Наймолодші з них, за спостереженнями Елайджи, перейняли цю традицію: ділитися один з одним музикою і фільмами, цілим натовпом ходити на вечори поезії, принюхуватися один до одного і розпізнавати один одного власне за цими критеріями: що читаєш, що слухаєш, на кого ходиш. Елайджа не мав надмірних ілюзій щодо їхньої кількості й невдовзі почав упізнавати певну частину тих самих облич, куди б не приходив. Вони трепетно поспішали на довколакнижкові зустрічі: вихід переважно тоненьких, мов брошури, книжок був подією, вартою щонайпильнішої уваги. Інколи на всіх цих зустрічах він глибше занурювався у красу й чуттєвість публіки, надто дівчат, ніж у сам зміст. Все це робило Елайджу ще щасливішим: отже, влучив.

А оскільки про все це він писати не хотів і не міг, його повідомлення обмежувалися коротким звітом про свої успіхи на роботі, здоров’я і політичну ситуацію в Україні.

У ранковому потязі до Франківська, мружачись від сонця, відбитого екраном лептопа, сонний Елайджа спостерігав за компанією тинейджерів, років 16–17, не більше. Вони вже практично нічим не відрізнялися від своїх ровесників десь у Німеччині чи Штатах — вбрані у ті ж молодіжні шмотки, такі ж кеди, з такою ж вузенькою краваткою до тих кедів і джинсів. Один із них грав на гітарі, інший вибивав ритм на коліні — видно, їхали на свій перший, може, другий виступ, на якийсь відбірковий тур фестивалю. Чотири хлопці, одна дівчина, яка, певно, була їхнього віку, але виглядала старшою. Хлопці як могли приховували свою увагу до неї, вона ж трималася впевнено, але під поверхнею цієї впевненості Елайджа впізнавав хвилі того щасливого торжества, на яке багате життя у такому віці — моменти втілення нескінченних підліткових очікувань, приємного напруження від невизначеності в товаристві (вона явно не була чиєюсь дівчиною, але як мінімум один із хлопців був у неї закоханий), ще не прожитої вповні свободи, кайфу від подорожі з друзями, легкості й віри в те, що надалі може бути ще кайфовіше, ще цікавіше, що все тільки починається…

За вікном діловито порпалася у городах їхня країна, якщо точніше — трохи вилюдніла за останнє десятиліття галицька провінція. На неї ліг легкий шар заможності й зарадності, частково заробітчанського, частково місцевого походження, тут і там виринали ознаки комфорту й добробуту, принаймні бідність і зацькованість більше не впадали у вічі. Тільки їх усе одно хотілося врятувати, допомогти їм усім вирватися з цих нескінченних зобов’язань: віддавати борги та кредити, підтримувати потрібні зв’язки, готуватися до свят, дивитися телевізор, давати хабарі, працювати печінкою, вітати мудаків із днем народження, виголошувати їм тости, закушувати канапками зі шпротами, цілувати ручки дамам у приймальнях та схожим на працівників державних установ попам у церквах, лизати дупи, ходити на хрестини, працювати у передвиборчих штабах. Чи вони би захотіли вирватися, якби мали можливість?

Розморений ненаситним ранішнім сонцем і безсонною ніччю, Елайджа передчував повільний самотній сніданок і схожий на маленькі німецькі міста Франківськ (колись давно, в його минулому житті, він приїжджав сюди з іншими американськими експатами разом відсвяткувати День Подяки), прогулянку від готелю до місця тренінґу. Сьогодні тут на нього чекали власники маленьких пансіонів у Карпатах, вельми вдячні, що тренер приїхав у низький сезон, тож вони могли спокійно залишити на цей день свої обійстя. На кава-брейку вони всі залишатимуть йому візитки і буклети з приблизно однаковими коментарями про друзів-приятелів, які, можливо, колись матимуть бажання відпочити в горах, жалітимуться на киян та донецьких, які підняли ціни на землю, та лінивих гуцулів, які цю землю їм продають. Під час спільного обіду вони цілком перемкнуться на розмову між собою, переповнену незрозумілими для Елайджи подробицями, і він зможе просто слухати й спостерігати, зосереджуючись радше на інтонаціях і жестах, ніж на змісті й динаміці. У нього тут є кілька знайомих, з якими він попередньо не домовлявся, але можна спробувати видовжити цей вечір, навіть ціною знову недоспаної ночі.

З насолодою перебираючи ці думки в голові, Елайджа доїхав до готелю й, оголосивши на рецепції про свій заброньований номер, виявив, що серед його речей ніде немає паспорта: ні в ще раз перетрушеному багажі, ні в номері львівського готелю, про що його запевнили телефоном.

