— Яка ж це перевага, якщо вони не зможуть прийти нам на допомогу? — здивувався Ерагон, проте Арія нічого на це не відповіла.

Зрештою, юнак і сам відчував, що Оромисові з Глаедром краще буде залишатися в Елесмері, оскільки на те існувало кілька вагомих причин. А найвагомішою, певно, була та, що Оромис не міг накладати заклять, які потребували великої кількості енергії.

Відчувши холод, Вершник натягнув рукави на кулаки й обняв себе руками.

— А про що ти говорила з духами?

— Їм стало цікаво, чому ми користуємось магією, бо саме це привернуло їхню увагу. Я все їм пояснила, а також розповіла, що ти звільнив духів, які перебували в полоні у Смерка. Схоже, це неабияк їх потішило. — На якусь мить запанувала тиша. Потім ельфійка граційно підійшла до лілеї і знову не втрималась, щоб не провести кінчиками пальців по її стеблу. — Вона така чудова. Ніана! — мовила Арія.

За її наказом табір залило м'яке світло. Тоді Ерагон побачив, що листя й стебло лілії були з чистого золота, пелюстки — з якогось невідомого йому білого металу, а в самій серцевині виблискували рубіни й діаманти. Спантеличений Вершник провів пальцем по стеблу й, схилившись уперед, уважніше оглянув кожну деталь коштовної золотої квітки.

— Яка чудова копія! — видихнув він.

— І вона ще й досі жива.

— Та де там! — зосередившись, юнак спробував відчути слабке тепло й ледь помітний рух, притаманні кожній рослині. Йому ніяк не вірилося, що квітка залишилась живою. Але це справді було так. Ще раз торкнувшись пальцем пелюсток, Ерагон прошепотів: — Це не вкладається мені в голові, і я не можу збагнути, за допомогою яких саме заклять тобі вдалось так зробити. Адже за всіма правилами ця лілея має бути мертвою, натомість вона продовжує рости. Як же так? Гм… І де ти навчилась обертати рослини на живий метал? Хтозна, можливо, Сапфіра теж уміє так робити, та я дуже сумніваюсь, що вона мене цього навчить.

— А мене натомість хвилює інше питання, — замислено мовила Арія, — чи зможе ця квітка дати насіння й розмножуватись?

— Вона зможе розмножуватись?

— Я не дуже здивуюсь, якщо зможе. Адже навіть в Алагезії є безліч прикладів магії, що сама себе зберігає. Приміром, мандрівний кристал на острові Еоам або джерело мрій у печері Мані.

— Але якщо хтось знайде цю квітку, то відразу ж її викопає. А потім сюди налетить сила-силенна шукачів золота, тож навіть якщо вона почне розмножуватись, її тут-таки винищать.

— Думаю, винищити її буде не так уже й легко, але щоб дізнатися це, напевно, потрібен час.

Ерагон ледве стримав радісний сміх:

— Раніше я часто чув вираз — «позолотити лілію». Він означав, що люди хочуть прикрасити щось, а духи взяли й по-справжньому це зробили! Вони позолотили лілію! — юнак радісно зареготав, і його сміх полинув порожньою долиною.

— То он воно що, — мовила тремтливим голосом Арія. — Виходить, їхні наміри були шляхетними, й вони добре знають людські прислів'я!

— Не думаю… ха-ха-ха!

Ельфійка клацнула пальцями, й магічне світло згасло.

— Ми пробалакали майже всю ніч. Треба хоч трішки поспати, бо невдовзі почне розвиднюватись.

Продовжуючи хихотіти, Ерагон розпростерся на землі й миттю поринув у сон.

У РОЗБУРХАНІЙ ЮРБІ

Було пополудні, коли мандрівники нарешті побачили на обрії табір варденів. Вони спинилися на хребті низького пагорба й захоплено розглядали величезне місто із сірих наметів, що кишіло силою-силенною люду. На заході, оточена невеличким гаєм, лежала річка Джиєт, а за півмилі на схід виднівся ще один, менший, табір. Він нагадував невеличкий острів, що плавав поблизу берегів материнського континенту, — у ньому на чолі з Нар Гарцхвогом мешкали ургали. У радіусі кількох миль довкола табору снували невеличкі загони вершників. Кілька з них були патрульними, ще кілька — загонами посланців, а решта — вивідачами, які поверталися зі своїх завдань. Невдовзі два патрулі помітили Ерагона й Арію, засурмили в сигнальні сурми й галопом помчали в їхній бік. Вершник полегшено зітхнув і радісно посміхнувся.

