— Це ви зганьбили й зрадили нашу расу, — гаркнув він. — Вершники дракона убили весь наш клан, окрім Ангуін та її охоронців. І ви хочете, щоб ми про це забули? Ви хочете, щоб ми це пробачили? Тьху! Та я плюю на могили ваших пращурів! Ми принаймні не зреклися своїх борід. І не матимемо жодних справ із цим прихвостнем ельфів! Наші загиблі пращури вимагають помсти!

Жоден із ватажків нічого не відповів Вермунду, а Ерагона охопила така лють, що він був готовий ось-ось зірватися на ноги й порубати зухвалого гнома на дрібні шматочки. Проте Орик зиркнув на Вершника через плече й заперечно похитав головою, тож юнакові довелося опанувати себе, хоч він і не розумів, чому Орик нічого не відповів на такі принизливі слова.

Вермунд тим часом відштовхнувся від столу й стис кулаки, вивергаючи на засідання кланів потоки найбруднішої лайки. Він кричав так завзято, що невдовзі став задихатись від власного безмежного гніву.

Але ватажкам, здавалося, було байдуже. Вони замислено дивилися кудись повз гнома, так, немов обмірковували подальші питання, про які їм доведеться говорити на засіданні. Вермунд натомість розлютився ще дужче й схопив Хрейдамара за кольчугу, але трійко його охоронців миттю опинилися поруч і відтягли ватажка Аз Свелдн рак Ангуін геть. Усе це вони зробили з таким виглядом, ніби Вермунда не існувало, а вони просто допомогли своєму володарю звестися на ноги, коли той послизнувся.

У Ерагона аж мороз по шкірі пішов, коли він зрозумів, що саме для гнома означає бути вигнанцем. «Я б, напевно, волів померти, опинившись на місці Вермунда», — подумав Вершник і навіть відчув якусь жалість до безталанного ватажка, проте вже наступної миті в його пам'яті зринуло спотворене болем обличчя Квесторка, й жалість миттю розсіялась.

Не замовкаючи ані на мить і розсипаючи наліво й направо прокльони, Вермунд прожогом вискочив із зали, а за ним подріботіла решта гномів його клану.

Коли двері за їхніми спинами зачинилися, напруга помітно спала. Ватажки поновили засідання й стали говорити про те, яких іще заходів слід ужити щодо Аз Свелдн рак Ангуін.

Невдовзі Орик постукав об стіл руків'ям кинджала, й усі прикипіли до нього поглядами, щоб розчути кожне слово, яке він скаже:

— Тепер, коли ми розібрались із Вермундом, я хочу, щоб зібрання розглянуло ще одне важливе питання. Адже найголовніше, задля чого ми тут зібралися, — це обрання наступного короля гномів. Кожен із нас, напевно, багато чого сказав би з цього приводу, та мені здається, що настав час облишити слова й діяти. Я закликаю зібрання вирішити, чи ми готові до фінального голосування, яке, згідно з нашими законами, має відбутися за три дні, якщо ми, звісна річ, ухвалимо сьогодні це рішення. Особисто я голосую за.

Фреовін поглянув на Хадфалу, та — на Ганела, а той у свою чергу на Манндрата, що почухав свого довгого носа й зиркнув на Надо, який глибоко сидів у власному кріслі, нервово покусуючи губи.

— Я за, — мовила Йорун.

— Я за, — сказав Ундин.

— …Я за, — кивнули Надо й решта ватажків кланів.

За кілька годин потому зібрання кланів зробило перерву на обід, тож Орик разом із Ерагоном повернулися до печер Дургрімст Інгейтум, аби й собі попоїсти. Вони всю дорогу зберігали мовчанку, аж доки не опинилися в кімнатах, які були захищені від підслуховування. Лише там Ерагон задоволено посміхнувся:

— Ти вже давно збирався позбутися Аз Свелдн рак Ангуін, чи не так?

Орик теж розплився в посмішці й поплескав себе по животу:

— Так воно й було. Адже це єдиний хід, завдяки якому нам пощастило відвернути війну кланів. Отож, якщо вона все-таки й розпочнеться, то це станеться не з нашої вини. А Вермунду, гадаю, недовго бути грімстборітхн. Більшість членів Аз Свелдн рак Ангуін справді тебе ненавидять, але вони будуть вражені тим, що Вермунд заявив, ніби діяв від імені всього клану.

— Виходить, голосування відбудеться за три дні, що б там не сталося?

Орик ствердно кивнув.