«Чи встигну я тепер звідси вибратися?» — спізнюючись на семінар, Елайджа намагався скласти в голові бодай якийсь план.

Усі найважливіші події в житті Елайджи ставались у березні.

Тієї першої весни, якось наприкінці холодного березня 1997 року, десь поміж поривів мокрої заметілі, сльоти й пахучої відлиги, уже весняного сонця і сталевих снігових хмар, Блюм запросив Елайджу на відкриття своєї виставки у новій ґалереї. Там були всі: Фея, Дамський, художники, з якими Елайджа вже встиг близько познайомитись, а також безліч нових яскравих типів, в яких він впізнавав персонажів усних розповідей та газетних статей. Фея тягала Елайджу від одного такого персонажа до іншого, нахвалюючи майже кожного з них як ґенія.

Злегка п’яний Блюм голосно вітав знайомих, ніби це не в нього, а у них відкрилася виставка, та намовляв випити коньяку з цинкового відра. У ґалереї ще пахло свіжим вапном, гості задирали голови до чорних склепінь колишнього монастиря та гаряче сперечалися про те, чи давали на ґалерею бабло політики з Києва, а чи це вигадки злих язиків.

Серед Блюмового живопису товклася ґалерейна публіка: інші художники (легко впізнавані за посиленою жестикуляцією), діти художників — різного віку та ступеню знудженості, кілька набурмосених мистецтвознавців, обвішані дерев’яним намистом працівниці музеїв, збуджені фотографи, які чи не єдині не соромилися голосно й неодноразово нахвалювати ідею з відром коньяку, суворі молоді журналістки, кілька роздратованих телеоператорів, старі хіпі, схожі на святого Себастьяна студенти мистецької академії, апетитні студентки, певні себе торгівці антикваріатом, а також безліч людей невизначеного роду занять, які становили основну масу щирих Блюмових прихильників.

До цього часу Елайджа вже трохи навчився орієнтуватися у заплутаній грі під умовною назвою «львів’яни». Умови цієї гри передавалися з покоління в покоління, незважаючи на пересування кордонів, мерехтіння епох та режимів і навіть на майже повну зміну населення міста після Другої світової війни. Оце «майже» було чи не головним фетишем та призом у львівській грі: ніхто не хотів визнавати себе прибульцем та гостем, кожен у той чи інший спосіб відстоював своє право закорінення серед цих ринв та каміння. Не те щоби всі вони намагалися виглядати кимось іншим чи придумувати собі тутешній родовід, але кожна соціальна група та підгрупа мала надійну арґументаційну базу, чому саме її вкоріненість є правильнішою за інші. Власне ця хімія постійного притягування й відштовхування шарів і прошарків, родинних гілок та дружніх альянсів і викшталтувала з них особливу химерну породу, робила їх львів’янами в очах решти — прибульців та мешканців інших місць і міст світу. За нею їх упізнавали, навіть деякі міґранти примудрялися зберегти цей запах львівських ферментів по десятиріччях заокеанських особистих струсів та катастроф. Наприклад, Елайджа вже встиг привітатися з подружжям художників, яких усі називали Гензель і Ґретель, що — з невідомих широкому загалу причин — показово іґнорували гомосексуальне подружжя скульпторів, яких усі називали Чук і Ґек. При цьому обидва подружжя примудрялися товаришувати з тим самим колом людей і навіть брати з тими самими людьми участь у святкуванні родинних, світських та релігійних свят. Своєю чергою перша дружина скульптора Чука була найкращою колежанкою Ґретель, а Гензель періодично напивався з першим коханням Ґека, дизайнером чоловічої білизни та народних строїв Гнатом Макаренком. Той, відповідно, був кумом сина поета-шістдесятника Антіна Безкоровайного — Антіна Безкоровайного-молодшого. Безкоровайний-молодший свого часу зустрічався і навіть збирався одружитися з рідною сестрою Ґретель — Аліною. Однак Аліна вийшла заміж за депутата міської ради Лапочку, старшого сина Марти Лапочки, першого кохання Антіна Безкоровайного-старшого. Молодший її син, Мирон, грав на бас-гітарі у вже знаній Елайджі групі «Клуб галогенів». Менеджером «Клубу галогенів» колись був однокурсник Мирона та двоюрідний брат бармена «Вавилону» Стефка — Ярко Винницький. Актуальна дівчина Ярка Винницького, Варвара Стефанів, подавала надії у графіці, але за освітою та місцем роботи була реставратором і, зокрема, разом із групою старших товаришів долучилася до реставрації ґалереї, де всі вони тепер пили коньяк з відра, відкривали Блюмову виставку та обмінювалися інформацією про останні оновлення у середовищі.