Спеціальність, яку здобув Борман, на початку 1990-х уже була непотрібна, він покрутився в кількох рекламних фірмах, створених друзями з самвидавівських кіл, і в результаті закінчив дизайнером макетів та батьком двох дітей, загрузлим у сімейних скандалах та вічно обвішаним десятибаксовими халтурами.

На барабанах у Ванди сидів Патлатий, найстарший з усіх дядечко, із зовнішністю Махатми Ганді, тільки що з тюремним татуюванням. Ванда в хвилини ніжності називала його Дєдушкою. Через героїчне хіпівське минуле, зокрема, досвід ув’язнення за зберігання наркотиків та тунеядство, а головне — за мудрість, решта групи пробачала йому послідовну російськомовність. Патлатий, попри те, що поєднував дзен-буддизм із відчайдушним випробовуванням власного організму горючими матеріалами, приносив групі багато практичної користі. Мережа зв’язків Патлатого охоплювала і хіпівський Пітер, де він колись грав із місцевими мастодонтами (кілька разів до Львова навіть приїжджало тамтешнє телебачення, аби відзняти Патлатого для якихось ювілейних документальних фільмів), і стару львівську фарцу, яка, почавши з джинсів, вінілів і валюти, знайшла себе на найбільш «хлібних» посадах, у тому числі в столиці. Ці останні зв’язки були особливо помічні: у місцевих ветеранів можна було вряди-годи перехопити грошей, а столичні кілька разів допомагали з ротаціями на своїх телеканалах та радіостанціях.

Формалін розповідав цинічні медичні анекдоти та історії з нічних чергувань, зокрема — про вибиті пательнями під час сімейних сварок щелепи та аншлаги в сезон весіль, коли до них у відділення привозили одразу з десяток постраждалих, про їхнє лідокаїнове покаяння, братання та суворі чоловічі поцілунки у розбиті морди. Вони сміялися, довкола шелестіла в темряві зелень, небо підсвічувала телевізійна вежа, час від часу бомжі стріляли у них цигарки та порожні пляшки з-під пива. Майже не було відчутно тої гіркоти, яку раніше Елайджа помічав у кожному з них, гіркоти, яка з’являється в голосі чоловіків, постійно змушених доводити оточенню, що те, чим вони займаються, це щось важливе, а не хуйня моржова. Коли нарешті під’їхала машина, аби забрати барабани Патлатого та розвезти їх усіх по домах, Елайджі було по-справжньому шкода, що ця ніч закінчилась. Він відмовився від місця в машині, вони обмінялися рукостисканнями, а Патлатий навіть поплескав його по плечу. Елайджі хотілося перейтися пішки через порожнє місто, він дивився на чорні куполи, впізнавав, як відпружнює бруківка під ногами, й уперше за багато часу думка про Ванду не змусила його здригнутися, ніби від згадки про неминучу поразку.

У Франківську Елайджею опікувався веселий балакучий хлопець із Фонду Ніксона. Він (Фонд Ніксона) фінансував його (Елайджи) семінари для молодих підприємців, а також членів громадського об’єднання «Чин і дія». Тарас (так звали хлопця) мав везти його до Тернополя, а потім до Києва. Він також виявився першим (після співробітника американського посольства), кому Елайджа розповів про загублений паспорт, й одразу запропонував зголоситися в міліцію. Елайджа спочатку пробував був пручатися, адже посольство цього не вимагало — й він міг не долучати жодних паперів з української міліції до своєї апеляції про відновлення паспорта, але врешті вирішив перестрахуватися.

Поки учасники його тренінґу ходили на обід, Тарас відвіз Елайджу до районного відділу міліції, розташованого у старій австрійській споруді. На другому поверсі, куди вони піднялися немилосердно темними сходами, підсвічуючи мобільним Тараса, стало зрозуміло, що світла немає в цілому будинку. У кромішній темряві коридорів тихо сиділи інші відвідувачі, переважно зі схожими проблемами — витягнутими гаманцями та втраченими документами. Час від часу коридори освітлювала смужка світла з прочинених дверей кабінетів. Туди-сюди ходили співробітники міліції та, як підозрював Елайджа, затримані. «Цікаво, як у такій темряві ми маємо відрізняти ее… підозрюваних від поліції?» — промовив Елайджа. «Вони й при світлі не дуже відрізняються», — меланхолійно підтримав світську розмову Тарас.

