— Ти маєш іще когось, хто про тебе піклується, моя пані? — поцікавився Джормандер.

— Так, маю.

Джормандер і Фарика виглядали вкрай стурбованими.

— Насуадо, — мовив Джормандер, — твоя безпека — це моє життя, і я маю знати, хто ще тебе охороняє і з ким ти бачишся.

— Ні, — м'яко відповіла вона, однак, побачивши ображені й водночас обурені очі Джормандера, відразу ж додала: — Не думай, що я сумніваюсь у твоїй вірності, але це має бути моєю таємницею. Заради спокою власного серця я мушу мати кинджал, який ніхто більше не зможе бачити: зброю, заховану в рукаві, якщо вам так завгодно. Можете вважати це моєю примхою, проте в жодному разі не думайте, що я вами незадоволена.

— Моя пані, — Джормандер уклонився, чи не вперше дотримавшись формальностей, на яку він майже ніколи не зважав.

Насуада звела руку, дозволяючи їм піти, і Джормандер та Фарика вийшли з її червоного намету.

Єдиним звуком, який долинав до слуху Насуади наступні кілька хвилин, було хриплувате каркання ворон, що кружляли над табором варденів. Потім позаду неї почувся легкий шурхіт, що нагадував дріботіння лапок мишки, яка поспішала кудись у пошуках їжі. Розвернувшись, дівчина побачила, як зі своєї схованки обережно вислизнула Елва.

Дівчинка й надалі продовжувала рости з неприродною для дитини швидкістю. Коли Насуада побачила її вперше, а це було зовсім недавно, Елва виглядала на три або чотири роки, проте зараз вона нагадувала шестирічну дитину. Елва була вдягнена в простеньку сукенку чорного кольору з кількома пурпуровими смужками навколо шиї та плечей. Її довге й рівне волосся стало ще чорнішим, спадаючи з голівки на маленьку спинку, наче нічна пітьма. Личко дівчинки було біле, ніби кістка, бо вона рідко коли виходила на вулицю. Над її бровою, як і раніше, виблискувала срібна мітка дракона, а фіолетові оченята були сповнені відчаю й болю — такою була ціна Ерагонового благословення, що насправді виявилось прокляттям, оскільки змушувало дівчинку відчувати увесь людський біль, а також намагатися йому зарадити. Нещодавня битва ледь не вбила Елву, незважаючи навіть на те, що один із чаклунів Ду Врангр Гата, намагаючись її захистити, змусив дівчинку поринути в чарівний сон, і вона прокинулась тільки наприкінці битви. Маленька Елва почала розмовляти й цікавитися всім, що її оточувало, зовсім недавно.

— Тобі було боляче? — спитала в дівчинки Насуада.

Елва здригнулася й, провівши зворотним боком долоньки по своєму рожевому ротику, відповіла:

— Я вже звикла до болю, хоч це не так уже й легко… Знаєш, мене важко вразити, Насуадо, але ти справді дуже сильна жінка, бо витримала стільки порізів.

Попри те що Насуада не раз чула Елвин голос, він усе одно майже завжди змушував її тремтіти, бо аж ніяк не підходив дитині — то був сумний, хриплуватий голос дорослої людини, яка багато чого перетерпіла в житті. Проте, відповідаючи, Елві, Насуада намагалася на це не зважати:

— Але ти значно сильніша за мене, адже мені не довелося страждати, відчуваючи біль Фадавара. Дякую, що залишилась зі мною. Я знаю, чого це тобі коштувало, й дуже тобі вдячна.

— Вдячна? Ха! Для мене це порожнє слово, леді Нічні Кроки, — відповіла Елва, скрививши свої маленькі губки в посмішці. — От якби ти дала мені щось попоїсти. Я просто вмираю від голоду.

— Фарика залишила хліба й вина он за тими сувоями, — сказала Насуада, після чого дівчинка миттю кинулася туди й стала жадібно набивати рота хлібом. — Щойно Ерагон повернеться, тобі більше не доведеться страждати, він зніме з тебе закляття, — додала Насуада, поглядаючи на Елву.

— Може, й так, — озвалася дівчинка, проковтнувши майже половину хлібини. Якусь мить помовчавши, вона знову сказала: — Я збрехала тобі про випробування довгими ножами.

— Як?

— Я бачила, що ти програєш…

— Що?

— І якби я тобі не допомогла, ти б занепала духом іще на сьомому порізі, і зараз на твоєму місці сидів би Фадавар. Я шепотіла тобі «Витримай!», і ти наказувала собі, повторюючи це слово за мною.

