«Дивне місце, — подумав Елайджа, чекаючи, доки тітка на рецепції допише якісь формуляри та візьме його ключі від номера. — Двічі воно мене схопило, й жодного результату. Стільки тут пережив, а як це переповісти?».
— Пане Мельник! — гукнула йому навздогін тітка з рецепції з тим докором у голосі, на який здатні лише готельні тітки, секретарки зі стажем та медсестри. — Паспорт же візьміть свій!
Найкраще, що стається з нами в житті, не завжди найприємніше й навіть не завжди результативне. Якби Елайджу спитали, чи хотів би він ще раз пережити моменти трепету й болю, коли бачив з іншими жінок, які йому на той час подобалися, чи, наприклад, коли Ванда їхала додому після концерту, заледве з ним попрощавшись, то у багатьох випадках він би радо погодився. Це були коштовні миті, якийсь черговий цикл добігав кінця, у цих відчайдушних моментах було сяйво початку і була надія. І хай спершу перехоплює подих від удару, наступної хвилини біль прочахує двері у найсправжніше буття — те, що потім залишається вкарбованим у пам’ять, вривається, розриває буденність, і ти, Елайджо, дивишся на це ніби збоку, трохи зі злорадством спостерігаєш ці свої корчі і гаплик своєї пещеної буденності, солодкої та заколисуючої, тої, в яку ховаються від самотності та туги, як від поганої погоди: у теплий побут, шопінґ, безпечні «сімейні цінності» та «маленькі радощі» — всі ці теплі яблучні струдлі, ароматні свічки, coffee-table books, італійська шкіра ручної роботи, нікельований відблиск кавоварки, все, що створює ілюзію, ніби щастя можна зловити, запакувати та зберігати, що буває щастя про запас, що його можна розтягнути, покласти на депозит, вдало інвестувати. А щасливі люди мало чого потребують. Справжнє щастя невибагливе та витривале, як бойскаут, любить бути на вітрі, згорає кожної секунди, як бенгальський вогонь, щастя дере горло та шлунок, як безсонний нестримний травень.
Небо над їхнім автом витікало з міста Тернопіль, яке Елайджа залишав цього разу назавжди. У його житті міста відбивалися одне в одному, мов у дзеркалах, їхні небеса перетікали навзаєм, за великим рахунком, він лише гойдався на цих хвилях, аж поки його не викинуло сюди, як медузу.
Раніше у подорожах Елайджа розумів, що на світі є міста і місця, в які він більше ніколи не потрапить. Він бував у таких тільки по одному разові, та й «бував» — засильно сказано. Інколи це тривало кілька годин, інколи — кілька хвилин. Це могли були короткі зупинки вночі, на перекур, у туалет, на каву. Він не пам’ятав і половини їхніх назв. Але інколи саме це і видавалося йому найважливішим: ці сигарети десь посеред таких просторів, що навіть уночі було не дуже темно, ці митні переходи між Німеччиною і Польщею, ці кави у пластмасових склянках десь у Хорватії… У такі моменти йому вдавалося випити з одного погляду все життя цих маленьких містечок, все життя цих випадкових людей, які, як і він, під’їхали заправитися. Він зчитував життя на обличчях перехожих у незнайомих містах, тому пам’ятав те, чого з ним самим не було. А оскільки Елайджа зчитував тільки найкраще і найяскравіше, то життя видавалося йому назагал кращим, ніж було насправді. Ніби погана музика, яка, будучи занесена вітром здалеку, здається найпрекраснішою в світі.
Таким чином, він прожив значно більше, ніж фактичну кількість календарних днів. Щоправда, іноді він ловив себе на плутанині: йому здавалося, наче у нього була не одна юність, а сотні, й важко сказати, на котру з них він насправді міг би претендувати як на свою власну.
Елайджа вже знав, що коли рухаєшся від чогось, то приречений на ностальґію й повернення. Він також уже знав, що нічого так не зцілює тугу за втраченою любов’ю, як нова любов. Так і з усім іншим: не має значення, як сильно болить те, що позаду. Важить лише те, чому відкриваєш серце. Все це він встиг зробити гамузом протягом учорашньої ночі.
