«Сподіваюсь, що так воно й буде».

Серед тих, хто пробігав повз Вершника та дракона, була й Анжела, одягнена у свій дивний обладунок зелено-чорного кольору. На мить вона зупинилась, тримаючи в руках гутвір — двосічну зброю священиків гномів.

— Вражаюче видовище, — трохи помовчавши, сказала знахарка, здавалось, не без іронії. — А чи не здається тобі, Вершнику, що ти трохи перестарався?

— Що ти маєш на думці? — похмуро спитав Ерагон.

Анжела підняла вгору брову:

— Я маю на думці, що можна було й не запалювати меч.

Обличчя Ерагона проясніло. Він зрозумів, на що натякає знахарка.

— Звісно, — сказав він, уже посміхаючись. — Але мені це дуже подобається. Так подобається, що я не можу стриматись. А крім того, я назвав свій меч «Вогонь», тож щоразу, тільки-но я промовляю це слово, лезо спалахує, мов суха гілка у вогнищі.

— Ти назвав його «Вогонь»? — перепитала Анжела з ноткою недовіри в голосі. — «Вогонь»? Яке нудне ім'я! Невже ти не міг назвати свого меча, скажімо, «Сяюче Лезо» чи ще якось? «Вогонь»… Це ж треба! Гм… По-моєму, ім'я має бути поетичним… «Хризантемний Колун», «Укуси Вівцю»…

— У мене вже є «Укуси Вівцю», — сказав Ерагон і поклав руку на лапу Сапфіри. — Навіщо мені ще один?

Анжела розпливлася в широкій посмішці.

— А ти не такий безнадійний, як я подумала! З тебе ще будуть люди, — і Анжела, пританцьовуючи й крутячи в руках свою двосічну зброю, пішла вбік замку.

— Вогонь… — бурчала вона. — Пхе!..

«Будь обережний із тим, кого називаєш „Укуси Вівцю“, малий, — добродушно сказав дракон. — Бо я й тебе можу покусати».

«Слухаюсь, Сапфіро!»

Якраз на ту пору Блодхгарм та його товариші-ельфи приєдналися до Ерагона й Сапфіри. Утім Ерагон не звертав на них уваги. Він шукав Арію.

Вершник побачив її, коли ельфійка бігла поруч із Джормандером, який їхав верхи. Ерагон помахав їй щитом, намагаючись привернути увагу.

Арія помітила Вершника й рушила в його бік. Ельфійка бігла граційно, наче газель. На цей раз її обладунки були як завжди: щит, звичайний шолом, кольчуга… Метал сяяв у сірих вранішніх сутінках, які заполонили місто. За якусь мить вона вже була біля Вершника.

— Ми із Сапфірою, — сказав Ерагон, — хочемо проникнути до фортеці згори і спробувати полонити леді Лорану. Підеш із нами?

Арія на знак згоди мовчки кивнула головою.

Тоді Ерагон стрибнув із землі на передню лапу Сапфіри й незабаром зручно вмостився у своєму сідлі. Арія так само хутко заскочила на Сапфіру, сівши позаду Вершника, — кільця її кольчуги трохи давили йому в спину.

Не гаючи часу, дракон розпростер свої оксамитові крила й уже за хвилину був у повітрі, залишивши на землі розчарованого Блодхгарма й інших ельфів.

— Тобі не слід залишати свою охорону аж так легко, — тихо сказала Арія на вухо Ерагонові. Вона міцно трималась за його талію, коли Сапфіра злітала все вище й вище.

Вершник не встиг відповісти, бо якраз у цю мить відчув, як на нього напливає свідомість Глаедра. На якийсь час місто внизу зникло, і юнак став бачити й відчувати тільки те, що бачив і відчував Глаедр:

«Маленькі-співучі-шершні-стріли відскакували від його живота, коли він піднявся вгору над розкиданими дерев'яними печерами двоногих кругловухих. Повітря під його крилами було спокійне й густе, чудове повітря для польоту, який він мав зробити. Сідло терлося об його луску, коли Оромис змінював свою позу.

Глаедр висунув язика й відчув приємний аромат горілого-дерева-готового-м'яса-пролитої-крові. Він бував у цьому місці вже багато разів. За його молодих літ воно називалось інакше, і тоді єдиними його мешканцями були сумні-смішливі-швидкі-на-язик-ельфи та їхні друзі. Його минулі візити в цей край були приємні, хоч у пам'яті болісно відлунювала згадка про двох своїх товаришів по гнізду, які загинули тут від руки схибленого клятвопорушника.

Ліниве-однооке-сонце якраз встало над обрієм. На північ від нього велика-вода-Ісенстар мерехтливо сяяла, немов поліроване срібло. Прямо під ним зграя гостровухих під командуванням Ісланзаді вишикувалась навколо розбитого-міста-мурашника. Їхні обладунки були схожі на уламки розтрощеної крижини. Хмара блакитного диму лежала на всій рівнині, густа-густа, немов холодний вранішній туман.