— А ти впевнений, що справді набереш потрібну кількість голосів, щоб стати новим королем? — не вгавав Ерагон.

— Аж до сьогоднішнього ранку ніхто з нас не міг заручитися належною підтримкою, — знизав плечима гном. — Але тепер симпатії багатьох ватажків мають бути на нашому боці, тож нам треба кувати залізо, доки воно гаряче. У будь-якому разі, я знову й знову вестиму переговори з ватажками кланів, намагаючись схилити їх на наш бік.

— То який у нас буде план?

— Спочатку ми відсвяткуємо нашу перемогу, — мовив Орик. — А потім добре пообідаємо й будемо робити те, що робили раніше, тобто станемо збирати нові голоси й спробуємо втримати ті, які в нас уже є. — Гном зблиснув з-під бороди своїми білими зубами: — Але перш ніж ми хильнемо меду, ти маєш зробити те, про що геть забув.

— І що ж я таке забув? — спитав Ерагон, спантеличено поглядаючи на вельми задоволеного Орика.

— Як це, що? Ти маєш покликати до Тронжхейма Сапфіру! Байдуже, стану я королем чи ні, ми все одно за три дні коронуємо нового правителя. Тож, якщо Сапфіра хоче встигнути на церемонію, їй слід поспішити.

Не відповівши гномові жодного слова, Ерагон мерщій кинувся шукати дзеркало.

Під ногами в Рорана був пухкий родючий чорнозем.

Юнак підняв грудочку землі, розтер її між пальцями й задоволено кивнув головою, побачивши, що в ній достатньо вологи, гною, моху та інших речовин, завдяки яким тут можна було б отримати добрий урожай.

Потім він підніс її до носа — земля була сповнена сотнями запахів — запахом комах і молодих дерев, ароматами квітів і ніжної трави.

«На цій землі можна було б господарювати, не знаючи лиха», — зітхнув Міцний Молот і подумки полинув до Паланкарської долини, вкотре побачивши залите осіннім сонцем ячмінне поле біля своєї оселі — рівнесенькі хвилі золотих колосків, що коливалися від вітру, а ген далеко-далеко на обрії, за річкою Анора — білі шапки гір.

«Як би мені зараз кортіло опинитися там і обробляти разом з Катріною землю, а не проливати людську кров», — промайнуло йому в голові.

— Гей там! — гукнув капітан Едрік, тицьнувши пальцем на Рорана зі свого коня. — Годі мріяти,

Міцний Молоте, інакше я зроблю так, що ти до кінця життя не вислужишся вище вартового.

Витерши руки об штани, Роран різко звівся з колін.

— Слухаюсь, капітане! Як скажете! — гукнув він, намагаючись вгамувати свою неприязнь до Едріка, що кілька днів тому очолив їхній загін. Судячи з усього, він був некепським командиром, інакше Насуада ніколи не доручила б йому такої важливої місії. Та, як би там не було, він мав дуже химерну й сварливу вдачу, караючи своїх солдатів за найменшу провину й непокору. Міцному Молоту принаймні вже тричі доводилось чути, як Едрік наказував шмагати вояків різками, а це, на його власну думку, мало неабияк підривати їхній бойовий дух. Адже як загін може нормально діяти в бою, коли солдати ненавидять свого капітана? «Скорше за все, Насуада вирішила влаштувати мені ще одне випробування, щоб побачити, чи зможу я наступити на свою гордість і вживатися із цим навіженим деспотом», — здогадався Роран.

За мить юнак опинився на спині свого вірного Сніговія й помчав до голови загону, що тепер налічував двісті п'ятдесят воїнів. Їхнє завдання було не з простих. Скориставшись тим, що Насуада й король Орин вивели із Сурди основну частину свого війська, Галбаторікс увірвався до беззахисної країни й став спустошувати міста й села, а також знищувати врожаї, які були дуже потрібні задля того, щоб вардени й далі боролися з Імперією. Повстанці могли б легко знищити ворожі загони, попрохавши допомоги в Сапфіри, але та полетіла до Ерагона на коронацію нового правителя гномів. Одним словом, розуміючи, що довго залишатись без Вершника та дракона дуже небезпечно, Насуада вирішила діяти на випередження й послала загін Едріка, аби відкинути ворожих солдатів назад. Вивідачі повстанців доповіли, що їхній загін має налічувати не більше трьох сотень воїнів, тож можна було тільки уявити, як здивувалися Едрік та Роран, коли, розпочавши переслідувати ворогів, зрозуміли, що тих щонайменше сімсот.