Коли ватажки кланів закінчили допитувати Ріммара, Орик наказав привести трьох гномів, яких захопили воїни Дургрімст Інгейтум. Ганел, на правах голови засідання, попрохав їх присягнути прадавньою мовою, що вони говоритимуть правду й тільки правду, але ті відповіли йому брудною лайкою. Робити було нічого, тож чарівники всіх кланів об'єднали свої зусилля й проникли до свідомості в'язнів, знайшовши там саме ті спогади, які цікавили зібрання. Уважно вивчивши їх, усі без винятку маги ствердно закивали головами, мовляв, те, що розповідав Орик, є чистою правдою.

Урешті-решт той покликав дати свідчення Ерагона. Прямуючи до стола під пильними поглядами тринадцятьох ватажків, Вершник неабияк нервувався, тож навіть став вивчати кольорові візерунки на одній із мармурових колон, аби не звертати уваги на свій неспокій. Він повторив клятву правди, яку дав йому один із гномів-чарівників, а потім розповів ватажкам кланів про те, як саме на нього та його охоронців було вчинено напад. Після цього юнакові довелось відповісти на добру сотню запитань, і врешті-решт він дозволив двом чарівникам, яких Ганел обрав навмання, перевірити свої спогади про цей прикрий інцидент. Коли Вершник відкрив бар'єри своєї свідомості, то обидва чарівники виглядали вкрай збентежено, через що йому, навпаки, стало трішки спокійніше. «Це добре, — думав він. — Адже якщо вони мене бояться, то навряд чи стануть блукати там, де їм не слід».

На превеликий подив Ерагона, перевірка минула цілком безболісно, і чарівники підтвердили ватажкам, що він говорив правду.

Тоді Ганел звівся зі стільця і мовив до своїх спостерігачів за законом:

— Чи задоволені ви тими доказами, що їх нам надали грімстборітхн Орик і Ерагон, Убивця Тіні?

П'ятеро сивобородих гномів уклонилися, а найповажніший із них відповів:

— Авжеж, задоволені, грімстборітхне Ганеле.

Ганел прокашлявся й заговорив дуже впевненим тоном:

— Грімстборітхне Вермунде, на вашій совісті смерть Квесторка, сина Баудена, а ще замах на життя нашого гостя. Вчинивши так, ви зганьбили всю нашу расу. Вам є що сказати на своє виправдання?

Ватажок Аз Свелдн рак Ангуін зіперся на стіл долонями, й під його смаглявою шкірою повипиналися жили:

— Вершник дракона — кнурлан лише за законом, але в його жилах тече чужа кров, тож він не є нашим гостем, і ми можемо ставитись до нього так, як до будь-кого з наших ворогів, що належать до інших кланів.

— Нечувано! — вигукнув Орик, ледь не вибухнувши від люті. — Та він же ж…

— Притримай язика, Орику, — урвав його Ганел. — На жаль, твій лемент ніяк не допоможе нам уладнати цю складну справу. Ходи за мною! Надо і Йорун, вас я також запрошую на кілька слів.

Коли четверо гномів стали радитись зі спостерігачами за законом, Ерагон так розхвилювався, що його серце закалатало вдвічі швидше, ніж зазвичай. «Вони не дозволять Вермунду піти непокараним тільки через його вправну гру словами!» — сподівався Вершник.

Невдовзі до столу підійшла Йорун:

— Спостерігачі за законом, — мовила вона, — винесли свій вердикт. З одного боку, Ерагон є членом Дургрімст Інгейтум, проте з іншого — він обіймає дуже важливі посади за межами нашого королівства. Нагадаю, що він є Вершником дракона, офіційним посланцем варденів, що має спостерігати за коронацією нашого наступного правителя, а також дуже впливовим другом королеви Ісланзаді. З огляду на це, до нього слід ставитись із такою ж самою гостинністю, як і до будь-якого гостя-посланця, князя, монарха або ж іншої поважної особи, — жінка-гном скоса зиркнула на Ерагона. — Простіше кажучи, він наш почесний гість, і ми повинні ставитися до нього саме так! Про це має знати кожен кнурлан, який іще не з'їхав з глузду у своїх печерах.

— Він наш гість, — кивнув Надо. Його губи обернулись на білу смужку, а щоки позападали так, ніби він щойно вкусив яблуко й зрозумів, що воно ще не дозріло.

— Тепер тобі є що сказати, Вермунде? — спитав Ганел.

