— О, ви мусите скуштувати, пані Аллан. Енн сама спекла цього пирога для вас.

— Ну, то й справді мушу, — засміялася пані Аллан і взяла собі пухкий трикутничок. Те саме зробили пастор і Марілла.

Пані Аллан відкусила від свого шматка, і дивний вираз промайнув на її обличчі; втім, ні слова не сказавши, вона жувала далі. Марілла помітила цей вираз, тож заквапилася скуштувати пирога й собі.

— Енн Ширлі! — скрикнула вона. — Що це ти сюди поклала?

— Тільки те, що є в рецепті, Марілло! — страдницьки вигукнула Енн. О, невже пиріг недобрий?

— Недобрий? Та це ж неймовірна гидота! Пане Аллан, не їжте цього. Енн, а ти скуштуй. Що ти сюди додала?

— Ванілін, — мовила дівчинка, побуряковіла від сорому, скуштувавши пирога. — Лише ванілін. О, Марілло, це все через пекарський порошок! Я знала, що той поро…

— Не мели дурниць! Принеси мені ванілін, який ти використовувала.

Енн кинулася до комори й повернулася із пляшечкою, що в ній до половини бовталася якась брунатна рідина, а на стінці була наклеєна жовта етикетка з написом «Найкращий ванілін». Марілла взяла її, відкоркувала й понюхала.

— Боже милий, Енн, тa ти ж додала у свій пиріг заспокійливі краплі! Минулого тижня я розбила пляшечку з ліками й перелила те, що залишилося, у цю порожню пляшечку з-під ваніліну. Тож це, мабуть, і моя провина теж — я мала б тебе попередити — але ж, Енн, чому ти не понюхала?

Від цього подвійного приниження Енн розридалася.

— Я не могла… у мене був такий нежить! — і кинулася до своєї кімнатки на піддашші, де впала на ліжко, невтішно ридаючи.

Невдовзі легкі кроки долинули зі сходів; у кімнату хтось увійшов.

— О, Марілло, — плакала Енн, не підводячи голови, — ганьба мені довіку! Я цього ніколи не виправлю! І всі дізнаються — в Ейвонлі завжди всі про все дізнаються! Діана запитає, чи вдався пиріг, і я змушена буду сказати їй правду! На мене тицятимуть пальцями, як на дівчисько, що додало заспокійливі краплі в пиріг! І Гіл… і всі хлопці в школі насміхатимуться! О, Марілло, якщо ви маєте бодай краплину християнського співчуття, не кажіть, що я мушу спуститися й помити посуд. Я все перемию, коли пастор і його дружина підуть, але тепер я не зможу глянути у вічі пані Аллан! Вона подумає, що я хотіла її отруїти! Пані Лінд казала, що знає одну малу сироту, яка хотіла отруїти свою благодійницю! Але ж заспокійливе не отруйне! Його ковтають, хоч і не в пирогах. О, Марілло, ви ж поясните це пані Аллан, прошу вас?

— А може, підведися й сама їй поясни? — запропонував веселий голос.

Енн підхопилася й уздріла пані Аллан, яка стояла біля її ліжка й дивилася на неї розсміяними очима.

— Люба моя дівчинко, не побивайся так, — її щиро стурбував трагічний вираз на обличчі Енн, — це ж лише кумедна помилка, таке з будь-ким могло статися.

— О ні, такої помилки ніхто, крім мене, не зробив би, — пролебеділа нещасна Енн. — А я так хотіла, щоб вам сподобався пиріг, пані Аллан.

— Я знаю, люба. І запевняю, що вдячна тобі за турботу й доброту не менше, ніж якби він удався. Ну, не плач і ходімо в сад. Панна Катберт мені розповіла, що в тебе там є своя клумба. Покажи мені, бо я дуже люблю квіти.

Енн дозволила втішити себе й відвести вниз, міркуючи, що тільки волею Провидіння пані Аллан виявилася рідною душею. Заспокійливого пирога ніхто більше й словом не згадав, і коли гості пішли, Енн відчула, що вечір минув приємніше, ніж вона сподівалася, зважаючи на страхітливу свою халепу, і глибоко зітхнула.

— Марілло, правда ж, це чудово, що завтра буде новий день, у якому ще не сталося жодних помилок?

— Я певна, ти їх ще накоїш, — відповіла Марілла, — бо досі не стрічала нікого вправнішого в цьому за тебе.

— Так, я це знаю, — сумно визнала Енн. — Але ви завважили, Марілло, що одна моя риса таки дарує сподівання на краще? Я ніколи не повторюю тієї самої помилки двічі.

— Хтозна, чи є з того якась користь, бо ти ж постійно вчиняєш нові.

