— Так, — відказала вона, трохи спантеличена. — А ви, напевне, друг містера Фасберже з вілли Лорен?

— Цілком справедливо. Такий давній Емілів друг, що вже й не можу пригадати відколи. Але таку величезну приємність він зробив мені вперше.

Він повів дівчину до “кадилака”.

— Прошу вас у мій лайнер, серденько. Милий боже, якби я був років на двадцять молодший!..

Машина з ревом рвонулася з місця і помчала прибережним шосе до Антіба. Мері потрапила на південь Франції вперше, і її увагу привернула мінлива панорама місцевості з неосяжною мерехтливою голубінню моря обіч дороги. Вассерман вів машину вправно, на високій швидкості, й без угаву торохтів своєю чудною американською говіркою. Більшості з того, що він казав, дівчина не чула, та час від часу його патякання відвертало її увагу від навколишнього краєвиду, особливо коли він про щось питався і по тому западала тиша. От і тепер вона помітила саме цю тишу.

— Як він міг? — настійно допитувався Вассерман. — Оце єдине, що я хочу знати. Як він міг?

Мері силкувалася пригадати, про що говорилося перед тим. Щось наче про створення вроди в лабораторних умовах.

— Це й справді був лабораторний дослід, — пояснила вона. — Я думаю, містер Фасберже навіть не сподівався, що він дасть такі разючі наслідки.

— Я питаю про те, — сказав Вассерман, рвучко крутнувши кермо на крутому повороті, — як міг він створити красу там, де її не було? Гадаю, ви й до того були гарненька. А він тільки поліпшив вашу зовнішність.

— Ні, — твердо заперечила Мері. — Я була зовсім непоказна. Все перетворення зробив за кілька тижнів один лікар на прізвище Престон, що працював за контрактом для фірми “Черіл”.

— Але як саме?

— Не знаю, чи можна мені щось пояснювати, — ухильно відказала вона. — Все воно пов’язане з новим препаратом під назвою стимулін, що входитиме до складу крему “Врододій”.

— Оце так штука! — в захваті вигукнув Вассерман. — І чого це, в біса, старий телепень Еміль перший до такого додумався! Та якби цю ідею в Америку котромусь із наших провідних косметичних концернів, та ще хлопцям з Медісон-авеню, що зуби з’їли на рекламі!.. — Він на мить змовк, у захваті від власних міркувань. — І кольорове телебачення, — раптом мовив він. — Ось що вам потрібно, рибонько. Кольорове телебачення. Ніщо інше не зможе віддати вам належне.

Він ще кілька хвилин просторікував, аж поки Мері відчула себе зовсім збентеженою.

— Містере Вассерман, — перепинила вона його, — чи не могли б ми натомість поговорити про вас? Ви вже багато чули про мене від містера Фасберже, а от я вас ще зовсім не знаю.

— Про мене? — неуважно мовив Вассерман. — Ах, так… про мене! До сьогодні це була моя улюблена тема. Знаєте, що я вам скажу, рибонько? Почекайте, доки ви познайомитесь із Фіс. Це моя дружина. Вона розповість вам про мене геть усе, така вже в неї звичка. Я не бозна-яка персона. Звичайний голлівудський продюсер. Зробив кілька великих фільмів, відкрив кілька зірок. Усі мене знають, але що мені з того!.. Я живу собі помаленьку. У мене є в Каліфорнії два будинки, один із плавальним басейном, маю половинний пай у телевізійній компанії на південь від Лос-Анжелеса. Відкрию вам, рибонько, свій секрет — я діяльний. Я ніколи не сиджу без діла, за винятком тих випадків, коли нічого не роблю. А коли нічого не роблю, то це вже по-справжньому нічого — і пальцем не кивну. Людині необхідно вряди-годи перевести дух. А. багато хто про це забуває. Вони воліють не витрачати марно свій час — це, мовляв, неощадливо, — а врешті витрачають усі гроші на лікаря-психоаналіста. Що ж до мене, то я ніколи в житті не звертався до психоаналістів. От Фіс— то інша річ. Вона таки частенько запрошує до себе лікаря, щоб забити йому памороки своїми балачками. В її жилах є якась домішка ірландської крові, отож вона й не проминає жодної нагоди побазікати. Милий боже, уявляю собі вираз її обличчя, коли вона вас побачить! Вона завжди каже, що по-справжньому вродливих жінок не існує. Доведеться їй забрати свої слова назад і… — Він урвав мову і кілька секунд весело підсміювався. — Тепер вона матиме поживу для балачок на. найближчі кільканадцять років!

