праці маорійського майстра татуювання, п’ять разів глибоко зорала щільними візерунками його пихате обличчя.
Він закутався у плащ, зітканий із рослини форміум і оздоблений собачими шкурами. Заплямована кров’ю пов’язка на стегнах свідчила про недавню кровопролитну битву. У подовжених мочках вух були сережки із зеленого нефриту, а на шиї висіло намисто з пунаму – священних камінців, шанованих забобонними новозеландцями. Поряд із вождем лежала англійська рушниця і патупату – щось на зразок сокири смарагдового кольору з подвійним лезом, завдовжки вісімнадцять дюймів.
Побіля вождя сиділи озброєні воїни, не такі вельможні, але такі ж суворі на вигляд. Деякі з них, здавалося, ще страждали від нещодавно отриманих ран. Усі нерухомо сиділи, загорнувшись у плащі. Три люті собаки лежали біля їхніх ніг. Найімовірніше, веслувальники були рабами або слугами вождя. Вони гребли з неймовірною силою проти течії і просувалися досить швидко.
Посередині піроги сиділи, скулившись, десятеро бранців-європейців. Ноги їхні були зв’язані, але руки вільні. То були Гленарван, Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, стюард і двоє матросів.
Напередодні ввечері маленький загін, блукаючи в густому тумані, вмостився на нічліг просто посеред численного загону туземців. Опівночі сплячих мандрівників взяли в полон і перенесли на пірогу. Досі маорійці нічого поганого з ними не зробили, але й марно було чинити супротив. Їхню зброю, харчі і бойові припаси відібрали дикуни, тож бранців одразу пристрелили б із їхньої ж зброї.
Зі скупих англійських фраз, якими перекинулись туземці, бранці зрозуміли, що це маорійці, яких нещодавно розбили англійські війська, і що вони прямують до верхів’я Ваїкато. Їхній вождь дав гідну відсіч 42-му полку і втрапив під час битви своїх найкращих воїнів. Тепер він повертався на береги цієї річки, аби завербувати нових бійців і з’єднатися з відважним Вільямом Томпсоном, який і досі бореться із завойовниками.
Цей вождь мав зловісне ім’я Каї-Куму, що туземною мовою означає «Той, хто пожирає ворога». Він був дуже сміливий, відважний, але його відвазі не поступалась його жорстокість. Годі чекати від такої людини пощади. Його ім’я було добре відоме серед англійських солдатів. За його голову губернатор Нової Зеландії обіцяв грошову винагороду.
І це страшне лихо звалилось на Гленарвана саме тоді, коли він майже досяг такого жаданого Окленда, звідки прямим рейсом планував ді статися Європи. Та дивлячись на спокійне обличчя Гленарвана, ніхто б не подумав, що його серце крають тяжкі думи. Він ніколи, ні за яких обставин не втрачав сили духу. Лорд розумів, що мав бути опорою й прикладом для своєї дружини та супутників, і готовий був померти, якщо його смерть врятує близьких йому людей. Під час смертельної небезпеки ця мужня людина й на мить не каялась у своєму благородному пориві, що закинув його в ці дикі краї.
Супутники Гленарвана були гідними свого керівника. Вони поділяли його благородні помисли, за їхніми гордими, спокійними обличчями не можна було і думки припустити, що вони пливуть назустріч страшній смерті. За порадою Гленарвана вони змовились не виявляти жодної емоції стосовно того, що сталося. Тільки така поведінка могла заслужити повагу у дикунів. Дикунам, а особливо маорійцям, властиве почуття власної гідності, яке ніколи не полишає їх. Вони поважають тих, хто своєю холоднокровністю й мужністю змушує поважати себе. Гленарван знав: якщо вони оберуть таку тактику поведінки, то тим самим уникнуть грубого поводження.
З часу відплиття неговіркі маорійці ледь перекинулись кількома фразами, одначе Гленарван зрозумів, що вони знають англійську мову. Він вирішив запитати маорійського вождя, що на них чекає.
– Куди ти нас везеш, вождю? – запитав він у Каї-Куму голосом, у якому не прозвучало жодної нотки страху.
Вождь окинув його холодним поглядом і промовчав.
– Що ти збираєшся з нами зробити? – перепитав Гленарван.
Очі Каї-Куму зблиснули, і він відповів:
– Обміняти тебе, якщо твої захочуть тебе взяти. Убити тебе, якщо вони відмовляться.
