З іншого боку, приналежність до доброї родини означала виїзди на гірськолижний курорт Славське, просторе помешкання в історичній частині міста, збережене від перетворення на комуналку низкою інтриґ і спецоперацій за участю представників кількох родинних гілок та поколінь, квитки на найкращі концерти у філармонії й гастрольні вистави, істотна, як на ті часи, матеріальна допомога від родичів з Польщі й Канади, а з постанням незалежності — значно ширші можливості для виїзду за кордон.

У паралельному світі, тобто тому, де треба було співжити з ними, практикувався освячений кількома поколіннями валенродизм. Це означало, що Ванда не мала їх надмірно дратувати, а мала бути відмінницею, носити піонерський галстук, вступити в комсомол, у музичній школі відспівувати обов’язкову програму до комуністичних свят, одне слово, не тільки вижити, а ще й отримати максимум можливостей, аби одного дня розвалити їх ізсередини. У старших класах Ванда навчилася розпізнавати ровесників, які спрямовано діяли у схожий спосіб. Насправді у ті роки пізнього брежнєвізму та правління ще парочки древніх генеральних секретарів, лояльність до комуністичних ритуалів імітували всі. Навіть юні та прагматичні спадкоємці військово-партійної еліти — і ті лише імітували. Але своїх Ванда впізнавала за серйозністю, з якою вони до цього імітування ставилися, затиснутими зубами та кулаками, щоправда, їхніми кулаками були дулі в кишенях. Навряд чи всі вони вірили, що День Х, коли їм, аґентам під прикриттям, пощастить завдати удару, таки настане, але всі вони вірили у доцільність виживання.

Захоплення Ванди західною рок-музикою та вишукуваними по англомовних радянських антологіях (такі, виявляється, були) поезіями бітників толерувалося найближчим, тобто родинним і довколародинним оточенням, оскільки було проявом антирадянськості. У цьому дивовижному маленькому світі гармонійно уживалися колядки, пампухи, цвібак і Джим Моррісон — як рівноцінні ознаки соціального протесту.

Потім була можливість залишитися в Канаді, але вона не залишилася. Як і багато з її ровесників, вона вірила у свою країну та своє призначення її піднімати. Перспектива змін вимірювалася кількома роками.

Країна не забарилася віддячити — інфляцією, бандитами, які невідомо звідки з’явилися в таких кількостях, вирубуванням світла зимовими вечорами, перетворенням улюбленого міста на завалений дешевим мотлохом базар, а головне — тисячами бошівських мармиз на вулицях, так, мовби люди щодня ставали все примітивнішими, дурнішими та потворнішими.

Життя було щедрішим за країну. Життя вибухало нескінченними фестивалями, такими ж юними й такими ж талановитими друзями, незалежними, як тоді здавалося, газетами й телебаченням, потоком новоприбулих іноземців з астрономічною, як, знову ж таки, тоді здавалося, кількістю бабла. Втім, коли Ванда вже була майже переконана, що й ці підстави для оптимізму вичерпалися, ритм втрачається, темп сповільнюється, поразка невідворотна — ось тоді серед згаданого потоку раптом виринув Елайджа Мельник.

Хрін його зна, чим він її зачепив. Можна припустити, що своєю цілком особливою манерою її слухати — віддано, усім собою, хоча це останнє могло пояснюватися його не вельми певним володінням українською мовою. Цілком імовірно, що своєю окремішністю й інакшістю, дистанцією, яка віддаляла його від усіх звичних львівських розкладів, ієрархій, церемоній. І йому точно від неї нічого не було треба: як правило, чоловіки, котрі цікавилися Вандою, потребували не стільки її, скільки її зіркового статусу, який надавав їм блиску в очах оточення, тішив їхні амбіції, адже близькість із нею оберталася безліччю корисних знайомств. Зрештою, з нею було просто весело, а вона сама була надто заклопотана, аби вимагати до себе надмірної уваги.

Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути. Поруч із ним вона й сама вірила, що саме такою була все життя.