Насуаду аж холодом пройняло від її слів. Якщо Елва казала правду, то це означало, що тепер вона в ще більшому боргу перед нею. Але як би там не було, Насуаді страшенно не подобалось, коли нею хтось командував, навіть якщо це й пішло їй на користь, тож вона сказала:

— Схоже, я знову маю тобі дякувати.

Елва хриплувато, зовсім не по-дитячому, захихотіла й відповіла:

— Бачу, ти не любиш дякувати, але це дрібниці. Можеш не перейматися, адже я ніколи не ображусь на тебе. Ми просто даємо одна одній користь, от і все.

Елвина відповідь збентежила Насуаду, але вже наступної миті вона з полегшенням зітхнула, почувши, як один із гномів, що охороняв її намет, вдарив сокирою об щит й оголосив:

— Знахарка Анжела просить, щоб ви її прийняли, леді Нічні Кроки!

— Нехай заходить, — озвалась Насуада, підвищивши голос.

Анжела, обвішана торбами та кошиками, тут-таки влетіла до намету. Кучеряве волосся знахарки, як завжди, нагадувало грозову хмару, а біля її ніг крутився кіт-перевертень Солембум. Помітивши Елву, він одразу ж задріботів до неї, вигнув спину й став лащитись об її ноги.

Знахарка тим часом поставила торби та кошики на землю й, розправивши плечі, трохи стривоженим голосом мовила:

— Тобі не здається, що останнім часом я тільки те й роблю, що панькаюся з тобою та Ерагоном? І все тому, що ви чомусь ще й досі не збагнули, що варто уникати всіляких небезпек, а тим паче, не пробувати порізати себе на дрібні шматочки. — Потім знахарка швидко підскочила до Насуади, розмотала один із бинтів на її правій руці й, невдоволено цмокнувши губами, продовжила: — Зазвичай цілитель питає у хворого, як той почувається, а пацієнт має прошипіти крізь стиснуті зуби: «О, вже краще»… На що цілитель відповідає: «Це добре, дуже добре. Більше посміхайтеся, і тоді ви швидше одужаєте!»

— Краще скажи мені, чи я взагалі одужаю? — поцікавилась Насуада.

— Ти б одужала дуже швидко, якби я могла скористатися магією, щоб загоїти твої рани. Але оскільки я не можу цього зробити, то зараз мені важко сказати щось напевне. Тобі доведеться якийсь час потерпіти, і було б дуже добре, якби в жодну з твоїх ран не потрапила інфекція. — На мить знахарка відірвалась від роботи, пильно глянула Насуаді в очі й спитала: — Ти хоч розумієш, що в тебе залишаться шрами?

— Залишаться, то й залишаться.

— А й справді, нехай собі залишаються, — спробувала покепкувати з неї Анжела, проте Насуада глухо застогнала й аж зіщулилась, коли та почала зашивати першу з її ран.

Упоравшись, знахарка змастила всі рани товстим шаром мазі, виготовленої з трав. Краєм ока вона спостерігала за тим, як Солембум стрибнув на стіл і всівся поруч із Елвою, а потім, сподіваючись, що ніхто того не помітить, потягнувся своєю великою волохатою лапою до тарілки Елви й швиденько поцупив звідти окрайчик хліба. За мить від нього вже не лишилось жодної крихти. Ласо облизуючись, Солембум насторожено водив китичками вух, дослухаючись до брязкоту обладунків Нічних Яструбів, які походжали довкола намету.

— Барзул, — буркнула Анжела. — Тільки чоловікам могло спасти на думку різати себе, щоб визначити, хто з них найголовніший. Йолопи!

Насуада, незважаючи на нестерпний біль, усе ж таки посміхнулась.

— Що правда, то правда! — мовила вона.

Щойно Анжела закінчила накладати останню пов'язку на зап'ясток Насуади, як гном, що стояв на вході до намету, голосно вигукнув: «Стій!» Потім пролунав брязкіт металу, й Насуада зрозуміла, що її вірні охоронці схрестили мечі, заступивши дорогу невідомому прибульцю до її намету.

Не гаючи ані хвильки на роздуми, дівчина миттю вийняла з піхов, вшитих у свій корсет, чотиридюймового ножа. Тримати його металеве руків'я було дуже важко, адже пальці Насуади стали зовсім неслухняні. Здавалось, що руки не відчувають нічого, окрім гострих пекучих смуг, що врізались у її шкіру.

Анжела й собі невідомо звідки вихопила кинджал і заступила собою Насуаду, прошепотівши якийсь рядок прадавньою мовою. Солембум тим часом зашипів і стрибнув до своєї хазяйки — його шерсть настовбурчилась, через що гігантський кіт здавався ще більшим, аніж був насправді.