— Пані, — мовила Катріна гострим, ніби бритва, голосом.

Перемагаючи біль, що прокотився по всій спині, Роран спробував сісти, проте зміг зробити це лиш із допомогою Катріни. Він хотів звестися й на ноги, та Насуада зупинила його.

— Будь ласка, не треба, — попрохала вона. — Я не хочу завдавати тобі ще більшого болю, ніж той, що вже завдала.

— Навіщо ви прийшли, пані Насуадо? — спитала Катріна. — Роранові треба відпочити й одужати, а не гаяти час на всілякі там балачки.

Роран обережно поклав руку Катріні на плече.

— Я можу говорити, якщо це й справді дуже потрібно, — сказав він.

Зайшовши до намету, Насуада підняла поділ своєї зеленої сукні й усілася на маленьку скриньку з Катріниним крамом, який пощастило забрати з Карвахола. Якусь мить вона мовчала, а потім глянула Роранові прямо в очі.

— У мене є ще одне завдання для тебе, Міцний Молоте, — сказала дівчина. — Невеличкий рейд, що мало відрізнятиметься від тих, у яких тобі вже доводилось бувати.

— І коли я маю вирушити? — спитав юнак, спантеличений тим, що Насуада з'явилась до нього власною персоною, щоб розповісти про своє доручення.

— Завтра.

Катріна витріщилась на неї сповненими жаху очима:

— Та ви що, пані, з глузду з'їхали?

— Катріно… — буркнув Роран, намагаючись її заспокоїти, але та прибрала з плеча його руку:

— Останній рейд, у який ви послали Рорана, ледь його не вбив, а тепер ще ваші батоги! Як можна посилати мого чоловіка в бій, коли він навіть хвилини не вистоїть проти солдатів Галбаторікса!

— Я мушу це зробити! — відповіла Насуада з такою владністю в голосі, що Катріна прикусила язика й вирішила почекати, доки та докладніше все пояснить.

Насуада тим часом вела далі:

— Роране, ти, певно, знаєш, що наш союз із ургалами опинився під загрозою. Доки ти був на завданні із загоном капітана Едріка, який, до речі, вже не є капітаном, один із варденів убив трьох ургалів. Я, звісно, наказала повісити того мерзотника, але відтоді наші стосунки з воїнами Гарцхвога стали дуже напруженими.

— А Роран тут до чого? — спитала Катріна.

Насуада міцно стисла губи:

— Я маю переконати варденів у тому, що ургали не є нашими ворогами і що ми разом зможемо досягнути поставленої мети. Таким чином, загін, із яким ти вирушиш, буде складатися наполовину з людей, а наполовину з ургалів.

— Але це все одно не… — почала було Катріна.

— І цим загоном командуватимеш ти, Міцний Молоте.

— Я? — здивовано прохрипів Роран. — Чому саме я?

Насуада криво посміхнулась:

— Бо ти зробиш усе, щоб захистити своїх друзів і родину. У цьому ти дуже схожий на мене, хоч моя родина значно більша за твою, адже я вважаю своєю родиною всіх варденів. А ще тому, що ти двоюрідний брат Ерагона… А насамкінець, якщо ти знову порушиш чийсь наказ, то мені доведеться тебе повісити… Тож я вирішила не випробовувати долю й дати тобі власний загін, у якому будуть тільки твої накази… Ясна річ, вони не повинні суперечити моїм… Бо якщо ти не підкоришся моїм наказам, у тебе буде один-єдиний шанс спокутувати свою провину — голіруч задушити Галбаторікса. Усе інше мене не влаштує. Я даю тобі власний загін, бо ти довів, що можеш повести за собою людей, коли їм загрожує смертельна небезпека. Гадаю, ти зумієш командувати як людьми, так і ургалами. Правду кажучи, я б залюбки послала із цим загоном Ерагона, та оскільки він зараз не з нами, то ця відповідальність лягає на твої плечі. І коли повстанці почують, що двоюрідний брат Ерагона, той самий Міцний Молот, який убив майже дві сотні ворогів, — пішов на завдання разом із ургалами… та ще й успішно його виконав, то, сподіваюсь, вардени почнуть ставитись до ургалів не так вороже. Саме тому я й наказала Тріанні та Анжелі полікувати тебе. Зрозумій, я зробила це зовсім не для того, щоб принизити тебе, показати, що ти не здатен витримати болю чи що, а тому, що мені потрібен такий командир, як ти. То як скажеш, Міцний Молоте? Королева варденів може розраховувати на тебе?