Чи спіткаю я Ванду? — кожного разу, виходячи з дому, Елайджа сподівався зустріти її. Він знав, що вона усміхнеться, що цілуватиме його просто на вулиці, посеред міста, так, мовби й не тими ж вулицями ходить її свекруха, приятелі її чоловіка, виховательки садочка її дитини, мовби й не в цьому місті плітки розносяться зі швидкістю пожежі в засушливий серпневий день. Як дитина, що моментально захоплюється баченим перед собою, Ванда потягне його вирішувати мільйон своїх справ, зустрічати мільйон своїх друзів, вони сядуть на каву, але до них весь час хтось підходитиме привітатися, сідатиме поряд, ніби все це місто навмисне змовилося, аби тільки не лишати його з нею наодинці, відбирати у нього шанс за шансом, зжирати їхній спільний час.

З нею Елайджа абсолютно втрачав почуття страху. Він відважно заходив у темні провалля, у запахи гнилого дерева, вапна й щурів. В одному з підвалів вони були навіть двічі: першого разу лишень спустилися на один проліт униз, другого — пройшли глибше, там виявилося кілька величезних кімнат, у глибині одної з яких горіло світло та валялися матраци: очевидно, це відносно затишне приміщення було притулком бомжів. Елайджі важко було уявити менш придатне для кохання місце. Він притулив її до якоїсь залізної тумби просто посеред зали, і це було би назагал незле, якби він не подряпав прутня о власний зіпер.

Він ніколи їй сам не дзвонив. Вона дзвонила вкрай рідко. Елайджа годинами блукав Львовом, сподіваючись побачити край її циганської спідниці, її наплічника, і кілька разів навіть бачив, як вони зникали за рогом. Він ходив на всі виставки, де вона могла бути, на всі концерти та презентації. Жодне їхнє побачення не відбувалося просто так: йому мусили передувати паради планет, комети в небі, мистецькі фестивалі, дефіляди, хресні ходи, поетичні вечори — десятки людей довкола мали голосити до самого неба хрипким і п’яним хором, кожен про своє, кожен в їхнє ім’я. Якщо їм щастило перетнутися, це перетворювалося на гру із щоразу новими правилами: він намагався якомога непомітніше для всіх і якомога помітніше для неї позначити свою присутність, він якомога повільніше вибирався після завершення, він залишав їй максимум часу та можливостей для маневру — схопити його під час перекуру при виході, затягнути за лаштунки до знайомих (а у неї майже завжди виявлялися знайомі за лаштунками), раптом вирішити, що його треба комусь представити.

Елайджа не одразу зрозумів, що вони, власне, ніколи не кохалися. Формально, так було. Вони рідко коли доходили до його помешкання, провалюючись дорогою в темні й просторі підвали, у майстерні її друзів-художників (від яких вона часто мала ключі, і цей факт роздирав Елайджине серце), у нічні подвір’я, з яких так добре було видно зоряне небо над ними і вогник цигарки на балконі другого поверху: «ось, — подумав Елайджа, прилаштовуючись до неї ззаду, — ми тільки вітер для цього чувака, він, певно, в треніках і капцях, він зараз покурить і повернеться до своєї хати, до свого телевізора, до теплого застояного повітря із запахом грибка на стінах, пивними етикетками на дверях туалету, він вдає, що нічого не чує, а міг би крик підняти, ось яка вона — чоловіча солідарність!». Одного разу вони навіть зважилися на петинґ у ложі Оперного театру під час балетної вистави, де крім них були присутні п’ятеро осіб, зокрема — знімальна група загальнонаціонального телеканалу. Їхніми були дахи й горища, туалети і коридори якихось офісів. Вони ніколи не кохалися так, як кохаються нормальні люди. Елайджа не міг її вловити, опанувати — вона розчинялася в темряві, яка їх огортала, у повітрі — нічному, липневому, налитому аміачним і котячим смородом повітрі під’їздів, сповнених луною дитячих голосів, що долинали з подвір’я через прочинені вікна Елайджиної кімнати спекотного полудня. Він не міг пробитися до неї — вона була зіркою, і довкола неї кружляли, немов планети орбітами, її музика, її друзі та знайомі, її закохані фани, якісь алкоголіки та божевільні, ґанґстери, міське шумовиння, п’яні крики на далеких нічних вулицях.