— Вона буде часто приїжджати, — спробував її втішити Метью, для котрого Енн була й завжди лишалася маленьким жвавим дівчам, яке чотири роки тому він привіз додому зі станції Брайт Рівер. — А тим часом до Кармоді вже побудують залізничну гілку.

— Це буде геть не те саме, якби вона була постійно тут, — сумовито зітхнула Марілла, вочевидь постановивши й далі роз’ятрювати свою невигойну рану. — Та хіба чоловіки зрозуміють?

Були й інші зміни в Енн, не тільки фізичні. Вона стала набагато стриманіша. Може, думки її й текли невпинно, а мрії буяли, як і досі, та говорила вона безсумнівно менше. Марілла також це помітила й прокоментувала:

— Ти стала чи не вдвічі менше щебетати, Енн, і пишні слова позникали. Що це з тобою?

Енн зашарілася й усміхнулася, відклала книжку й мрійливо визирнула у вікно. Там, надворі, бубнявіли великі червоні бруньки дикого винограду, налиті щедрим світлом весняного сонця.

— Не знаю… та мені вже й не хочеться стільки говорити, — відповіла вона, спираючи підборіддя на вказівний палець. — Краще думати про гарні й милі серцю речі, а думки зберігати глибоко в душі, мов скарби. Не хочу, щоб із них дивувалися чи кпили. І пишних слів я чомусь не хочу більше вживати. Хай і шкода, що я виросла й тепер могла б це робити, якби захотіла. Цікаво бути майже дорослою, хоч це й не зовсім те, чого я сподівалася, Марілло. Треба ще стільки всього вивчити, зробити й обміркувати, що на пишні слова геть не лишається часу. І панна Стейсі каже, що короткі слова сильніші й виразніші. Вона радить нам писати твори якомога простішою мовою. Спершу було важко. Я вже так звикла нагромаджувати всі пишні звороти, які знала — а їх була ціла безліч. А потім навчилася, і тепер сама бачу, що так незрівнянно краще.

— А що з вашим літературним клубом? Я давно від тебе про нього не чула.

— Його більше не існує. І часу бракувало, і… я думаю, він нам просто набрид. Яка то була дурна писанина — про кохання, убивства, втечі й таємниці. Панна Стейсі іноді завдає нам писати оповідання, але тільки про те, що може статися з нами в Ейвонлі. Дуже суворо критикує й від нас вимагає того самого. Я й не думала, що в моїх творах стільки вад, аж доки сама почала їх шукати. Мені було так соромно, я хотіла все покинути, але панна Стейсі сказала, що я можу навчитися добре писати, коли стану власним найсуворішим критиком. Тож я намагаюся.

— До вступних іспитів лишилося два місяці, — мовила Марілла. — Як ти думаєш — складеш?

Енн здригнулася.

— Не знаю. Іноді мені здається, що все буде добре… але потім я страшенно панікую. Ми сумлінно вчилися, і панна Стейсі так багато з нами працювала, та все одно ми можемо не скласти. У нас в усіх свої вразливі місця. Моє, звісно, — геометрія, у Джейн — латина, у Рубі й Чарлі — алгебра, а в Джозі арифметика. Муді-Спурджен упевнений, що провалить історію Англії. Панна Стейсі збирається влаштувати нам у червні іспити, майже такі ж суворі, як вступні, і оцінюватиме так само прискіпливо, щоб ми знали, чого очікувати. Ох, Марілло, хай би воно швидше вже скінчилося.

Я постійно про це думаю. І серед ночі, бува, прокидаюся й міркую, що буде, коли я не вступлю.

— Походиш до школи ще рік, а тоді знову спробуєш, — незворушно відповіла Марілла.

— О ні, я не наважуся. Це буде така ганьба — провалити іспити, надто коли Гіл… коли всі решта вступлять. А я страшенно хвилюватимуся, і тому, напевно, усе переплутаю. Мати б нерви, як у Джейн Ендрюс… вона нічого не боїться.

Енн зітхнула і, відвівши погляд від чарівного буяння весни за вікном, безхмарного неба, грайливого вітерцю й садка, вбраного в соковиту зелень, поринула в читання. Будуть інші весни, та Енн не сумнівалася, що коли не вступить до семінарії, то вже не зможе натішитися ними сповна.

Наприкінці червня добіг кінця навчальний рік — а з ним і вчителювання панни Стейсі в ейвонлійській школі. Того дня Енн і Діана верталися додому геть невеселі. Червоні очі й мокрі носовички красномовно свідчили, що прощальні слова панни Стейсі виявилися так само зворушливими, як і промова пана Філіпса за подібних обставин три роки тому. З підніжжя порослого ялинами пагорба Діана озирнулася на школу й тяжко зітхнула.

— Здається, мовби кінець усьому, правда? — сумовито проказала вона.

