Марілла відчула, як до серця їй підкотила хвиля пекучого гніву. Ця дитина взяла й загубила її коштовну аметистову брошку, а тепер сидить собі спокійнісінько, переповідає подробиці, і найменшого каяття чи докорів сумління на її лиці не видно!

— Енн, це жахливий учинок, — вдавано спокійно проказала вона. — Ти найнестерпніша дівчинка, про яку мені доводилося чути!

— О так, авжеж, — безбарвно відповіла Енн. — І я знаю, що мене треба покарати. Ви просто зобов’язані це зробити, Марілло. Тож покарайте мене, будь ласка, негайно, бо я хочу піти на пікнік із чистим сумлінням.

— На пікнік, аякже! Не підеш ти на пікнік, Енн Ширлі. Оце твоє покарання. І воно й наполовину не так суворе, як те, на що ти заслужила!

— Я не піду на пікнік?! — Енн підскочила й учепилася пальцями в Маріллину руку. — Але ж ви обіцяли відпустити мене! Ох, Марілло, я мушу піти на пікнік! Я для цього й зізналася! Покарайте мене як захочете, тільки не так! Марілло, прошу вас, будь ласка, дозвольте мені піти! А як же морозиво? Благаю вас, адже потім у мене може ніколи не бути нагоди скуштувати морозива!

Марілла з кам’яним обличчям вивільнилася з рук Енн.

— Можеш не просити. Ти не підеш на пікнік. І чути про це не хочу.

Енн збагнула, що пом’якшити серце Марілли не вдасться. Вона заламала руки, пронизливо зойкнула й кинулася навзнак на ліжко, ридаючи й здригаючись від розчарування й відчаю.

— Господи! — здушено промовила Марілла, тікаючи з кімнати. — Вона збожеволіла! Жодна дитина при здоровому глузді так би не поводилася, хіба остаточно зіпсована. Ох, боюся, Рейчел іще від самого початку мала рацію. Та я вже взялася вести цей плуг і не повинна озиратися назад.

Ранок був понурий. Марілла несамовито працювала, а коли не мала чого робити — шарувала ґанок і полиці в молочарні. Ні ґанок, ні полиці того не потребували — проте це було потрібно Маріллі. Після того вона вискородила граблями подвір’я. Коли обід був готовий, Марілла підійшла до сходів і гукнула Енн. З-над поруччя визирнуло мокре від сліз скорботне личко.

— Енн, іди обідати.

— Я не хочу обідати, Марілло, — схлипнула Енн. — Я нічого не зможу їсти. Моє серце розбите. Я надіюся, колись вас буде гризти сумління, Марілло, за те, що розбили його, та я пробачаю вам. Згадайте, коли настане ця мить, що я вам пробачила. Але не просіть мене їсти нічого, надто відвареної свинини з овочами. Це така неромантична їжа, коли душу терзає горе.

Сердита Марілла повернулася на кухню, де вилила всі свої печалі Метью, котрого роздирали бажання справедливості та водночас безпідставне співчуття до Енн, тож він почувався дуже нещасним.

— Ну, їй не слід було чіпати брошку, Марілло, а потім вигадувати теж не варто, — визнав він, сумовито оглядаючи тарілку неромантичної свинини з овочами, немовби так само, як Енн, уважав цю їжу недоречною для таких душевних страждань, — але вона ще така маленька… і дуже цікава дівчинка. Тобі не здається, що це надто жорстоко — не пускати її на пікнік, коли вона так про нього мріяла?

— Метью Катберте, я вражена! Мені здається, Енн і так надто легко відбулася. І здається, що їй самій невтямки, як погано вона вчинила — от що турбує мене найбільше. І тобі невтямки: я ж бачу, що ти постійно шукаєш їй виправдання!

— Але ж вона ще така маленька! — безпорадно повторив Метью. — І не забувай, Марілло — її ж ніколи ніхто не виховував.

— Тепер її виховують! — відказала Марілла.

І якщо ці слова не переконали Метью, то принаймні змусили замовкнути. Обід також був понурий. Тішився йому тільки наймит Джеррі Бут, і його веселий настрій був для Марілли особистою образою.

Пізніше, вимивши посуд, учинивши розчину на хліб і нагодувавши курей, Марілла пригадала, що після повернення зі зборів Спільноти милосердя в понеділок увечері завважила на своїй святковій чорній мереживній шалі маленьку дірочку. Тож вона пішла по неї, щоб заштопати. Шаль лежала в коробці у скрині. Марілла витягла її звідти, і промінь сонця, що зазирав у кімнату крізь виноградні лози, котрі міцно обплели вікно, осяяв щось, причеплене до шалі, що розсипало довкола бузкові іскри. Вона взяла цю річ у руки і їй перехопило подих. Це аметистова брошка зачепилася шпилькою за мереживо!

