Спливали хвилини; кожна видавалася безталанній Лілейній Діві цілою годиною. Чому ніхто не йде? Де дівчата? А раптом вони зомліли, всі як одна? А раптом узагалі ніхто не прийде? А раптом їй геть заклякнуть руки, вона знесиліє і не зможе більше триматися? Енн глянула вниз, у моторошну зелену глибінь, де погойдувалися розпливчасті довгі тіні, і здригнулася. Уява вже почала змальовувати їй страхітливі картини.

І тоді, коли нестерпно заболіли руки й Енн здалося, що більше вона не витримає ні хвилини, попід містком у човні пана Гармона Ендрюса з’явився Гілберт Блайт!

Він звів очі вгору і, вражений, побачив маленьке бліде личко з бундючним виразом: велетенські сірі очі дивилися на нього перелякано, а проте й невимовно погордливо.

— Енн Ширлі? Як ти там опинилася? — вигукнув Гілберт.

І, не чекаючи відповіді, підвів човна до палі й простягнув руку. Вибору не було — Енн узялася за руку Гілберта Блайта, скочила до човна й сіла на кормі, замурзана й розлючена, ухопивши в оберемок наскрізь промоклу шаль і серветку з піаніно. Авжеж, непросто було в такому становищі лишатися поважною!

— Що це в тебе сталося, Енн? — запитав Гілберт, беручись за весла.

— Ми бавилися в Елейну, — холодно пояснила Енн, навіть не глянувши на свого рятівника. — Я мусила плисти в Камелот у човні… тобто в плоскодонці. А вона почала протікати, і я видерлася на палю. Дівчата побігли гукати на поміч. Чи будеш ти такий ласкавий відвезти мене до пристані?

Гілберт люб’язно підвів човна до помосту.

Енн спритно вискочила на берег, знехтувавши допомогою.

— Дуже тобі вдячна, — гордовито сказала вона, відвертаючись. Тим часом Гілберт також вискочив із плоскодонки й затримав Енн, поклавши руку їй на плече.

— Енн, — квапливо мовив він, — послухай. Чого ми не можемо бути друзями? Мені страшенно шкода, що я тоді насміхався із твоїх кіс. То був лише жарт, я не хотів тебе скривдити. І так давно це було… А мені твої коси подобаються, чесно, вони дуже гарні. Будьмо друзями.

Якусь мить Енн вагалася. Попри колишню образу, її охопило нове й чудернацьке відчуття, що цей сором’язливий і палкий водночас погляд карих очей Гілберта їй дуже радісно бачити. Серце незвично часто закалатало. Втім, гіркота пройдешньої кривди швидко зміцнила її не таку вже певну рішучість. Сцена дворічної давності ожила в пам’яті так, ніби все це відбувалося вчора. Гілберт назвав її «морквою» і зганьбив на всю школу. Обурення, що дорослим видалося б так само кумедним, як і його причина, із часом нітрохи не ослабло й не втамувалося. Вона ненавидить Гілберта Блайта! І ніколи йому не пробачить!

— Ні, — холодно відказала вона, — ми ніколи не будемо друзями, Гілберте Блайте. Я не хочу!

— Гаразд! — Гілберт стрибнув у свою плоскодонку, побуряковілий від гніву. — Більше не проситиму твоєї дружби, Енн Ширлі. Я теж не хочу!

Він швидко й демонстративно поплив геть, а Енн рушила вгору крутою порослою папороттю стежкою поміж кленами. Вона дуже високо несла голову, а втім, її охопило дивне відчуття жалю. Дівчина майже шкодувала, що не відповіла Гілберту інакше. Звісно, він страшенно її образив, та все ж… Загалом їй хотілося сісти й добряче виплакатися. Це було б таке полегшення! Вона геть ослабла — давалися взнаки переляк і фізична втома.

На півдорозі Енн зустріла Діану та Джейн, котрі мчали назад до ставка в нестямі, близькій до справдешнього божевілля. У Садовому Схилі вони нікого не знайшли: пана й пані Баррі не було вдома. Тут Рубі, яку здолала істерика, покинули напризволяще, а Джейн і Діана побігли до Зелених Дахів через Ліс Привидів і струмок. Там теж нікого не було: Марілла поїхала до Кармоді, а Метью косив траву на дальній луці.

— Ох, Енн, — видихнула Діана, кидаючись їй на шию і схлипуючи від радості й полегшення, — ох, Енн… ми думали… що ти… потонула… і почувалися вбивцями… бо це через нас… ти була Елейною… А Рубі в істериці… ох, Енн, як ти врятувалася?

