Якось сонячного надвечір’я — їхньої першої весни 1997 року — вона залишила його чекати при вході до чергової майстерні під приводом, що треба купити цигарок. Кіоск був лише за квартал, власне, за квартал був центральний проспект міста, дивовижно, наскільки тихою була ця вулиця так близько від самого центру в годину пік — хтось уже йде з роботи, хтось підтягується на зустрічі, студенти з університету збираються на побачення.

Елайджа простояв біля входу в будинок п’ять хвилин. Мабуть, Ванда зустріла якогось знайомого і тепер триндить. Він пішов до кіоску, але її там не було. З жахом, що вони могли розминутися, повернувся, дорогою, ясна річ, зустрів набридливого співробітника, який заходився щось з’ясовувати. Минуло ще п’ять хвилин. Ванди не було.

Про що Елайджа міг думати в цей момент? Про те, що тільки такий придурок, як він, має феноменальну здатність потрапляти в такі ідіотські ситуації. Про те, що вони справді могли розминутися, і тепер Ванда вважає, що він передумав і звалив. Про те, що з Вандою могло щось статися, наприклад, її викрали ґанґстери чи спровокували до світоглядної дискусії «клюмбівці». Про те, що вона могла зустріти кохану свекруху, яка саме зібралася до них у гості. Про те, що хтось міг упасти їй на хвіст, і тепер вона теж опинилася в дурній ситуації. Про те, що вона про нього забула. Про те, що вона на нього забила.

Швидше за все вони розминулися. Розчарована Ванда пішла додому. В такому разі які мають бути його подальші дії? Зателефонувати їй увечері? По-перше, є ризик нарватися на чоловіка, по-друге, це означає його, Елайджи, зацікавленість у цих стосунках. А він точно знає, що цього показувати в жодному разі не можна. Ніколи. Принаймні, якщо він справді в цих стосунках зацікавлений.

Він не вперше цієї весни ловив себе на відчутті, що оточений сотнями невидимих глядачів, сотнями пар очей, які з цікавістю ловлять кожен порух його обличчя.

Із-за рогу вискочила захекана Ванда.

— Слухай, я тут знайомих зустріла, сіла до них у машину поговорити, ми доїхали до світлофора, а там не можна було ставати, коротше, я бігла від самого Оперного сюди.

Його усе ще не полишали сотні поглядів, невидимих свідків, коли вони опинилися в герметично зачиненій, абсолютно темній комірчині метр на півтора, на глибині десяти метрів від поверхні міста (масивні перекриття, австрійська цегла, а над нею п’ять поверхів будинку початку століття, під нею невідомо що, напевно, ще кілька поверхів підземель, про які вже всі давно позабували, а може, навіть плавуни, тут же ще якихось кілька сот років тому були болота) — і коли він відчув її обличчя на внутрішньому боці стегна, коли заглиблювався і падав значно глибше, ніж це насправді було можливо. Він тепер зовсім інакше сприймав навколишню темряву, вона огортала, як вода, і Ванда була частиною цієї темряви.

Дорогою додому Ванда думала про те, що сповнена сперми, що відчуває це під час ходи, від бруківки тягне теплим повітрям, тепле повітря забирається під сукню, а хода в неї змінилася, ось ідуть перехожі, цікаво, чи відчувають вони її новий запах, чи відчувають вони, як вона заповнена Елайджею і ще чимось.

А Елайджа того вечора знову думав про невидимих спостерігачів: ось вони дивляться на чашу центру міста — тисячі очей із тисячі точок спостереження, ця чаша чудово прострілюється. Що вони бачать у свій приціл? На передньому плані — внутрішні подвір’я-колодязі, провалля з білизною, мотлохом, дитячими возиками та попільничками на довжелезних, нескінченних балконах-лабіринтах, з лінивими котами, прочиненими кватирками й задушливим запахом масного їдла, трохи вище — брунатні дахи, на другому плані — провалля темних вікон, світло чужих життів у вікнах підсвічених, десь унизу — пустельні прірви вулиць і провулків, оптичний обман, бо прірви насправді сповнені життя — у них там життя таке, на дні, — зелень дерев у небесах, і нарешті вежі старого міста з відблисками центральних вулиць на стінах і чорнішими од неба вістрями.

