Та наступна новина була набагато лиховісніша. Протягом кількох днів газети повідомляли, що Лора Смайт перебуває в готелі “Онікс-Асторія” і до неї приставлено приватного детектива, який охороняє її від небажаних відвідувачів та представників преси. Аж раптом наприкінці тижня всі лондонські вечірні газети одночасно зчинили галас: “Лора Смайт зникла!”, “Де шукати “Дивовижну”?”, “Красуня втекла! Але куди?”

Як виявилось, Лора Смайт залишила “Онікс-Асторію” серед ночі, коли навіть невсипущого Вїллербі на часинку здолав сон. Вона взяла таксі до Голборна, звідти іншим таксі доїхала до Бейзвотера, але далі всі сліди губилися. “Вона мала дуже пригнічений вигляд, — розповідав водій одного таксі, — а на обличчя спустила вуаль, наче не хотіла, щоб її впізнали”.

Скидалось на те, що й для Фасберже та інших керівників фірми “Черіл” втеча Лори Смайт була цілковитою несподіванкою. Натовп журналістів посунув до її колишньої домівки в Саут-Кенсінгтоні, де їх гостинно зустрічала розшаріла Пенелопа, яку дуже тішила така увага з боку преси. Одначе Лори там не було. Ні, вона навіть і не заходила. Далебі, Пенелопа й гадки не мала, куди вона могла податись. О, вона завжди була така — ніколи не знаєш, чого від неї чекати…

Тоді репортери напалися на самого Пола Дарка, гадаючи, що дівчина могла зайти до нього чи зв’язатися з ним у якийсь інший спосіб. Дарк похмуро запевнив їх, що не бачив “Дивовижної” близько двох місяців і що він чи не остання людина, до якої б та схотіла звернутися. Потім у свою чергу поставив кілька запитань. Чи пощастило їм про щось дізнатись, а коли так, то про що саме? Які мотиви спричинилися до втечі дівчини? Та представники преси не виявили великої охоти до розмови.

— Якби ми мали факти, ми б про них написали, — сказав один репортер. — Усі мовчать, наче їм позаціплювало. Все, що ми маємо, — це одне-два припущення і повна торба здогадів. Ми вже полізли були і в медицину, але всі ескулапи кажуть різне. Та коли трохи пометикувати… — Він нерішуче замовк і з деяким острахом позирнув на похмуре Даркове обличчя.

— Ну-ну?..

— Вона змінюється назад. Її краса злазить з неї, наче мертва шкіра. Через те вона й забилася десь у закуток, мов поранена тварина. Сховалась од світу, поки все це минеться.

Дарк сердито глянув на нього.

— То чому ж ви не дасте їй спокою, не перестанете полювати на неї? Якщо вона в біді, їй потрібна допомога, а не цькування й галас.

Репортер здвигнув плечима.

— Вона — легенда, яка належить загалу. І ви, містере Дарк, знаєте це незгірше за мене. Ви відкрили всім, як Рафф створив її, тож навряд чи вам випадає заперечувати, щоб ми розказали, як ви її занапастили.

Протягом кількох наступних днів Дарка чимдалі дужче опановували неспокій і роздратування. Його збентежений розум силкувався безсторонньо зважити становище, але міркувати спокійно Дарк не міг. Усі його думки безладно кружляли навколо незворушного, наче скам’янілого образу Мері Стенз, що сірою безликою плямою весь час стояв перед його очима, і Дарк не наважувався додати йому жодної живої рисочки. То була невідчепна страшна мара, що переслідувала його і вдень і вночі, навіть тоді, коли його ненадовго змагав тривожний сон.

Нарешті в суботу одне заокеанське інформаційне агентство передало офіційне повідомлення з Голлівуду:

“Кінець, — сумно зітхнув Дарк. — Для Мері Стенз це однаково, що смертний вирок. І моя вина в цьому безперечна. Надрукувавши свій репортаж, я зруйнував її кар’єру, а можливо, і вроду. Але ж цим самим я зруйнував і свою кар’єру. Я не міг вчинити інакше, хоч які були б наслідки” — такі вже правила гри. А надто тоді — в один з тих переломних моментів, коли людина повинна зробити вибір між добром і злом, знаючи, що від цього рішення залежить не тільки її власне майбутнє, але й майбутнє іншої людини. І все ж таки я вважаю, що вчинив правильно, і певен, що коли б повернути час назад і почати все спочатку, то повівся б так само. Чи ж це не найкраще мірило поведінки” коли людина цілком свідомо ладна повторити той чи той вчинок, знаючи наперед, якими страшними наслідками він загрожує?..”