— Вилізла на одну з паль, — утомлено пояснила Енн, — а тоді нагодився Гілберт Блайт у човні пана Ендрюса й привіз мене на берег.

— О, Енн, як це шляхетно з його боку! І так романтично! — сказала Джейн, що нарешті відсапалась і змогла промовити бодай слово. — Тепер ти, звісно, будеш із ним розмовляти!

— Звісно, ні! — спалахнула Енн, до якої миттю повернулася колишня жага протистояння. — І я прошу тебе, Джейн Ендрюс, ніколи більше не казати слова «романтично». Мені дуже прикро, що ви так налякалися, дівчата. Це я в усьому винна. Я вочевидь народилася під нещасливою зорею. Кожним своїм вчинком утягаю себе і найкращих своїх друзів у халепу. Діано, ми втопили човен твого тата, і я передчуваю, що більше нам не дозволять кататися на ставку.

Передчуття виявилося точнішим, ніж будь-коли. В обох домах — Баррі й Катбертів — усі заціпеніли від жаху, почувши про події того дня.

— Чи ти схаменешся бодай колись, Енн? — зітхнула Марілла.

— О так, авжеж, — відповіла життєрадісна Енн. Вона добряче виплакалася у своїй кімнатці нагорі: цілюще усамітнення втішило її, заспокоїло розбурхану душу й повернуло до звичного бадьорого стану. — Я думаю, що тепер мої шанси схаменутися стали значно вищі.

— Цікаво, чого це? — відповіла Марілла.

— Ну, — пояснила Енн, — сьогодні я засвоїла новий цінний урок. Відколи живу тут, я весь час роблю помилки — і кожна чогось мене вчить. Випадок з аметистовою брошкою навчив не брати чужих речей. Після історії з Лісом Привидів я загнуздала уяву й більше не даю їй волі. Заспокійливий пиріг навчив бути уважною на кухні, а пофарбувавши коси, я геть зцілилася від марнославства. Тепер я вже не думаю ні про них, ні про свій ніс — ну, принаймні дуже-дуже рідко. А сьогоднішній випадок позбавить мене зайвої романтичності. Я зрозуміла, що марно бути романтичною в Ейвонлі. Може, це й було сотні років тому в Камелоті, де повсюди стояли замки з вежами, та в наші часи романтичності ніхто не цінує. Марілло, я певна — уже невдовзі ви побачите, як і в цьому я змінюся на краще.

— Сподіваюся, — іронічно сказала Марілла.

Та коли вона вийшла, Метью, що мовчки сидів у своєму кутку, поклав руку на плече Енн:

— Не втрачай усієї романтичності, Енн, — сором’язливо прошепотів він, — бодай небагато, зовсім трішечки, проте залиши собі, Енн, залиши.

Стежиною Закоханих Енн гнала корів з дальнього пасовища. Був вересневий вечір, і всі прогалини між гілками дерев заливало багряне світло призахідного сонця. Подеколи такі самі багряні плями лягали й на стежину, та здебільшого її всю уже вкрили тіні від кленів, а простір під ялицями заповнили ясно-фіолетові сутінки, мов небачене, казкове вино. Вітер грався у верховітті дерев, і немає у світі солодшої музики за надвечірній шелест вітру у верхівках ялиць.

Корови повільно пленталися стежиною. Енн ішла слідом, замріяна, повторюючи вголос бойову пісню з «Марміона», котрий теж належав до минулорічної програми з англійської літератури. Цей уривок панна Стейсі загадала їм вивчити напам’ять, і брязкіт списів було чути в піднесених, тріумфальних рядках. Дійшовши до слів «Та від навали не рідів несхитний частокіл списів», Енн вмовкла й натхненно заплющила очі, щоб краще уявити себе одним із тих героїв. А розплющивши їх знову, побачила Діану, котра виходила із хвіртки на полі Баррі з таким значущим виглядом, що Енн миттю зрозуміла — є новини. Та втім, вирішила погамувати свою надто палку цікавість.

— Вечір — немов багряний сон, правда ж, Діано? Я така рада, що живу. Уранці я завжди гадаю, що нема нічого кращого за ранок, та потім надходить вечір, і він мені здається ще прекраснішим!

— Дуже затишний вечір, — відповіла Діана, — але ох, Енн, я маю такі новини! Вгадай із трьох спроб.

— Шарлотта Джилліс усе-таки вінчатиметься, і пані Аллан хоче, щоб ми церкву прикрасили?

— Ні. Наречений проти. Каже, що зараз ніхто вже так не робить, і що йому вінчання нагадує радше похорон. Шкода, бо це було б так гарно. Вгадуй ще!