Гленарван більше не ставив запитань, але в його серці зажевріла надія. Він зрозумів, що якісь маорійські вожді потрапили в полон до англійців і туземці намагаються повернути їх шляхом обміну. З цього слід було зробити висновок, що є бодай крихітний шанс на спасіння, і становище бранців не таке вже й безвихідне.
Тимчасом човен плив угору по ріці. Паганелеві, природна допитливість якого змушувала з легкістю впадати в крайнощі, світ угору піднявсь. Він утовкмачив собі, що маорійці позбавили їх необхідності самим добиратися до англійських аванпостів і що в цьому сенсі полон їм тільки на руку. У такий спосіб змирившись зі своєю долею, географ узявся простежувати за мапою шлях, яким несла велична Ваїкато свої води.
Леді Гелена й Мері Грант, змусивши себе притлумити жах, упівголоса розмовляли з Гленарваном, і навіть найвправніший фізіономіст ніколи б не визначив, що цих жінок крають страшенні муки.
Ваїкато по праву вважають національною рікою Нової Зеландії. Маорійці люблять її, як німці Рейн, а слов’яни – Дунай. Ця ріка несе свої води вздовж двохсот миль найкрасивіших місцевостей північного острова – провінцій Веллінгтон і Окленд. Її іменем називаються всі неприборкані прибережні туземні племена, що як один постали проти загарбників. На Ваїкато досить рідко плавають судна. Лише піроги острів’ян розтинають своїми задертими носами її хвилі. Не кожен мандрівник наважиться плисти поміж її священних берегів, а верхів’я Ваїкато є забороненим місцем для нечестивих європейців. Паганель знав, як туземці шанують цю велику новозеландську річку. І він знав, що жоден природодослідник не піднімався вище злиття Ваїкато з Вайпою. Куди ж Кай-Куму везе своїх бранців? Географ так і не дізнався б, якби вождь і його воїни не повторювати так часто слово «таупо». Він зазирнув у мапу і побачив, що ця назва стосується відомого в географічних літописах озера. Розташоване воно в гористій місцевості острова, на півдні провінції Окленд. Саме з цього озера бере свій початок Ваїкато. Географ визначив, що відстань між цим озером і місцем злиття з Вайпою – сто двадцять миль. Французькою, аби його не зрозуміли дикуни, Паганель попросив Джона Манглса визначити швидкість руху човна. Молодий капітан встановив, що вони йдуть зі швидкістю приблизно три милі за годину.
– У такому разі, – підсумував географ, – із зупинками на ночівлю ми пливтимемо приблизно чотири дні.
– А де розташовуються англійські пости? – запитав Гленарван.
– Важко визначити, – відповів Паганель. – Однак воєнні дії розгорнулись у провінції Таранакі, тож, імовірно, війська зосередились по той бік озера, на протилежному гірському схилі, у самісінькому осередку повстання.
– Сподіватимемося, що це так, – промовила леді Гелена.
Гленарван з тугою поглянув на свою молоду дружину та Мері Грант, бідолашних жінок, які потрапили до лап лютих туземців і прямують до краю, де їм не допоможе жодна жива душа. Та, помітивши на собі пильний погляд Каї-Куму, притлумив хвилювання, аби вождь не здогадався, що одна із бранок його дружина, й з удаваною байдужістю звернув погляд на берег ріки.
За півмилі від місця злиття річок пірога пропливла, не зупиняючись, повз колишню резиденцію короля Потатау. Кілька зруйнованих хижок, розкинутих над берегом, свідчили про жорстокі баталії, які відбувалися тут нещодавно. Вся ця прибережна місцевість здавалася знелюдненою, скрізь була пустка. Тільки водяні птахи порушували журну тишу цієї відлюдної місцини. Вони втішалися спокоєм і відсутністю людей, вигнаних чи знищених війною.
У низині Ваїкато широко розливалась серед неозорих рівнин, але ближче до верхів’я гори начебто стискають долину, в якій річка продовжила своє русло. За Паганелевою мапою, за десять миль од злиття річок на лівому березі мала бути притока Кірі-Кіріроа. І справді, вона була, але Каї-Куму там не зупинився. Він звелів дати бранцям їхні ж запаси провізії. Що ж до вождя і його рабів, то вони вдовольнялися звичною для них їжею – їстівною папороттю, печеними корінцями й картоплею капанас, яких удосталь було на островах. М’ясом маорійці не харчувались, та й м’ясні консерви бранців їх аніскільки не цікавили.