Того першого літа до Львова приїхав ще один волонтер, і кілька місяців Елайджа мав ділити з ним житло. За смішні — за американськими мірками — гроші він винайняв ще одне помешкання — в старому місті, на вулиці Краківській. Не могло бути й мови, аби там жити, зрештою, не було потреби, та й перед новим сусідом було би незручно, він повсякчас потребував Елайджиної допомоги, ставив купу дурних запитань, його ковбасило від вражень та кидало емоційною шкалою від захоплення новою країною до нападів паніки.

Кам’яниці було щонайменше триста років. Вікно виходило у внутрішній двір і, напевно, взимку тут було доволі похмуро. Але тепер, коли сонце здіймалося високо, його вистачало, аби залити кімнату світлом, липнем і теплом нагрітого каміння. У помешканні не було ні ванної, ні душу, лише туалет та відділений від решти кімнати шторкою умивальник. Воду подавали за графіком — від 6 до 9 ранку й від 6 до 9 вечора, власне тоді, коли їх тут не було, тому Елайджа час від часу заходив поповнити запаси у баку. Але квартира була у самому центрі, їм обом було зручно, вони обоє розуміли, як багато важить дорогоцінний час між денними справами.

Нечасті плановані зустрічі вони призначали через пейджер, а це означало, як правило, кілька годин тягучої невизначеності. Вона мала лише трохи вільного часу вдень, він підлаштовувався під неї. Вона часто запізнювалася, він сидів у маленькому коридорчику й прислухався до рипіння сходів. Сонце гріло старі меблі, сіру й вологу постіль, тканий килим, прикріплений цвяшками до стіни, з прочиненого вікна пахло нагрітим піском, було чути сусідських дітей на подвір’ї. Він сидів і боявся подивитися в дзеркало, бо знав, що побачить на обличчі страх. «Якщо вона не прийде, якщо вона не прийде, якщо вона не прийде», — вистукувало Елайджине серце. Вона приходила й заповнювала кімнату останніми новинами, розкидала речі, хлюпалася за шторкою, попередньо сунувши Елайджі в руки книжку чи журнал з наплічника, жартувала з приводу чеського кришталю у креденсі, пластмасових квітів та килимів на стінах. Потім вона йшла, вона майже завжди виходила раніше за нього — у неї бували напади обережності — й він, відраховуючи хвилини, боровся з бажанням наздогнати її та намагався якомога швидше залишити квартиру, намагався не роззиратися, мало не замружувався, аби тільки ця кімната не врізалася йому у пам’ять без неї.

Одного разу вони зустрілися під час якогось релігійного вірменського свята, вірмени тоді ще правили на вулиці, під катедрою, Богу дякувати, ця вулиця у Львові практично пішохідна, по-південному лінива і навіть взимку тепла — Вірменська вулиця. І ось вірменська громада, практично вірменська родина, стоїть під мурами, вірменський хор співає свої тисячолітні хорали, й Елайджа одразу, вмить помічає її: вона стоїть осторонь, і хор, ясна річ, цікавить її найбільше, у людей, які самі співають, хор має викликати насамперед фізіологічну цікавість. І ще через якусь секунду Елайджа бачить, що це не вірмени в чорному одязі й не їхні янгольські співи, розмиті у повітрі, вологому й гарячому, випадають з цього часу, і з цього місця, і з людського місива, потоку перехожих — з хіпарів, бомжів, перекупок, перукарок, а вона — така ж гаряча й яскрава, як весь цей львівський люд і львівський полудень — дивовижно окремішня, ніби вирізана і вклеєна в чужорідне тло.

Від усього цього крутилася голова, все це заважало йому по-справжньому її відтрахати, коли вони піднялися у помешкання, тому що трахати її треба було з усією цією хернею. Відтак Елайджа зрозумів, що насправді вся ця херня трахає його. Із вірменами включно.

Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів — у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна — є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап’ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень перед входом до радіостанції, на якій вона працювала, до журналістів та журналісток, які брали у неї інтерв’ю, до усіх читачів цих інтерв’ю, до усіх, у кого вставав на один звук її голосу в радіоефірі. Він ревнував її до написаних пісень, за кожною з яких стояла невідома йому історія. Він ненавидів тинейджерок, які намагалися бути до неї подібними, копіювали її зачіску, прикраси, одяг, манеру говорити. Їхні стосунки ніколи не були стосунками двох людей, себто справою двох, їх супроводжували погляди, в яких були цікавість, захоплення, ревнощі, заздрість, хіть і співчуття.