Елайджа вже встиг відвикнути від западань у темряву, які в тій чи іншій формі тут періодично траплялися, завжди раптово.

— Перепрошую, Ви не знаєте, коли буде офіцер? — спитав Елайджа у масивної постаті, що кудись поспішала у присмерках сходів.

Силует раптом зупинився і, дивлячись у темряву, зітхнув:

— Ой, пане, да хто тут щось знає…

Тарас тим часом закінчив шипіти на когось по мобільному.

— Ми сьогодні вечеряємо з мером, — повідомив він, клацнувши мобілкою. — І з заступником губернатора. І ще з якимись мудаками.

Увечері виявилося, що мер перепросив і послав замість себе жваву жіночку з Фонду розвитку туризму. Заступник губернатора виголосив перший тост за «мальовничу Франківщину», потиснув Елайджі руку і звалив. Залишилися мудаки. Ну, й учасники тренінґу — ті, що не поїхали додому.

— Давайте вип’ємо за наших американських друзів! — кобіта з ОДА підняла келишок з напівсолодким вином до Елайджи й Тараса.

— Треба звідси звалювати, — сказав Елайджі на вухо Тарас, не припиняючи, на правах американського друга, посміхатися кобіті з ОДА. — Сьогодні в «Химері» концерт.

Вони вийшли на вулицю, й Елайджа зауважив, наскільки довшим став день. Хоча було темно, на вулиці ще відчувалися недавні сині присмерки, пахло вітром і талим снігом. Усвідомлення того, що він іде на концерт у нічний клуб у Франківську, вибивалося зі звичної тканини його життя останніх кількох років саме настільки, аби знову відчути хвилювання, ніби він підліток і збирається купувати пиво за підробленим водійським посвідченням.

Тарас та Елайджа прийшли до невеличкого нічного клубу з претензією на богемність, коли концерт уже майже закінчився. Вдячна публіка встигла заповнити залу сигаретним димом, алкогольними випарами, ревом, тупотом, жаром. Тарас навсібіч вітався та обіймався. Напівголі музиканти стікали потом. Елайджа майже одразу забув про загублений паспорт.

Тарас потягнув його вглиб зали, де за столом сиділа частина музикантів, красива повногруда дівчина з тамбурином, два підозрілих типи, з тих, які можуть з однаковою вірогідністю виявитися і бандитами, і кураторами театральних фестивалів, та безнадійно п’яна тітка невизначеного віку з брудним пластиковим пакетом на колінах.

На Елайджине щастя, ніхто особливо не цікавився його постаттю. Усю увагу столу забирав на себе огрядний та добре вдатий чувак, який саме підняв тіло над столом, аби виголосити тост. «Промови сьогодні не закінчаться!» — розпачливо подумав Елайджа і весь напружився.

— Більшість людей насправді дуже багато всього має. — Чувак, здається, не вимовляв частини звуків навіть у тверезому вигляді, а тепер язик слухався його ще менше. — Усі ми, гівнюки, маємо здоров’я, зір і слух, руки-ноги, світлий розум, таку-сяку зовнішність.

— Не будь такий суворий до себе!

— Іди нах! Так отож: ми згадуємо про те, як багато маємо, тільки тоді, коли стикаємося з каліцтвом, нещастям, бідністю. У нас усіх закладений страх втратити те, що маємо. Одне слово, «лішь би нє било войни». Але більшість мудаків, таких, як оце ви тут, якщо їх попустить, якщо вони схоплять життя за яйця, зразу починають жерти наркоту, трахатися направо й наліво, накладати на себе руки, їхати мозгами… І я, шановні, подумав: якщо мати все, якщо мати всі ці грьобані атрибути щастя і при цьому не бути свинею і не скурвитися, хіба не можна побачити чогось більшого? Хіба не можна ХОТІТИ більшого? Хіба так погано хотіти більшого?

Один із підозрілих типів підняв голову над столом.

— Аа… ли-верди! — сказав тип гидким голосом. — Дорогий Хома!

Тип на секунду завмер з цією думкою і гикнув.

— Великі мудреці й пророки йшли за істиною до бідних і хворих. Як принц Сіх… сіх… Сідхартха, наприклад. Коли бідні й хворі ставали заможними й успішними, як принц Сідхартха, вони не видавали ніяких особливих істин. Ніхуя мудрого, скажу я тобі, Хома.