— Звичайно, ви маєте рацію, — замислено мовив Хеннінгер. — Але ж ви знаєте, мої редактори весь час полюють на незвичайні, сенсаційні історії. Така вже політика “Очевидця”. Я думаю, Дарк просто не зрозумів усієї суті справи, до того ж він журналіст і, певне, дуже мало знає про ваші рекламні плани.

— Так само подумав і я, — сказав Фасберже, приязно всміхаючись. — Звичайно ми дістаємо всіляку підтримку з боку преси, особливо коли йдетеся про нові вироби. Мушу признатись, я почуваю себе трохи винним, що взагалі заговорив про це. Мені менш за все хотілось би, щоб ви подумали, ніби я намагався якось вплинути на редакційну політику одного з ваших журналів…

— Що ви, що ви! — мовив Хеннінгер, великодушно махнувши рукою. — Я дуже радий, що ви про це сказали. Такі непорозуміння час від часу трапляються, і куди краще полагодити їх, поки ще не заподіяно шкоди. Я додбаю про те, щоб секрет “Врододію” був збережений — принаймні на редакційних шпальтах “Очевидця”, коли не на його рекламних сторінках.

— Ви дуже люб’язні, Чарлзе.

Фасберже підкликав офіціанта.

— Мені здається, — весело мовив він, — що такий приємний сніданок треба гідно завершити… Гей, подайте нам “Арманьяк”!

— “Арманьяк”! — луною озвався Хеннінгер. — Чудово!

Перенісши теку з матеріалами про фірму “Черіл” до редакції, Пол Дарк щодня присвячував їй з годину чи трохи більше: переглядав чернетки, редагував і переписував окремі місця рукопису — одне слово, ретельно шліфував, готуючи до наступної публікації. Остаточного вигляду репортаж мав набрати в руках Коулбі та Майєрса, у кімнаті літературних редакторів, однак думати про завершення рукопису було ще зарано; в кожному разі, не вистачало ще деяких додаткових відомостей. Десь за тиждень перед публікацією, думав Дарк, він передасть рукопис і фотографії Дікону, секретареві редакції, і той через технічний відділ зв’яже його з друкарями та гравірувальниками. Але цей день був ще далеко — десь за місяць чи, може, й більше.

Бренда Мейсон була в захваті.

— В наші дні рідко кому щастить натрапити на такий яскравий випадок кричущого обману публіки, — казала вона. — Цей репортаж відчутно похитне репутацію фірми “Черіл” і напевне знищить “Врододій” у зародку. Єдина особа, яку мені щиро жаль, це Мері Стенз. Боюся, що її буквально розіпнуть.

— Навряд, — заперечив Дарк. — Скорше навпаки — весь цей галас піде їй тільки на користь. Зрештою, її врода справжня, і цього ніхто в неї не забере. Вона хоче стати актрисою і має тепер для цього всі можливості.

— Сама врода ще не робить жінку актрисою, — не здавалася міс Мейсон.

— Але сприяє цьому. Втім, я гадаю, що їй не забракне й таланту. В певному розумінні цей удар по “Врододію” може відкрити перед нею широкі перспективи. Тисячі людей прагнутимуть самі побачити дівчину, яку зробив красунею ескулап, що відсидів у тюрмі за підпільний аборт. Така реклама в наш час має високу ціну. Завтра Мері Стенз може стати знаменитістю.

— Будемо сподіватися, що вийде по-твоєму, — пробурмотіла міс Мейсон. — Що ж до мене, то я гадаю, що її чекають тяжкі випробування.

— Мене це не обходить, — рішуче заявив Дарк. — Єдине, що для мене важить, — це репортаж.

Наступного дня перед самою обідньою перервою його викликали до кабінету відповідального редактора. Безіл Бомон сидів за столом, знічев’я малюючи щось на аркуші паперу. Він показав Дарковї на крісло.

— Послухайте, Поле, — трохи ніяково заговорив Бомонд. — Ви пам’ятаєте, десь цими днями ми розмовляли з вами про репортаж, присвячений новому косметичному виробові “Врододій”, чи як його там?

— Атож, — відповів Дарк. — Робота посувається успішно.

Бомон помовчав, тоді глибоко зітхнув.

— Боюся, вам доведеться відмовитись од нього. Це матеріал не для нас.

Дарк пильно подивився на співрозмовника, не зовсім розуміючи його.