— О, Марілло, хіба ви не розумієте? Має бути якась межа помилкам, що їх може накоїти одна людина, і коли я перейду цю межу, то більше ніяких помилок не робитиму. Мене ця думка надзвичайно втішає.

— Ну, то піди й викинь цей пиріг свиням, — відказала Марілла. — Такого жодна людина не їстиме, навіть Джеррі Бут.

— Ну, а тепер чого очі в тебе такі радісні? — запитала Марілла, коли Енн повернулася додому з пошти. — Знайшла собі ще якусь рідну душу?

Щастя оповивало Енн хмаринкою, яскріло їй з очей, осявало кожнісіньку рисочку. Додому вона примчала вистрибом, як невагомий дух у сутінках поміж м’яких тіней серпневого вечора.

— Ні, Марілло, та… ох, знаєте що? Завтра по обіді мене запрошують на чай у дім пастора. Пані Аллан залишила для мене листа на пошті. Ось, погляньте, Марілло. «Панні Енн Ширлі, Зелені Дахи». О, мене вперше в житті назвали панною. Який трепет мене охопив! Цей спогад я довіку берегтиму як найбільшу коштовність.

— Пані Аллан казала мені, що всіх своїх учениць із недільної школи по черзі проситиме до себе на чай, — відповіла Марілла, незворушно вислухавши звістку про цю надзвичайну подію. — І чого б ото я так вистрибувала? Навчися реагувати на такі речі спокійніше, дитино.

Та для Енн «реагувати спокійніше» означало би піти проти власної природи. Адже воістину в неї «зорі над колискою зійшлись в стихії полум’я, роси і духу», тож усі радощі й прикрощі вона переживала з потрійним завзяттям. Марілла це відчувала й дещо непокоїлася, усвідомлюючи, що життєві успіхи й невдачі важким тягарем лягатимуть на цю невгамовну душу, не розуміючи проте, що така ж сильна здатність радіти й тішитися щедро віддячить їй за всі незгоди. Отож Марілла вважала своїм обов’язком закликати Енн до непорушного одноманітного спокою, неприродного й неможливого для дівчинки так само, як для сонячного променя, що витанцьовує в струмку на мілководді. А втім, Марілла із сумом мусила визнати, що жодного поступу так і не досягла. Щойно котресь виплекане сподівання не втілювалося в життя, Енн поринала «в безодню розпуки», коли ж утілювалося — її підхоплював запаморочливий і трепетний вир блаженства. Марілла вже майже зневірилася у власній спроможності якось призвичаїти малу дикунку до цього світу, перетворивши її на взірцеву скромну дівчинку зі штивними манерами. Та їй самій і на думку не спадало, що насправді Енн, така, як вона є, була їй значно миліша.

Того вечора Енн ішла спати німа від горя, бо ж Метью повідомив, що вітер звертає на північний схід і завтра, напевне, дощитиме. Її лякав шурхіт тополевого листя за вікном, який так нагадував стукотіння дощових крапель, а далекий лункий гуркіт хвиль у затоці, котрий вона любила й завжди з насолодою вслухалася в цей дивний, розміряний потойбічний звук, тепер видавався дівчинці, що так гаряче жадала ясного безхмарного дня, провісником бурі й нещастя. Енн гадала, що ранок не настане ніколи.

Та все має свій кінець, ба навіть ночі напередодні чаювання в пасторському домі. Зранку, попри невтішний прогноз Метью, сяяло сонце, тож настрій Енн піднісся до найвищих вершин.

— О, Марілло, сьогодні щось мене просто змушує любити всіх, кого я бачу, — вигукнула дівчинка, миючи посуд після сніданку. — Ви не уявляєте, якою чудовою я сама собі здаюся. Мабуть, коли б мене щодня запрошували на чай, я могла би стати взірцевою дитиною. Але — ох, Марілло, це ж така врочиста оказія! Я так хвилююся! А раптом я не зможу поводитися, як слід? Мене ж іще ніколи не запрошували на чай до пасторського дому, і я, мабуть, не всі правила етикету ще знаю, хоча відколи приїхала сюди, усі правила поведінки в «Родинному віснику» перечитую дуже сумлінно. Я так боюся, що втну якусь дурницю чи не зроблю того, що буде треба. А це чемно — брати собі другу порцію чогось, коли дуже хочеться?

— Енн, ти так переймаєшся, бо забагато думаєш про себе. А мусиш думати про пані Аллан і про те, що найбільше її втішить, — відповіла Марілла, уперше хтозна-відколи даючи слушну й чітку пораду. Енн миттю збагнула, що так воно і є.