— Боже милий! — здивувалася Марілла. — Що це має означати? Ось моя брошка, ціла й неушкоджена, а я ж думала, вона лежить на дні ставка Баррі! І чого ця дитина розказувала, буцім узяла її й загубила? Зелені Дахи напевне зачакловані, я вже не сумніваюся в цьому. Зараз я пригадую, що скинувши шаль у понеділок, на хвилинку поклала її на комод. А брошка, мабуть, якось до неї причепилася. Оце дивина!

І з брошкою в руці Марілла рушила в кімнатку нагорі. Енн тим часом виплакалася й смутна сиділа при вікні.

— Енн, — урочисто мовила Марілла, — ось я знайшла свою брошку, що причепилася до чорної мереживної шалі. Поясни, будь ласка, що то за нісенітниці ти мені розповідала сьогодні зранку?

— Ви ж сказали, що я звідси не вийду, аж доки зізнаюся, — мляво відповіла Енн, — то я вирішила зізнатися, бо мені так хотілося піти на пікнік. Учора ввечері я вляглася й почала вигадувати зізнання. І дуже-дуже старалася, щоб воно вийшло якомога цікавіше. Я повторювала його собі знову й знову — щоб не забути. А ви однаково не відпустили мене на пікнік, тож усі зусилля пішли намарне.

Попри власне бажання, Марілла розсміялася. Але тут-таки відчула докір сумління.

— Енн, з тобою нудьгувати не доводиться! Я визнаю, що не мала рації. Я не повинна була сумніватися у твоїх словах, коли ти жодного разу мені не збрехала. Звісно, і ти не повинна була зізнаватися в тому, чого не робила. Це було дуже кепсько, проте я сама тебе змусила. Тож якщо ти мені пробачиш, Енн, я пробачу тобі, і помирімося. А тепер збирайся на пікнік.

Енн підскочила як вихор.

— О, Марілло, а хіба ще не пізно?

— Ні, зараз тільки друга. Вони, мабуть, оце допіру зібралися, і ще мине ціла година, поки сядуть чаювати. Вмийся, зачеши волосся й надінь картату сукню. У нас повно пиріжків. Я накажу Джеррі запрягти кобилку й відвезти тебе.

— Ох, Марілло! — вигукнула Енн, підлітаючи до умивальника. — П’ять хвилин тому я була така нещасна, і думала, що краще б я узагалі не уздріла Божого світу, а тепер би не згодилася помінятися місцями навіть з янголом!

Увечері щаслива, хоч і геть виснажена Енн повернулася до Зелених Дахів у стані невимовного блаженства.

— О, Марілло, це було фантастично! «Фантастично» — це нове слово, що я сьогодні вивчила. Так казала Мері-Еліс Белл. Правда ж, воно дуже виразне? Пікнік був чудовий. Чай дуже смачний, і ще пан Гармон Ендрюс катав нас усіх Озером Осяйних Вод — по шестеро в човні. А Джейн Ендрюс мало не впала у воду. Перехилилася, щоб нарвати латаття, і якби пан Ендрюс не впіймав її за пасок, то вона б напевно випала й потонула. Я хотіла б опинитися на її місці. Це, мабуть, так романтично — коли ти ледь не тонеш. Була б така неймовірна історія, котру б я усім переповідала. І ще ми їли морозиво. Мені бракує слів, щоб його описати! Запевняю вас, Марілло, то була моя найбільша насолода.

Пізніше, церуючи панчохи, Марілла все переказала Метью.

— Звісно, я помилилася, — щиро зізналася вона, — та це мені стане научкою. Як згадаю те «зізнання», то сміюся, хоч і не варто було цього тоді робити, бо ж вона мені збрехала. Щоправда, брехня, в якій я її звинувачувала, була б іще гірша. І як не крути, а це моя провина. Тяжко буває зрозуміти це дівча. Та я думаю, вона виросте хороша. А ще скажу напевне — у домі, де вона живе, ніколи не буде нудно.

— Яка чудова днина! — мовила Енн, вдихаючи повітря на повні груди. — Правда ж, це прекрасно — жити в такий день, як сьогодні? Мені шкода тих, хто ще не народився, бо вони його не застануть. У них, звісно, теж будуть гарні дні, але цього вже не буде. А ще чудовіше — йти до школи таким розкішним шляхом, правда?

— Набагато ліпше, ніж кружною дорогою; там гаряче й стільки пилюки, — сказала на те розважливо Діана, зазираючи у свій кошик зі шкільним полуденком і подумки намагаючись підрахувати: якщо три смачнючих, соковитих малинових тістечка розділити між десятьма дівчатами — скільки відкусить кожна з них?