Сем Вассерман і далі майже без угаву говорив один за двох. Отаким побитом вони й дісталися до Антіба, а тоді до вілли Лррен.

Залишившись у призначеній для неї вишуканій спальні, вікна якої виходили на Середземне море, Мері Стенз швидко звільнилася від ніяковості й напруги, що не давали їй спокою протягом останніх кількох тижнів. Довкола панував тихий мир, і її пойняло таке відчуття, ніби вона раптом опинилася поза часом; до того ж на віллі зібралося досить приємне товариство. До кінця дня Мері встигла перезнайомитись з усіма: з надміру запобігливими Жаном Лайє та його дружиною; з містером і місіс Джеймс Крістофер (він був письменник, що збив п’ятизначну суму на екранізації одного з найпопулярніших своїх романів і тепер тримався далі від Англії, з твердим, але цілком законним наміром уникнути сплати прибуткового податку); з Вандергофами (молодим голландським подружжям, що вело паразитичне існування коштом свекра, який мав пай у великому діамантовому ділі); з показною, середніх літ жінкою на ім’я Джозефіна Джонс та її двадцятидвохрічною дочкою Дженніфер (мати була авторкою, а дочка — виконавицею невеличкої ролі в багатосерійній телевізійній постановці, що в ній розповідалося про те, як проста медична сестра негадано здобула щастя й багатство); і, певна річ, із самою Фіс Вассерман, що в цілковитій відповідності з прогнозом свого чоловіка майже не закривала рота, без будь-якого ладу перескакуючи з одного на інше.

Як і в більшості близьких до літератури кіл, там радше теревенили, ніж розмовляли, і ті балачки були більше жваві, аніж дотепні. В кожному разі, вони очевидячки не вимагали надто глибоких думок, і перше-ліпше пусте зауваження сприймалося так само схвально, як і ретельно обміркований дотеп. Це давало Мері змогу вільно й невимушено спілкуватися з усіма тими людьми, що прийняли її до свого товариства тільки завдяки зовнішності. А втім, у певному розумінні фізична врода сама по собі важила не менше, ніж багатство, а що Мері було її не позичати, то всі інші мешканці вілли Лорен ставились до неї з належною пошаною. Цей дивний прояв свідчив лише про те, які непослідовні й довільні критерії оцінки людини в сучасному світі.

Загалом життя на віллі було чистісіньким марнуванням часу. Довгі одноманітні дні — тільки й того діла, що купатися в голубому літеплі Середземного моря або лежати проти сонця на пляжі. А вечорами — поїздки до Антіба в пошуках розваг: вистав, концертів, нічних кабаре. Мері завжди була в гурті, і це її тішило, бо вона ще не звикла до безнастанної уваги, яку привертала її врода. Та поступово дівчина стала почуватися певніше.

Ця атмосфера незворушної лінивої бездіяльності була до певної міри оманлива. Десь за лаштунками відбувалися події. Одного разу, наприкінці першого тижня, Сем Вассерман поїхав своїм “кадилаком” у Канн і повернувся лише пізно ввечері. Наступного ранку він знову зник. За сніданком Мері помітила, як місіс Вассерман нишком позирає на неї і значуще всміхається, але тільки десь після полудня, коли вона лежала замріяна під гарячим промінням сонця на пляжі, Фіс спустилася до неї в своєму вогненно-червоному бікіні^[4], що був на неї аж надто малий і робив її схожою на повітряну кулю.

— Вас, напевне, цікавить, що це затіває Сем? — мовила вона, важко гепнувшись на барвистий рушник, простелений на гарячій гальці.

Мері це анітрохи не цікавило, та вона так не сказала.

— Він влаштовує ваше майбутнє, Лоро, — провадила Фіс. — Сем у цьому неабиякий мастак. Він знає стількох людей, скажу я вам, ну просто безліч. Ото клопоту я маю, коли доводиться приймати їх у себе в Лос-Анжелесі! А скільки треба прислуги!.. — Вона з відразою махнула рукою. — Хоч це корисно для діла і Сем списує всі витрати як податки. У. Сема найкмітливіший бухгалтер в усіх Сполучених Штатах. Та й сам він неабиякий проноза. Свого часу облагодив не одне хитре дільце. Пригадую, колись у Нью-Йорку…