Роран розгублено глянув на Катріну. Він знав, що та, не замислюючись, віддала б півжиття, аби тільки він відмовився від командування. Відчуваючи, як її серце крає біль, юнак якусь мить подумав, а потім хрипло прошепотів:

— Можете розраховувати на мене, пані Насуадо.

У ХМАРАХ

Із Тронжхейма Сапфіра летіла досить швидко. Невдовзі вона вже була біля внутрішньої стіни Фартхен Дура, а потім вони з Ерагоном увійшли до тунелю, який вів на схід, заглиблюючись на багато-багато миль у підніжжя гори. Бігом Вершник здолав би цей тунель щонайбільше за десять хвилин, але оскільки висота тунелю не дозволяла Сапфірі ані летіти, ані бігти, йому довелося просто йти швидкою ходою.

Десь за годину вони нарешті дісталися долини Одред, де одразу ж побачили густо зарослі папороттю береги великого озера Фернотмерна. Якби хтось поглянув на нього згори, то посеред укритих снігом гірських вершин воно, мабуть, здалося б йому чорнильною краплею. У північній частині Фернот-мерна брала свій початок річка Раньї Дармн, що невдовзі впадала в Аз Раньї біля Молдуна Гордого — найпівнічнішого піка Беорських гір.

Вершник і дракон покинули Тронжхейм задовго до світанку, і хоча тунель сповільнив їхній рух, було ще дуже рано. Клаптик неба, що висів у них над головою, пронизували стріли блідих жовтих променів — сонце де-не-де вже пробивалось крізь гори. Важкі сірі хмари оповили найвищі піки, ніби якісь велетенські змії, а зі скляної поверхні озера здіймались пасма білосніжного туману.

Зупинившись на одному з берегів Фернотмерна, Ерагон і Сапфіра напилися води й наповнили нею спеціальні міхи, що кріпились на сідлі дракона поруч із сідельними торбами. Ця вода була не чим іншим, як кригою й снігом, що танули високо в горах. Коли Ерагон зробив перший ковток, то ледь не обпік собі горло, а його щелепи так звело від холоду, що вони почали боліти. Утім невдовзі біль зник.

Ерагон роззирнувся навкруги й помітив на одній зі скель руїни велетенського замку, стіни якого були обплетені товстелезними мацальцями плюща. Загалом же, ця похмура й лиховісна будівля нагадувала зітлілий кістяк якоїсь злої тварини. Від однієї думки про це Ерагон аж здригнувся.

«Ти готовий?» — спитала Сапфіра.

«Так», — відповів юнак і заліз у сідло.

Від Фернот-мерна Сапфіра полетіла на північ, прямуючи над долиною Одред усе далі й далі від Беорських гір. Долина не могла вивести їх прямо до Елесмери, що лежала на заході, проте у Вершника й дракона не залишалося іншого вибору, оскільки для того, щоб перелетіти гори, їм слід було здійнятися щонайменше на п'ять миль угору.

Зрештою, Сапфіра й так летіла на максимальній висоті, яку тільки міг витримати Ерагон, бо їй легше було долати шлях у горішніх розріджених шарах повітря, тимчасом як у густому вологому повітрі над землею вона б витрачала куди більше енергії.

Щоб захиститись від холоду, Ерагон вдягнув на себе все, що мав, а також наклав закляття, яке примушувало холодні потоки вітру оминати його з двох боків, не завдаючи особливих прикрощів.

Правду кажучи, літати на Сапфірі було не так уже й легко, але оскільки тепер вона вимахувала крилами з одноманітним ритмом, Ерагон майже не слідкував за рівновагою. Зовсім інакше було тоді, коли дракон закладав круті віражі або ж виконував іще якісь складні маневри.

Більшість часу Вершник і дракон теревенили про події минулих днів, а коли між ними часом і западала мовчанка, то вони уважно роздивлялись земні пейзажі, що проносилися під ними на чималій швидкості.

«Слухай, — мовила Сапфіра, — коли на тебе напали гноми, ти скористався магією без прадавньої мови, А ти хоч розумів, на яку небезпеку наражався?»

«Звісно, але в мене було обмаль часу, аби думати про слова. До того ж, ти й сама ніколи не користуєшся прадавньою мовою, накладаючи закляття».

«До чого тут я? Я — дракон, а драконам, для того щоб висловити своє бажання, прадавня мова не потрібна. Ми знаємо, чого хочемо, і ніколи не змінюємо своєї думки так легко, як це можуть робити ельфи чи люди».