— Але тобі, напевно, легше, ніж мені, — відповіла Енн, марно шукаючи сухої місцинки на своїй хустинці. — Ти ще сюди повернешся наступного року, а мені доведеться, мабуть, покинути любу стареньку школу назавжди… якщо пощастить, певна річ.

— Це буде геть не те саме. Без панни Стейсі і, вочевидь, без тебе, Джейн і Рубі. Я сидітиму зовсім сама, бо не хочу ніякої іншої сусідки після того, як сиділа з тобою. О, як нам тут було добре, правда, Енн? Боляче думати, що тепер це в минулому.

По Діанинім носі скотилися дві великі сльози.

— Якби ти припинила плакати, я теж би змогла, — благально мовила Енн. — Щойно заберу хустинку, як бачу, що тобі знову сльози накочуються, і сама починаю хлипати. Як то каже пані Лінд, якщо не можете радіти, радійте, як можете. Та й наступного року я, мабуть, повернуся. Зараз я майже впевнена, що іспитів не складу. І це відчуття виникає щораз частіше, я боюся.

— Але ж іспити панни Стейсі ти склала пречудово.

— Бо на них я не хвилювалася. Та коли подумаю про вступні… ти собі не уявляєш, як моє серце стискається від жаху. А ще мій номер буде тринадцятий, а Джозі Пай каже, що це нещасливе число. Я не забобонна і знаю, що це байдуже. Але все-таки хотіла б не бути тринадцятою.

— А я хотіла би поїхати з тобою, — відповіла Діана. — Ми б так гарно провели час… але ти, напевне, вечорами зубритимеш.

— Ні, панна Стейсі взяла з нас обіцянку, що ми зовсім не розгортатимемо підручників. Вона каже, що це нас тільки втомить і заплутає, і що нам треба гуляти, взагалі не думати про іспити й рано вкладатися спати. Добра порада, але важко буде її дотриматися; мені здається, так завжди буває з добрими порадами. Пріссі Ендрюс казала, що цілісінький тиждень засиджувалася над книжками допізна, і я була сповнена рішучості сидіти не менше, ніж вона. Ваша тітонька Джозефіна ласкаво запросила мене пожити під час вступних іспитів у неї в Бічвуді.

— Ти ж напишеш мені звідти, гаразд?

— Напишу у вівторок і розкажу, як минув перший день, — пообіцяла Енн.

— У середу я весь день стримітиму на пошті, — присяглася Діана.

Наступного понеділка Енн поїхала до міста, а в середу Діана, як і було домовлено, чекала на пошті, і ось одержала листа.

«Люба Діано, — писала Енн, — зараз вечір вівторка, і я пишу тобі з бібліотеки в Бічвуді. Учора мені було так самотньо в моїй кімнаті, і дуже хотілося, щоб ти була тут. „Зубрити“ я не могла, бо дала слово панні Стейсі, але так тяжко було втриматися й не розгорнути підручника з історії, як раніше тяжко було відкласти роман, коли я мусила вчити уроки.

Сьогодні вранці панна Стейсі прийшла по мене, і ми пішли до вчительської семінарії, дорогою забравши ще Рубі, Джейн та Джозі. Рубі попросила взяти її за руку, а руки в неї були просто крижані. Джозі сказала, що в мене такий вигляд, наче я цілу ніч не спала, і що мені забракне сил упоратися з навчанням, навіть якщо я вступлю до семінарії. Бувають миті й навіть цілі періоди, коли мені здається, що в моїх намаганнях полюбити Джозі Пай немає жодного поступу!

Ми прийшли до семінарії, де були цілі юрби учнів з усього острова. Першим ми побачили Муді-Спурджена, який сидів на сходах і щось мурмотів собі під ніс. Джейн запитала, що це він робить, а той сказав, що повторює табличку множення, щоб угамувати нерви, і попросив заради всього святого йому не заважати, бо коли він зупиниться хоч на мить, то перелякається й забуде все на світі, а табличка множення підтримує йому лад у голові!

А тоді нас розвели по класах, і панна Стейсі вже не могла залишатися з нами. Ми із Джейн сиділи разом, і вона була така спокійна, що я аж заздрила. Джейн така розумна й врівноважена, що їй жодна табличка множення не потрібна! Я думала, чи вигляд у мене такий самий, як відчуття, і чи комусь чути, як моє серце гупає на ввесь клас. Тоді зайшов чоловік і почав роздавати екзаменаційні завдання з літератури. Я взяла своє, і руки в мене похололи, а в голові запаморочилося, і на одну жахливу мить я відчула, Діано, точнісінько те саме, що й чотири роки тому, коли спитала в Марілли, чи дозволить вона мені лишитися в Зелених Дахах… а тоді все вгамувалося, і серце знов закалатало — бо доти воно зовсім перестало битися, — я вже бачила, що із цим завданням упораюся так чи інак.