— Це розпорядження ради директорів, — пояснив Бомон, — А точніше кажучи, самого Чарлза Хеннінгера. Репортаж друкувати заборонено.

— Стривайте, Безіле, — сердито мовив Дарк. — Адже це не просто собі звичайний репортаж, а важливе викриття. Ми повинні надрукувати його. Ви самі так казали.

Бомон знизав плечима.

— Я розумію, Поле, але ж не я голова концерну “Стайн — Хеннінгер”. Я заробляю собі на прожиття так само, як і ви. Шеф звелів, щоб до його подальшого розпорядження на сторінках журналу і словом не згадувалося про будь-які вироби фірми “Черіл”, в тому числі й про “Врододій”.

— А чи знає Хеннінгер, про що йдеться в цьому репортажі?

— Не моє діло вчиняти допит голові концерну, — роздратовано відповів Бомон. — Коли він забороняє друкувати якийсь матеріал, то для мене це означає, що матеріал не побачить світу. — Він тицьнув пальцем на Дарка. — І для вас також.

— Але чому? Чому?

— Не знаю. Якісь таємні пружини, Хтозна, а може, він один з провідних акціонерів фірми “Черіл”.

— Треба, щоб хто-небудь з’ясував йому становище, — невгавав Дарк. — Я витратив на цей репортаж стільки часу і знаю напевне: це саме те, що потрібно “Очевидцеві”. Скажу навіть більше: надрукувати його— наш громадянський обов’язок. Хеннінгер не має права забороняти такий важливий матеріал.

— Він голова концерну і відповідальний директор, — спокійно відказав Бомон. — Він платить нам гроші і має право на все.

— Але ж репортаж уже майже готовий, це ґрунтовне висвітлення злободенного громадського питання.

Бомон терпляче зітхнув.

— Єдине злободенне питання для нас з вами, Поле, полягає в тому, чи будемо ми й далі працювати в “Очевидці”. Певне, Хеннінгер має на те свої причини: можливо, якісь політичні міркування, чи тиск з боку рекламодавців, чи, може, знає якихось осіб, причетних до цієї справи.

— Я й сам знаю кількох таких осіб. Безіле. Одна з них — дівчина, якій ми маємо сплатити по фунту за слово за її участь у цьому викритті. Я не можу покинути її ні з чим.

— Ну, це не проблема. З нею укладено договір?

— Ні, але була усна угода.

— Гаразд. Ми не будемо дріб’язкові. Гадаю, вона погодиться на певну взаємоприйнятну суму — скажімо, двісті чи триста фунтів. Найістотніше зараз те, що шеф наклав на репортаж цілковите вето, і ні ви, ні я нічого не можемо вдіяти.

— Дозвольте мені побалакати з ним, — невгавав Дарк. — Я можу показати йому рукопис і фотографії. Він повинен змінити своє рішення, коли сам ознайомиться з фактами.

— Ні, — твердо відказав Бомон. — Усе вже вирішено. Я відповідаю перед Хеннінгером за “Очевидець” і мушу виконувати його розпорядження. Репортаж про “Врододій” не побачить світу. Коли ви спробуєте діяти через мою голову, Поле, це вам нічого не дасть, повірте.

Дарк похмуро кивнув.

— От уже не гадав, що доживу до такого дня, коли “Очевидець” побоїться викрити відвертий обман, незалежно від того, зачіпає це інтереси реклами чи ні, — гірко мовив він.

— Річ не в боягузтві, і, скільки мені відомо, інтереси реклами тут ні до чого. Ми ніколи не знімали матеріал через те, що він може образити рекламодавця. Шеф має свої причини. Цілком можливо, що це послуга якомусь приятелеві. Але концерном керує він, Поле. Публікація репортажу виключена. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — стомлено озвався Дарк. — Щиро кажучи, за таких обставин мені слід би піти з роботи…

— Але ви цього не зробите. Дарк промовчав.

— Майже всі ми ладні залишити роботу, коли йдеться про наші принципи, — співчутливо мовив Бомон, — але насправді ніколи цього не робимо. Коли доходить до діла, ми всі виявляємось схильними до компромісів із власним сумлінням, починаємо чіплятися за насиджене місце, і зрештою все минається. Через кілька тижнів нагодиться якась нова справа, ви й думати забудете про “Врододій” і тільки радітимете з того, що не покинули роботи.

— Ваша правда, — невесело сказав Дарк. — Хай живе вільна преса. Борімося за істину, але тільки з дозволу хазяїна.