Та почуття моральної правоти не зменшило Даркової пригніченості, до якої додалася ще й болісна свідомість власної безпорадності. Він налив собі повну склянку віскі й закурив сигарету. Тоді втупив похмурий невидющий погляд у вікно, на сіру вул. ицю внизу.

“Все повертається назад, до самісінького початку, — думав він. — До тої непоказної дівчини в незграбній голубій сукні, дівчини з нездоровим жовтуватим обличчям і тьмяно-каштановим волоссям. “Я повинна пояснити, міс Стенз, що ми не пропонуємо вам постійної роботи в редакції “Очевидця”. Йдеться скорше про тимчасове журналістське доручення…” Третьорядна акторка-невдаха, що в перервах між нечисленними епізодичними ролями заробляла на прожиття невмілим друкуванням на машинці і з охотою погодилася на цей косметичний дослід, сподіваючись, що він дасть їй можливість вибитися в люди й здобути красу. “Я подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною…” Батько-австрієць, що помер під час війни брат у Канаді й сестра в Беркенхеді та ще гірка п’яниця мати, що впивається до смерті у своїй маленькій кімнатці в Бейзвотері…

Нараз плин його думок урвався. Він допив віскі й налив іще.

— Бейзвотер… — мовив уголос. — А що коли…

Він нервово заходив по кімнаті, неспроможний приборкати безладну круговерть думок.

“Цілком може бути… — говорив він собі. — Адже саме там бачив її востаннє водій таксі. Безпорадна й нікому не потрібна, вона, либонь, тільки туди й могла податися — в єдину домівку, де її ніхто не потривожить, бо адресу знають лише брат у далекій Канаді — до нього не доберешся — і сестра в Беркенхеді яка напевне мовчатиме. Та ще, мабуть, Пенелопа — ця теж навряд чи щось скаже…”

Він поміркував так хвилин із десять, тоді швидко накинув на себе пальто і спустився вниз до машини.

Неприхована ворожість, що світилась у зелених Пенелопиних очах, не віщувала нічого доброго. Пишна золотава зачіска дівчини збилася набік, а її вуста, звичайно, червоні й привітні, були міцно стулені й не нафарбовані. Вона стояла перед порожнім каміном у своїй нужденній квартирі, войовниче розставивши ноги, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця.

— Сідайте, містере Дарк, — мовила холодно.

Він лишився стояти і, заклавши руки в кишені пальта, похмуро дивився на дівчину.

— Я мав час про все подумати, — сказав він. — Що зроблено, того не вернеш, але вона потребує допомоги, і я хочу допомогти їй.

— Ви вважаєте, що зробили ще не досить? — спитала Пенелопа. — Ви піднесли її нагору, а тоді скинули в прірву. Єдине, що ви можете зробити, це дати їй спокій.

— Єдине, що я можу зробити, це зарадити лихові, — твердо відказав Дарк.

Пенелопа глузливо всміхнулася.

— Шкода, що ви не подумали про це раніш. Та я краще виказала б її збіговиську надокучливих репортерів, що весь час крутяться коло мене, аніж вам, містере Дарк. Невже ви не розумієте, що ви найперший ворог Мері? Вона вас ненавидить.

Дарк стомлено зітхнув і сів.

— Так, — погодився він, — вона має всі підстави ненавидіти мене, але те, що я зробив, було вирішальною ставкою в грі, і вона про це знала. То був двобій між ділками і пресою, між Фасберже і мною. Мері опинилася між двох вогнів, і ніхто не міг її врятувати.

— Цебто, ніхто не переміг, а Мері загинула. Тож дозвольте запитати вас: чи варто було боротись?

Він трохи подумав, перш ніж відповісти.