Звівшись зі свого стільця, гном із пурпуровою вуаллю пильно оглянув увесь стіл, спинившись поглядом на кожному з ватажків:

— Авжеж… Головне, щоб ви добре мене зрозуміли… Якщо котрийсь із кланів, керуючись цими безглуздими звинуваченнями, наважиться повернути свої сокири вбік Аз Свелдн рак Ангуін, ми вважатимемо це за прояв агресії й розпочнемо війну. — Навіть крізь вуаль було помітно, як гном посміхнувся. — Отож вирішувати вам. Ви можете розпочати криваву бійню, а можете цього й не робити. Тоді вам слід забути сьогоднішню дискусію й ліпше поговорити про те, хто посяде гранітний трон Ротгара наступним.

Ватажки кланів надовго примовкли.

Ерагонові тим часом довелось аж прикусити язика, таке в нього було непереборне бажання заскочити на стіл, схопити Вермунда за бороду й тримати його так, аж доки ватажки не дадуть згоду його повісити. Проте обіцянка, яку він дав Орикові, була сильніша за його праведний гнів. «Орик — ватажок мого клану, — заспокоював себе Ерагон, — і я маю дозволити йому відповісти так, як він вважатиме за потрібне».

Мовчанку урвав товстун Фреовін. Він ляснув своїми великими долонями по столу й вигукнув хрипким баритоном:

— Ти зганьбив нашу расу, Вермунде. Якщо ми зробимо вигляд, ніби твої злочини нічого не варті, то втратимо свою честь як кнурлани.

Перегорнувши свої пергаменти, вкриті купою рун, до розмови долучилась стара жінка-гном Хадфала:

— Не розумію, чого ти намагався досягти, убивши Ерагона? Ти б тільки прирік нас на знищення. Адже навіть якби варденам пощастило здолати Галбаторікса без Вершника, то уяви, що б із нами зробила Сапфіра? Дракон би миттю обернув Фартхен Дур на море крові!

Вермунд не відповів на те жодного слова.

Натомість залою прокотився божевільний регіт, такий несподіваний, що Ерагон спочатку аж розгубився. Орик насилу оговтався від нього й, тримаючись за живіт, вигукнув:

— Якщо ми підемо проти тебе або ж проти Аз Свелдн рак Ангуін, ти вважатимеш це проявом агресії, Вермунде? Гаразд, тоді ми не підемо проти тебе!

Вермунд спантеличено звів брови:

— І чого ж ти тоді радієш, ніби блазень?

Орик знову засміявся:

— Бо я вигадав дещо таке, про що ти навіть не здогадуєшся, Вермунде. Отож, ти хочеш, щоб ми не чіпали тебе і твій клан? Шановні панове, я пропоную зробити так, як хоче Вермунд. Якщо він діяв сам по собі, а не як грімстборітхн, то його буде покарано смертю. Давайте викреслимо Аз Свелдн рак Ангуін із наших сердець і думок, аж доки вони самі не оберуть собі нового ватажка, а потім не покаються на зібранні кланів. У вас скільки завгодно часу на роздуми, адже ми можемо чекати навіть тисячу років.

Вермундове обличчя враз поблідло й стало нагадувати сніг:

— Ви не посмієте!

Орик посміхнувся:

— Чого ж бо? Адже ми й пальцем не зачепимо тебе та твій рід. Ми просто зробимо вигляд, що вас не існує, й перестанемо торгувати з Аз Свелдн рак Ангуін. Невже ти оголосиш нам війну тільки через те, що ми нічого не робимо, Вермунде? Бо якщо зібрання підтримає мою пропозицію, то ми й справді нічого вам не зробимо. І ти ніяк не примусиш нас купувати свій мед, тканину й аметистові прикраси! Не вистачить війська! — Потому Орик розвернувся до решти ватажків і спитав: — Що скажете?

Зібрання кланів довго не вагалось — ватажки один за одним проголосували за те, щоб ігнорувати Аз Свелдн рак Ангуін.

Навіть Надо, Галдхієм і Хавард — спільники Вермунда — підтримали Орикову пропозицію. Із кожним новим голосом Вермунд робився дедалі блідіший, аж доки не став схожим на привида, вбраного в одяг, у якому він ходив за земного життя.

Коли голосування завершилось, Ганел вказав на двері й мовив:

— Іди геть, Вермунде. Сьогодні ж покинь Тронжхейм, і хай жоден із Аз Свелдн рак Ангуін не з'являється на засідання кланів, аж доки ви не виконаєте наших умов. Відтепер ми будемо уникати кожного члена Аз Свелдн рак Ангуін. І хоча твій клан може спокутати свої гріхи, ти, Вермунде, назавжди залишишся варгрімстн. Така воля зібрання кланів.

Вермунд увесь затремтів, проте залишився на місці.