А з півдня малий-злий-дряпучий-кіготь Торнак летів до Джиліда, ревом викликаючи на бій усіх, хто його чув. Син-Морзана-Мертаг сидів у нього на спині, а в його правій руці яскраво, неначе вогненний цвях, сяяв Зарок.

Глибокий сум сповнив Глаедра, коли він побачив цих жалюгідних пташенят. Йому так не хотілось, щоб Оромис убив їх. Тоді він іще раз подумав, що дракони мусять тепер битися з драконами, а Вершники — з Вершниками, і все через того клятого Галбаторікса. У похмурому настрої Глаедр прискорив політ. Він виставив кігті вперед, готуючись розідрати своїх ворогів на шматки».

Ерагон здригнувся, коли Сапфіра нахилилася на один бік і змушена була зменшити висоту на багато футів, перш ніж їй вдалося відновити рівновагу.

«Ти теж це бачив?» — спитала вона.

«Так».

Стривожений Ерагон озирнувсь назад, на сідельні сумки, де лежало серце сердець Глаедра. Перше, про що він подумав: чи не варто їм із Сапфірою допомогти Оромису й Глаедру? Та вже за мить Вершник заспокоївся — серед ельфів було чимало чарівників, тож навряд чи його мудрі вчителі потребуватимуть сторонньої допомоги.

— Що сталося? — спитала Арія.

«Оромис і Глаедр готуються до битви з Торнаком і Мертагом», — відповіла Сапфіра.

Ерагон відчув, як Арія напружилась:

— Звідки ти це знаєш?

— Я поясню трохи пізніше. Сподіваюсь, із ними нічого не станеться.

— Я теж, — сказала Арія.

Тим часом Сапфіра покружляла високо над фортецею, потім понеслась униз на нерухомих крилах і нарешті опустилася на шпиль найвищої вежі. «Я зустріну вас у залі внизу. Це вікно надто мале для мене», — мовив дракон, коли Ерагон і Арія вже стояли на крутому даху. За мить Сапфіра полетіла від них.

Ерагон і Арія обережно підійшли до краю даху, а потім спустилися до вузького кам'яного виступу, що був футів на вісім нижче. Якби хтось із них зараз раптом послизнувся, то міг би легко розбитися об бруківку. Ерагон потихеньку рушив уздовж виступу до хрестоподібного вікна. Через нього він і потрапив до якоїсь великої квадратної кімнати, де лежали цілі снопи стріл і чимало важких арбалетів. Якщо в цій кімнаті хтось і був, то, очевидно, він кинувся навтьоки, коли побачив Сапфіру.

Арія теж залізла у вікно слідом за Вершником. Спершу ельфійка уважно роздивилась кімнату, потім показала рукою на сходи в дальньому кутку й обережно рушила до них. Її ноги в шкіряних чоботах нечутно ступали по кам'яній підлозі.

Ерагон пішов за ельфійкою, аж раптом відчув унизу якісь дивовижні згустки енергії, а також свідомість п'яти чоловіків, чиї думки були для нього наглухо закриті. Щоб відбити можливий віртуальний напад, Ерагон спробував якомога краще зосередитись і почав згадувати для цього уривки з ельфійської поезії. Потім він торкнув Арію за плече.

— Ти відчуваєш це? — пошепки спитав Вершник.

Вона ствердно кивнула:

— Нам треба було взяти із собою Блодхгарма.

Отак вони й спустилися сходами, роблячи все можливе, щоб рухатись без жодного звуку. Наступна кімната була куди більша за попередню. Вона мала високу стелю, футів на тридцять, а зі стелі звисав ліхтар із гранчастими пластинами скла. Його жовтий вогонь добре освітлював приміщення. Сотні масляних картин висіли на стінах. Серед них були портрети бородатих чоловіків у прикрашених візерунками балахонах, непорушно застиглих жінок, котрі сиділи в колі дітлахів із гострими пласкими зубками, похмурі морські замальовки, на яких моряки тонули серед розбурханих хвиль, батальні картини, де люди вбивали цілі юрби гротескно намальованих ургалів. Високі дерев'яні двері, які були влаштовані в північній стіні, відкривалися на балкон із кам'яною балюстрадою. А навпроти вікна біля дальньої стіни стояло кілька невеликих круглих столів, завалених сувоями, три м'які стільці й дві чималі мідні урни, наповнені букетами засохлих квітів. І на одному з тих стільців сиділа вбрана в лавандову сукню огрядна сіроволоса жінка. Вона була напрочуд схожа на кількох чоловіків на портретах. Її голову вінчала срібна діадема, прикрашена нефритом і топазом.