Цього разу вони з Тарасом майже весь час їхали мовчки, думаючи кожен про своє, це було комфортне для них обох, приязне мовчання, тихий і бентежний, як це буває ранньою весною, захід сонця, ритмічні зупинки на трасі. На одній з таких, уже пізнього вечора, Елайджа вийшов надвір із кавою і чекав, поки Тарас повертався у звичний тонус, вправляючись у пікапі з черговою інфернальною барменкою.
У кількох метрах від нього курила проститутка: видно, недавно відправила якогось дальнобійника та чекає на наступного. Тепло від асфальту заповнювало ніч, Елайджа видихав дим і вдихав запах ґрилю та мокрої трави, дослухався до шуму шин на дорозі. Десь у світі мчали небом величезні масиви повітря над Атлантикою, стелилися тумани в горах, зависала димка над водоспадом, здіймалися гарячі бурі в Африці. Десь у світі вони з’єднувалися у вітрі й пролітали низько над дорогою, посеред Житомирської області, захлиналися у колесах тірів, гнали обгортку з-під чіпсів до ніг Елайджи, ставали безсонням для псів, несучи їм мільйони запахів, та для Елайджі, якому хотілося лишитися тут, серед вітру, ще бодай трішки, але й їхати теж хотілося — відчиняти вікно та ділитися теплом салону зі світом, висувати надвір і задирати голову, дивитися, як падає на нього зоряне небо, які у них тут, курва, зорі, в цій їхній Житомирській області! У Тараса в машині класна музика: хороші люди слухають багато музики, а навіть якщо вони не дуже хороші, добра музика означає, що в них є якась надія, бо добра музика робить людей кращими. Дядько Мобі наповнює салон авта повітрям аеропортів, а Нік Кейв — морськими хвилями, і зоряна чаша падає на село Березина.
Усі наші розмови десь зберігаються так само ретельно, як чат у GTalk. Наші відчайдушні смс на перших важких мобільних телефонах (ми тільки почали випробовувати цей жанр — відчайдушних смс), освідчення на загублених навічно сім-картках, наші електронні листи, спалені вірусами, наші крики до Бога, надиктовані операторам пейджингової служби — усе зберігає вселенський ґуґл. Колись ми зможемо ще раз передивлятися улюблені епізоди, проте зараз на YouTube не знайдеш саме той вечір, з якого пам’ятаєш тільки колір одягу чи сорт вина, але не пам’ятаєш адреси помешкання, пам’ятаєш розклад дня, але не пам’ятаєш, яке було місто, пам’ятаєш запах снігу, але не згадаєш рік.
Раніше Елайджа був певний, що пам’ять ніколи його не підведе, що він завжди пам’ятатиме все найголовніше до деталей, він час від часу проводив інвентаризацію пам’яті, як справжній бойскаут залишаючи на своєму шляху мітки й знаки, за якими потім, повертаючись, міг би віднаходити запаси хмизу та холодні джерела. Тільки тепер він зрозумів, що так роблять ті, хто збирається повертатися тією самою дорогою. Він не озирався, але якби вирішив просто рухатися вперед, чи потрібні були би йому всі ці хитрощі виживання в екстремальних умовах? Чи потрібна була би йому його пам’ять, якби він щиро вірив у переслідуваний горизонт?
Але останніми роками він починав багато забувати. Мітки вицвітали з кожним сезоном дощів, сонця й снігопадів. Пам’ять витончено йому помстилася за ці втрати: тепер він не пам’ятав, як, за яких обставин знову опинився біля однієї з останніх зарубок, не пам’ятав, як раптом трапилося, що він перестав боятися болю.
Наближаючись до першої з міток, Елайджа побачив себе самого.
— Гей! Пане Мельник! — Елайджа прокинувся від голосу Тараса та подиху холодного нічного повітря на автозаправці. — Скоро Київ.
Цікаво, чому вони не спілкуються? Тепер, коли це не становить технічної проблеми: є мейл, скайп, фейсбук, врешті-решт, де вони один одного так ніколи і не зафрендили. Жодних тобі пристрасних діалогів у ICQ, жодних за всі ці роки.
Елайджа стояв перед білбордом з її обличчям. А потім зайшов у перші-ліпші двері якоїсь крамниці чи бару і набрав номер, який завбачливо взяв у Феї минулого літа у Львові.
Побачитись запропонувала вона, трохи здивована, та ні — добряче здивована, бо завжди мала кілька в’їдливих фраз на всі випадки життя, а тут відповіла на його монолог розгубленою фразою: «стільки років уже пройшло…».