— Ми зробили це! — вигукнув він. — Мертаг, Торнак, сотні солдатів і чарівників Галбаторікса, разаки — ніхто не зміг нас зловити. Ха! А чи не ловко ми поглузували з короля? Він, мабуть, сказиться від люті, дізнавшись про це!

— І стане вдвічі небезпечніший, — не зовсім весело похитала головою Арія.

— Я знаю, — вигукнув юнак, посміхнувшись іще ширше. — Можливо, він стане таким скаженим, що забуде заплатити своїм військам, тож вони знімуть його строї й приєднаються до варденів.

— Ти сьогодні якийсь божевільний…

— А чом би й ні? — спитав Ерагон.

Ставши навшпиньки, він відкрив кордони своєї свідомості й гукнув так голосно, як тільки міг: «Сапфіро!» Його думка, ніби стріла, швидко помчала вперед.

Вершникові не довелось довго чекати на відповідь.

«Ерагоне!»

Вони подумки обнялись, стискаючи одне одного в теплих обіймах любові й турботи. Потому Вершник і дракон обмінялись спогадами, що накопичилися в них за весь той час, доки вони були в розлуці. Дракон миттю позбавив Ерагона болю, який терзав його з часу останньої битви, — адже він узяв на себе стільки смертей, — і життя видалось юнакові просто чудовим.

«Я дуже сумував за тобою», — сказав він.

«І я за тобою, малий». — Потому вона послала йому образ солдатів, з якими він і Арія вступили в бій. — «Варто мені тебе залишити без нагляду, — з докором мовив дракон, — як ти щоразу вскакуєш у якусь халепу. Щоразу! Я така розлючена, що ладна задушити тебе власним хвостом! Варто мені відвернутися, як ти миттю встрягнеш у бійку й б'єшся не на життя, а на смерть».

«Будь справедливою, — заперечив Ерагон, — я встрявав у такі халепи навіть тоді, коли був із тобою. Виходить, що ми вдвох притягуємо до себе різні неприємності…»

«Ні, це ти їх притягуєш, — пирхнув дракон, — бо, коли я сама, у мене все гаразд. А щойно ми разом, на нас сипляться дуелі, засідки, безсмертні вороги, огидні разаки, магія. І всі нападають на нас так, ніби ми двійко зайців, що випадково провалились до гнізда голодних ласок».

«А як щодо того часу, який ти провела у Галбаторікса? Хочеш сказати, що це не халепа?» — поцікавився Ерагон.

«Тоді я ще навіть не вилупилась, — огризнувся дракон. — А це не береться до уваги. Різниця між мною й тобою полягає в тому, що ти вскакуєш в різні халепи, а я тебе з них витягую!»

«Нехай навіть так! — почав дратуватися Ерагон. — Але ж я ще тільки вчуся! Мине кілька років, і я в усьому стану таким самим вправним, як Бром! Ти ще скажи, що я нешляхетно вчинив зі Слоуном!»

«Гм… Про це ми ще поговоримо. Але якщо ти ще бодай раз утнеш подібну дурницю, я пришпилю тебе до землі й оближу з голови до п'ят».

Від її останніх слів Ерагон аж здригнувся, бо язик Сапфіри був помережаний гачкуватими шипами, що вмить здерли б із нього шкіру.

«Ну й добре, але ти маєш розуміти, що коли я стояв перед Слоуном, то й сам не знав, що вчиню за мить, — чи вб'ю його, чи відпущу. А крім того, якби я сказав тобі, що залишаюсь тільки через нього, ти б заходилася мене зупиняти…» Сказавши це, юнак почув, як його дракон роздратовано загарчав:

«Ти мав довіритись мені й зробити все правильно. Бо якщо в тебе є якісь таємниці, то які ж ми тоді в біса Вершник і дракон?»

«Хай буде по-твоєму, та мені здається, що твоє „зробити все правильно“ означало б тільки те, що ти забрала б мене з Хелгрінда примусом».

«Може, й ні», — сказала Сапфіра, набурмосившись.

Вершник натомість посміхнувся й заговорив дуже лагідно:

«У будь-якому разі ти маєш рацію. Мені треба було поділитися з тобою своїми планами, і я дуже шкодую, що не зробив цього. Від сьогодні я завжди радитимусь із тобою, перш ніж зробити якийсь важливий крок. Згода?»

«Гаразд, ти будеш радитися зі мною тоді, коли справа торкатиметься зброї, магії, короля або членів нашої родини», — мовила вона.

«Або квітів».

«Домовились. Але мені зовсім не обов'язково знати про те, що ти збираєшся з'їсти шматочок хліба із сиром посеред ночі».